Почнемо з того, що багато європейців мало знають про Україну. Також багато хто позитивно ставиться до Росії й Путіна. Такий розподіл наявний на рівні еліт та урядів. Показовим прикладом тут є колишній німецький канцлер Ґергард Шредер, який продався Газпрому. Точні прогнози неможливі, але мені важко уявити, що пацифістично налаштовані сибарити в Німеччині, Франції тощо захочуть захищати маловідому країну й охоче підуть походом на Росію. Рівень життя в Європі високий, пам’ять про Другу світову війну ще жива, схильність до злагоди велика, а Україна далеко.
Однак припустімо, що бажання захистити Україну буде. Чи спроможні європейці на серйозну воєнну інтервенцію? Навряд. Більшість європейських військ у жалюгідному стані. Модернізація відсутня, коштів немає, як і воєнного досвіду. Транспортна мережа застаріла, тобто перевезення солдатів, танків і відповідної техніки з Європи до України може тривати кілька тижнів, якщо не місяців. А збройні сили США далеко за океаном. Якщо війна з Росією буде короткою, дуже можливо, що натовські сили до України навіть не доїдуть. А якщо доїдуть, то чи зможуть легко та швидко включитись у воєнні події й відіграти позитивну стратегічну й тактичну роль? Невідомо.
Читайте також: Париж чи Берлін: кого вибере Джо Байден
А тут ще така проблема. Славнозвісна Стаття 5 Північноатлантичного договору начебто зобов’язує членів Альянсу до взаємної допомоги в разі нападу. Дослівно там таке:
«Сторони погоджуються, що збройний напад на одну або кількох із них у Європі чи в Північній Америці вважатиметься нападом на них усіх: і, відповідно, вони домовляються, що в разі здійснення такого нападу кожна з них, реалізуючи своє законне право на індивідуальну чи колективну самооборону, підтверджене Статтею 51 Статуту Організації Об’єднаних Націй, надасть допомогу тій Стороні або Сторонам, які зазнали нападу, і одразу здійснить, індивідуально чи спільно з іншими Сторонами, такі дії, які вважатиме необхідними, зокрема й застосування збройної сили, з метою відновлення та збереження безпеки в Північноатлантичному регіоні».
На перший погляд начебто все гаразд. Проте зверніть, будь ласка, увагу на ці слова: «одразу здійснить … такі дії, які вважатиме необхідними, зокрема й застосування збройної сили».
Одне слово, застосування збройної сили нічим не гарантовано. Якраз навпаки, кожен член НАТО має право здійснити ті дії, які він вважає необхідними. Це означає, що німці мають право вважати саміт президентів необхідною дією, французи — резолюцію Генеральної асамблеї ООН, італійці — конференцію літераторів тощо.
Отже, якщо взяти до уваги всі три фактори — байдужість до воєнних інтервенцій, неефективність збройних сил і двозначність Статті 5, — важко дійти висновку, що членство в Альянсі є для України панацеєю (і цього ФСБ і Путін не можуть не знати). Зрештою, безпека України залежатиме насамперед від власних сил. Якщо так, то навіщо Україні НАТО? Є кілька важливих причин:
• Наближення до Заходу і всіх західних організацій, цінностей та інституцій є безперечним добром для України. Тим паче, що прямування в сторону Росії рівнозначне з перетворенням України на колонію не розвиненої країни, а диктатури третього світу з ядерною бомбою.
Читайте також: Зів’яла суб’єктність
• Наближення до НАТО насторожує Москву і спричинює непевність, яку тонка українська дипломатія може використати на користь нашої держави.
• Нав’язування якнайтісніших зв’язків з Альянсу дає Україні можливість отримати вагому подальшу військову й економічну допомогу та залишитися в центрі уваги західних країн.
Але повторюю: безпека України залежатиме насамперед від самих українців, навіть якщо Україна стане членом НАТО. Демократична Україна має жити без ілюзій, розвивати свої збройні сили та стати економічною потугою. Тоді зможе захистити себе від будь-якої Росії й водночас переконати Європу та Америку, що вона корисна для них не менше, ніж вони для неї.