Село, яке ми втратили

  

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Найбільш поширеною й   відомою ще в часи Київської України-Русі була трипільна система   землеробства. Госпо дарі ділили поле на три частини: одну з них навесні засівали яровими   культурами (овес, ячмінь, гречка),   другу восени – озимими (жито, пшениця), третя відпочивала під пасовищем (парувала). На наступний   цикл пар засівали озиминою.   Поділ праці в селянській родині   визначався тогочасним способом   життя. Чоловік доглядав худобу, займався оранкою та посівом зернових культур, заготовленням сіна під   час косовиці, транспортними засобами, перевезенням снопів, обмолотом, будівництвом житла й господарських споруд, ремісництвом.   На жінку був покладений насамперед хатній побут усієї родини. Вищий ступінь господарювання – «добра господиня» – передбачав: приготування їжі, випікання хліба,   переробку молочних продуктів (готувати сир, масло), приготування   круп (товкти в ступі); прання білизни, рушників, одягу; виховання   дітей (співати колискові пісні, розповідати казки, навчати ремеслу: прядінню, вишиванню, оздобленню   хати тощо); заготівлю на зиму продуктів харчування (солити, заквашувати); дотримання норм гігієни   (купати дітей, щосуботи мити голову), а також чистоти в приміщенні   (щотижня змазувати долівку хати, підбілювати піч, мити мисник, лави,   підводити призьбу), виготовлення   одягу (пошиття та оздоблення вишивкою сорочок для всієї родини) й   багато іншої повсякденної роботи.   Допомагали жінці старші діти та старі батьки.

 

Землеробсько-скотарська основа господарства була відображена в річному календарі свят і обрядів. За   народними уявленнями, земля   свята, її не можна бити палицею, на неї не можна плювати, її не можна   копати після Покрови та до Благовіщення, бо вона спочиває, щоб дати   людям наступний урожай. Земля не може бути не обробленою, не засіяною. Є відповідна приказка: «Полечко Боже дармувати не може».   Традиційна система господарювання відновлювалася навіть після   руйнівних війн. Основна причина такої успішності – земля була СВОЯ, її   передавали в спадок. Оця-от батьківщина та материзна, власне, й становила всю життєву філософію селянина та визначала його ставлення до природи й рідного краю.

 

Найбільшої руйнації ця система   зазнала під час примусової колективізації в 1928–1931 роках і під час Голодомору 1932–1933 років. У господарів насильницьким методом відібрали землеробське знаряддя, тяглову   силу, землю, господарські, а часто й   житлові приміщення. Важко передати стан душі господаря, коли його   виплекані доглянуті улюбленці коні,   годувальниці корівки гинули від холоду й голоду в колгоспних конюшнях. Мій покійний дідусь розказував,   що він увечері потайки носив своєму   відібраному в колгосп коневі сіно,   просовував його кріз щілини в загороді й плакав, дивлячись на кінську   худизну.

 

У 1932–1933 роках люди масово   вмирали на святій для них землі. Це   зумовило інше ставлення до сільськогосподарської праці, втечу на заводи, на будівництво. Пізніше колгоспники, не маючи змоги врятуватися від виснажливої праці в колгоспах, намагалися всілякими способами уберегти   від такого життя дітей – відправляли   їх «у город», подалі від села.   Колгоспне не стало своїм, бо за   працю в полі не платили. За ті важкі   буряки давали півмішка цукру, який   потім стояв на печі й можна було лизнути грудочку.

 

Нинішній стан села – мало молодих робочих рук, незасіяні поля, бур’яни, бездумне виснаження ґрунтів – є передусім результатом експерименту над землеробами впродовж усього тоталітарного режиму.   Та природна, генетично сформована тяга до землі проявилася у веденні дачного господарства. Воно ніби й зрозуміло, що за гроші й час,   витрачені на поїздку до «фазенди’BB,   можна купити ту саму кількість картоплі на базарі, але з квітня до жовтня електрички набиті мешканцями   спальних районів із обмотаним рушниками сільськогосподарським реманентом.

 

На кількох сотках уже городяни, а   не селяни, намагаються стати ближчими до праці на землі, яка забезпечує   колообіг самого життя – дає пожиток   не стільки матеріальний, скільки духовний.