Чи популярні інвестиції впливу в Україні?
— Їх майже немає. Impact investments, або інвестиціями впливу, коли ресурси вкладаються в проекти, які вирішують певні соціальні чи екологічні проблеми, у нас займається лише кілька людей. Але водночас вони є амбасадорами цієї ідеї, їх мало, але вони роблять це так яскраво, що запалюють інших. Можу назвати двох таких амбасадорів, які просувають ідею інвестицій впливу як в Україні, так і за її межами. Це Юрій Филюк з Івано-Франківська, який реалізував проекти Urban Space 100, Urban Space 500, а тепер втілює проект «Промприлад». А також Єгор Гребенніков з Одеси, співвласник порту ТІС, який створив impact-хаб, де проводиться багато освітніх заходів, акселераторів. Як мені відомо, він профінансував понад 130 соціально-благодійних проектів, що народилися в цьому хабі. Крім того, Єгор є засновником благодійного магазину «ДоброБутік», який збирає в людей непотрібний одяг. Потім залежно від якості цей одяг частково продається, а частково перероблюється на вторсировину. Виручені кошти повертаються на соціальні проекти.
Чому таких проектів в Україні дуже мало? Адже в класичних благодійних заходах бере участь велика кількість українських компаній та підприємців?
— У нас мало хто розуміє сутність інвестицій впливу, як вони працюють. Це ключова причина. Тому треба більше про це розповідати, наводити приклади з інших країн. Плануємо провести такий інформаційний захід, запросимо на нього представників різних бізнес-асоціацій та організуємо панель про інвестиції впливу.
Читайте також: Єва Кончал: «Соціальні зміни потребують багато часу, немає швидких рішень»
Як до цього привабити іноземних інвесторів?
— Проблема загалом у державі, бо це такі самі інвестори, вони так само вкладають гроші. І якщо вони дають їх країні, то повинні знати, що не втратять ці кошти, а в разі суперечок чи конфліктів матимуть можливість їхнього справедливого вирішення. Тобто йдеться про захист інвестицій, а з цим в Україні не все гаразд. $1,5–2 млрд прямих інвестицій на рік, які маємо нині, не показник.
Якої підтримки бракує з боку держави для розвитку таких проектів?
— Від держави потрібно щонайменше не заважати. І знов-таки прозорі правила, гарантії збереження власності. Це базові речі. Після того вже можна розмовляти про спеціальні умови, податкові пільги. Непогано було б, наприклад, створити державний фонд, щоб такі проекти отримували з нього, скажімо, 20–30% фінансування.
Як мені відомо, компанії та підприємці доволі охоче долучаються до благодійних проектів, але переважно відносно нейтральних за своєю суттю, як-от допомога дитячим будинкам, безпритульним тваринам чи довкіллю. Як заохотити бізнес брати участь в україноцентричних проектах, спрямованих на підтримку національної ідентичності, культури або, наприклад, захисників України?
— Великий бізнес чи великі гроші?.. Там, де є великі гроші, завжди є певні інтереси, як-от захист бізнесу та примноження капіталу. Відповідно, виходячи з цих прагматичних цілей, компанії й розвивають свою систему корпоративної соціальної відповідальності (КСВ), намагаються забезпечити максимальне охоплення аудиторії, позитивний піар. І при цьому стараються не зачепити інтереси якихось політичних чи соціальних груп, щоб не потрапити в негативну ситуацію, яка могла б вплинути на прибуток. Інша можлива причина — це те, що вони, ймовірно, не надто глибоко розуміють проблему й не шукають альтернатив. Адже більшість проектів КСВ присвячені тим самим темам. Що стосується нас, CEO-клубу, то ми охоче долучилися до підтримки військових шпиталів, де лікують поранених учасників АТО/ООС.
Читайте також: Володимир Лавренчук: «Досягнута макроекономічна стабільність — хороший фундамент для зростання»
У чому, на вашу думку, відмінність у ставленні до благодійності в Україні та світі?
— На Заході, у Європі та США, благодійність і соціальні проекти є невід’ємною частиною бізнес-культури. Водночас це величезна індустрія, фінансування сягає сотень мільярдів. Звичайно, це також зумовлено тим, що там історія підприємництва налічує багато років, там зрілий капітал. Коли людина вже заробила статки, вона запитує себе, що ще може зробити для суспільства, культури, мистецтва, природи. Тому там і виникають різні нові формати, як-от інвестиції впливу.
У нас же кардинально інша ситуація. Фактично великого бізнесу не існує, бо є олігархи, а середнього бізнесу, який левову частку грошей має давати на соціальні проекти, дуже мало. Цей клас просто намагається вижити. Держава замість створення умов, захисту та підтримки є його ворогом. До того ж обсяги іноземних інвестицій поки що далекі від ідеалу, тому бізнес не має, де брати гроші для розвитку. Не менша проблема й із людським ресурсом: найталановитіші люди часто виїжджають із країни. У таких умовах думати про благодійність немає можливості. Та, на щастя, є люди, які долучаються до соціальних проектів. Ідеться про бізнесменів, що створили свою справу з нуля, у них інше мислення й цінності.
Ви можете сказати, куди спрямований тренд: ми розвиваємося в цьому напрямі чи, навпаки, активність згасає?
— У нас з’являються нові прогресивні люди. Вони не застали Радянського Союзу й не брали участі в приватизації, натомість мали створювати щось своє з нуля. Ця категорія людей думає інакше, і вони в наше болото привносять нові цінності, формати. Тому попри негаразди в країні з’являється багато позитивних речей. У Києві працює близько 150 коворкінгів, не кожне європейське місто може таким похвалитися. А це класна модель, там у публічному місці зустрічаються активні люди: спілкуються, діляться досвідом та ідеями, співпрацюють. Це горизонтальна структура, вона створюється не під когось, а об’єднує осіб за їхньою репутацією, що дає певний результат.
Наприклад, майже всі члени нашого CEO-клубу, а це приблизно 200 людей, займаються благодійністю або соціальними проектами. Крім того, ми запустили довготривалий проект Generation+ та орієнтуємося на дітей — випускників 9–11-х класів інтернатів. Це найскладніший сегмент, бо, за статистикою, 80% із них за 10 років долучиться до криміналу або потрапить до в’язниці. Ми поставили собі амбітну мету — створити програму, спрямовану саме на цю категорію. Показуємо їм альтернативи, навчаємо, розвиваємо. Цього року взяли 50 дітей з інтернатів, родин переселенців, а також із неповних сімей або де хтось із батьків є інвалідом, у планах поступово покрити цією програмою всю країну.
Суспільство прогресує та розвивається тільки тоді, коли люди вчаться об’єднуватися. І ми намагаємося показати: якщо діятимемо разом, то станемо ефективнішими, зробимо більше. Бо поки що в Україні немає колективних історій успіху, це треба розвивати. Усі такі ініціативи поступово проростають, як трава крізь асфальт старої системи. Ми ще доволі слабкі, але поступово цей новий клас викристалізовується, стає сильнішим, гадаю, за 10–15 років цей активний прошарок займе своє місце.
Читайте також: Ярина Бойчук: «Бізнес зростає, коли зростають люди»
Які цінності при цьому є ключовими?
— Вважаю, що довіра. Нині Україна — це хаос, ніхто нікому не довіряє на будь-якому рівні інституцій. Ми в клубі створили таку собі територію довіри (те саме стосується й інших схожих горизонтальних організацій та об’єднань). Тому саме до нас приходять іноземні бізнесмени, бо тут можна знайти когось для співпраці. І що більше таких горизонтальних територій довіри буде, то сильнішим стане суспільство, воно буде здатним захищати свої інтереси й утілювати потрібні проекти. Водночас неважливо, що в нас малий ВВП чи люди виїжджають. Хай собі їдуть, хтось із них все одно повернеться. До того ж таку міграцію можемо використовувати на користь країні. У сьогоднішньому взаємопов’язаному світі що більше наших людей буде в інших країнах, то краще, бо це певне продовження наших можливостей. Нам просто треба придумати прогресивний механізм, як це використати, щоб мільйони цих осіб працювали на країну, перебуваючи в іншому куточку світу.
І це певним чином стосується розвитку не тільки конкретної людини, а й країни загалом…
— Так. Але поки що ми є об’єктом політики, а не суб’єктом на глобальній арені. Тому нам усі можуть диктувати свої умови. Гадаю, треба думати ширше: ким ми є на планеті. Щоб стати повноцінним партнером, треба розмірковувати над тим, що ми можемо дати світові, які нові ідеї. Зокрема, це означає, що нам не слід намагатися наздогнати розвинуті країни, адже багато наявних моделей розвитку нині в кризі, демократія вже не працює, ринкова економіка теж. Тому, наслідуючи західні країни, ми повторюватимемо їхні помилки. Отже, потрібно шукати одразу нові моделі, щоб ми, як країна, могли задавати тренди. На відміну від сталих країн, які мають багаторічні традиції й сформовані інституції, нам немає чого втрачати, можна одразу переходити до нового, як це зробили в Дубаї або Сінгапурі.
————————————
Сергій Гайдайчук. Народився 4 лютого 1982 року. Із 2002‑го по 2007-й навчався в Київському славістичному університеті, а пізніше в Білоцерківському національному аграрному університеті. Липень 2007-го — травень 2009-го — консультант у міжнародній компанії DTZ. 2008–2012 роки — засновник та президент Ukrainian Real Estate Club, організації, яка об’єднує локальні та міжнародні компанії, що працюють на ринку нерухомості України. 2009–2010-й — засновник та президент клубу «Діловий формат». 2011–2013 роки — координатор Young Presidents Organization (YPO) в Україні, міжнародної бізнес-організації, яка об’єднує 19 тис. молодих президентів великих світових компаній зі 110 країн. У 2011-му заснував Chief Executive Officer Club і став його президентом. Клуб нині нараховує 180 членів і реалізує соціальні ініціативи: підтримка Майдану, воїнів АТО, паралімпійської збірної, проекти, пов’язані з розвитком підприємництва. Із 2016 року й дотепер — співзасновник Young Business Club, який об’єднує молодих бізнесменів до 35 років, а це понад 450 підприємців. Засновник та ідеолог глобального ділової платформи Global U-League, що об’єднує успішних вихідців з України по всьому світу.