Глобальне значення одного прийменника
Хоч як аргументовано не переконуй московитів у тому, що кострубате словосполучення «на Україні» — це опукле невігластво щодо норм «великоросійської» граматики, крадії історичного етноніму «Русь» все’дно правитимуть своє. Причому робитимуть це затято, нахабно і відверто-виклично. В акурат згідно зі Львом Гумільовим — з питомою «пасіонарністю» новоявленої азійської орди. І річ тут далебі – не в елементарній безграмотності («оксфорди нє кончалі і по паріжам нє лєталі»), а переважно – у расовій зневазі (коли не погано прихованій зненависті) до «молодшого брата».
Позаяк, кажучи «на Україні», можна без зайвих порухів сумління возсісти на новий великоімперський трон, що триматиметься на шиях та головах самих українців. Котрі, на думку левової маси московитян, – «і нє нация вовсє». А, мовляв, такий собі придаток, апендикс – коли не до Росії, то до Польщі – та й поготів. І таке «історичне непорозуміння», мовляв, піддається лишень цілковитому поглинанню, абсорбції. Або ж (якщо пручається) – то, у згіршому разі, видаленню, безжальній ампутації.
Власне, остання опція нині послідовно втілюється Кремлем – російськими окупантами в Криму та терористично-кримінальними химерами різних там «денеерів» і «еленерів» на Донбасі. Старий Фрейд, воскресни він нині на наших теренах, ймовірно простежив би прихований психоаналітичний ланцюг: той, хто каже «на Україні», вочевидь підсвідомо прагне жити в неосталінському «еСеРеСеРі».
Суб’єкт чи об’єкт?
Серед тез-симулякрів, котрі інкрустуються кремлівськими політтехнологами в масову свідомість (не лише росіян, а, насамперед, самих українців) найбільш дієвою, а отже небезпечною, вочевидь, є така: мовляв, Україна – це випадкове, несамостійне утворення, котре є перманентним «полем битви» поміж геополітичними «гігантами» за перерозподіл сфер впливу та економічних ресурсів на власну користь. Таким чином, все, що відбувається всередині України – то є нібито результат боротьби поміж світовими наріжними гравцями; такий собі сумарний «коефіцієнт» різновекторних «точок прикладання».
За цією логікою виглядає так: якщо Україна починає інтегруватися в західні політичні чи безпекові структури (передовсім, в об’єднану Європу), то це – геть не суб’єктна воля українського народу. Натомість же – вислід таємних потуг світових «залаштунків». Зі центром у Вашингтоні, Брюсселі, Римі, Тель-Авіві чи деінде. У цьому «логічному» ряді, скажімо, перебуває кумедно-абсурдний, постмайданний неологізм «жидобандерівці».
Кремлівський політтехнологічний наратив «логічно» розширюється за допомогою штучно-сконструйованих смислів: активно циркулює посил щодо «підривної» діяльності західних «таємних центрів» на територіях, де нібито поширені цінності «руского міра». Зайве казати, що самі ці «цінності» є нічим іншим, як недбалою ретушшю під якусь «особливу», месіанську місію Росії в сенсі «порятунку світу» (лишень від чого та від кого?). Насправді ж усе це злито докупи у дику еклектичну суміш зі взаємовиключних ідеологій та міфологем, «міксом» кривавого сталінізму, православної доктрини у її «фундаменталістсько-терористичній» версії, подекуди – приторною й атавістичною підливою з «достоєвщини», слов’янофільства і, звісно ж – імперського самодержавства (новітнім апогеєм котрого стало сумнозвісне «Крим – наш»).
Втім, ми би погрішили супроти істини, якби не констатували, що Україна в її нинішньому стані, як виплід «сірого», несамостійно-об’єктного буття її останнього двадцятиліття, таки насправді видається заледь не ідеальним полігоном для пропагандистського, а віднедавна й територіально-національного геноциду з боку путінського Кремля.
Класики пропаганди та «чорного піару» вже давно зійшлися на постулаті: жодна політтехнологія не працює, так би мовити, «на голому місці». Інакше кажучи, фахівці комунікативної сфери ніколи не сіятимуть інформаційне зерня у несприятливий соціологічний грунт.
Руйнівна для країни, всуціль зав’язана на російському газі олігархономіка, потворний симулякр правової системи, повна блокада соціальних «ліфтів», і як вислід – безперервне правління гіперкорумпованої «бидлоеліти» вкупі із зжебраченням і люмпенізацією народних мас — все це неодмінно прирікає Україну якщо не на федеративний розпад, то у найгіршому разі на «федеральне поглинання» останньою світовою імперією.
Як ми вже побачили у березні, введення окупаційних військ на територію Криму і взяття його практично без жодного пострілу – це була лишень логічна і завершальна фаза потужної інформаційної війни, яка і вклала в руки критично зрослої проросійської «колони» «хліб і сіль» для вручення окупантові. Чи ж не доклали свого негативного внеску до цієї ганебної української об’єктності вітчизняні мас медіа, розподілені поміж найвпливовішими олігархами, більшість з яких пуповинно зав’язані на російській економіці? Питання вже не риторичне.
У цьому контексті вельми знаковим виглядає щирий подив екс-президента Леоніда Кучми під час чергового «круглого столу національної єдності» у м. Миколаєві: мовляв, міждержавний договір з Російською Федерацією «про дружбу, співробітництво і партнерство» 1997 року, підписаний ним разом із російським президентом Борисом Єльциним, в кількох місцях тексту містить положення про гарантії територіальної цілісності України. Водночас нинішній прем’єр Росії Дмитро Медведєв нічтоже сумняшеся заявляє, що він цей договір не підписував, а отже натякає на нікчемність останнього. Втім, навряд чи можна припустити, щоби такий брутальний ляпас могли отримати від кремлівських «партайгенносе» нинішні лідери, скажімо, Франції чи Німеччини…
Негативна парадигма «об’єктності» України опукло потверджується тією ж таки правовою нікчемністю т. зв. Будапештського меморандуму (яку нещодавно визнав і сам підписант від України Леонід Кучма). Як бачимо нині, гарантії територіальної цілісності, надані Україні США, Великобританією та Росією — у зв’язку з «примусово-добровільною» відмовою од володіння третім у світі ядерним потенціалом — на практиці виявилися пустопорожньою «фількіною грамотою».
В цьому ряді перебувають і інші негативні «кейси», пов’язані з Україною в ролі «розмінного пішака» на геополітичній «шахівниці», як-то: вимушена відмова у 1998 році від багатомільйонного контракту щодо побудови устаткування для атомної електростанції у Бушері (Іран) харківським підприємством «Турбоатом» – опісля візиту до Києва тодішнього держсекретаря США Мадлен Олбрайт; зрив промосковською «регіонально-комуністичною» агентурою процесу вступу України до НАТО напередодні Бухарестського саміту альянсу у 2008 році, а відтак – непідписання з Україною очікуваного «Плану дій щодо членства» (ПДЧ); врешті-решт, минулорічне блокування Кремлем – через маріонеткового президента Віктора Януковича – підписання широкої політико-економічної асоціації з Європейським Союзом.
Щоправда, вибудувана роками і на перший взірець надійна система «ручного кермування» Україною з боку путінського режиму зазнала несподіваного зламу та фіаско – внаслідок могутнього прояву «суб’єктності» українців у формі Майдану.
Контрреволюція як ціна «торгів за Україну»
Та навіть опісля проєвропейської «революції гідності» мартиролог української ганьби містить всі небезпеки й підстави бути продовженим. Загальний тренд виглядає таким: світові центри впливу (насамперед, Москва) і надалі традиційно відводять Україні роль вельми слабкого й апріорі поступливого об’єкта. Його «немічні» контури виокремлюються все більш виразно, а ціна нав’язаних геополітичних торгів — це усічена (без Криму) «територіальна цілісність» взамін на сумнівно-необхідну конституційну реформу, де мають бути закріплені федеративний устрій (як м’якший варіант — «регіональне» розбалансування унітарності); нейтральний і позаблоковий статус (зі створенням такої собі «сіро-буферної», об’єктної зони поміж Заходом та Росією); легітимація російської мови як другої державної (зі остаточним витісненням української на тотальний «маргінес», безперешкодною експансією «руского міра», а відтак — подальшою анексією нових українських територій).
Позиція Заходу (передовсім, США та країн «старого ядра» ЄС) в українській «шаховій партії» наразі зводиться до прийняття пропонованої Росією «нічиєї»: скажімо, ніхто зі впливових західних речників буцімто й не позбавляє Україну перспективи членства в ЄС. Водночас, у низці впливових світових медіа останнім часом жваво артикулюється дещо «розширений» посил: мовляв, про повноцінну інтеграцію можна буде предметно говорити не раніше, ніж через 10-15 років. Що, власне, зроджує далебі небезпідставні підозри в існуванні такої собі мовчазної згоди, якщо не таємної «неомюнхенської» змови поміж Заходом та Росією щодо України. Попри те, що історія, здається, вивела «криваву» аксіому: будь-які спроби «умиротворення» агресора лише роздмухують його непомірні апетити.
Інший, «внутрішній» аспект згаданих «об’єктних» торгів полягає у погано завуальованій пропозиції поновлення «миру і спокою» в Україні навзамін збереження старих олігархічних засад політико-економічного устрою, пролонгацію існування «регіонально-феодальних» кластерів, відданих на відкуп окремо-взятим олігархам (будь це Донбас, Дніпропетровщина, Одещина чи який інший регіон). Конструкції такого «антимайданного» політичного демаршу (а чи контрреволюції?) вже чітко матеріалізуються у тих же таки піарно-штрихових кодах «децентралізації», «широкої коаліції», «універсально-національної єдності» і т.д. й т. п.
Логічним продовженням цього нав’язаного для України ззовні, а отже «об’єктного» сценарію може стати обрання президента-олігарха, чи президента-популіста (не суть важливо). Ясна річ, що за цих обставин докорінна «люстрація й очищення» системи разом зі зміною олігархічної староукраїнської «матриці» на нову європейську знімається з порядку денного щонайменше ще на п’ять років. Водночас, ще одна українська революція – за похмурих реалій російської загрози – може виявитися для нашої держави останньою. Як, власне, фатальним стане і продовження дотеперішньої політики тотального банкрутства.