Тарас Лютий філософ, письменник, колумніст, музикант

Самовидець імперії

Опінії
15 Листопада 2022, 12:06

Витончений співець імперії майже ніколи не схожий на несосвітенного пропагандиста. Проте за нашаруванням художніх образів у нього неодноразово проривається риторика про тріумфальну ходу завойовника. Невеликий за обсягом твір Алєксандра Пушкіна «Подорож до Арзрума» написаний у стилі подорожнього щоденника. Та вивчати його варто, як свідчення очевидця окремих епізодів російсько-турецької війни, що почалася у 1828 році. Автор, припустімо, зовсім і не хотів би перетворювати свій текст на відвертий панегірик імперським завоюванням на Кавказі. Втім усякчас виказує неабияку впевненість у тому, що місія його держави цілком виправдана, ба навіть благородна. Йому не закинеш пасивної реєстрації подій — він коментує і дає оцінки. Хоч і свідчать вони не на користь окупаційної армії. Позначмо деякі з цих моментів.

Знехтувавши добрим обідом у Курську та не виявляючи ніякого зацікавлення до університету в Харкові, який, мовляв, навіть «не стоит курской ресторации», подорожанин звертає навпростець — на Тифліську дорогу. І лише досягаючи переходу від Європи до Азії, починає деталізувати свої спостереження. Якщо на теренах європейської частини йому допікає хіба багнюка шляхів, то в азійській він фіксує справжні диковини. Передовсім, такими йому видаються калмицькі «уродливые, косматые кони», а тамтешню калмичку, яка курить люльку і пропонує затягнутися нею вояжеру, називає степовою Цицеєю, від якої хоче мерщій утекти. Вочевидь, її приготування оцінене як щось огидне:

В котле варился чай с бараньим жиром и солью… Не думаю, чтобы другая народная кухня могла произвести что-нибудь гаже.

Подальші випробування незнайомими землями вже не просто дивують, а починають відверто дратувати подорожнього. Вільне самовиявлення місцевого обивателя мало не вриває терпець цього обуреного іноземця:

…беспокойные ночлеги, беспрерывный скрып нагайских ароб выводили меня из терпения. Татаре тщеславятся этим скрыпом, говоря, что они разъезжают как честные люди, не имеющие нужды укрываться.

Принагідно розглядаючи довколишні кургани, Пушкін помічає на них зображення зброї, а відтак робить висновок про хижість місцевого люду, яка передається у спадок «хищным внукам в память хищного предка». Хіба це не характеристика хижака, який заслуговує на підпорядкування? До речі, якщо «хижацтво» замінити на «фашизм», чи не нагадуватиме це щось стосовно нашого українського сьогодення? Пушкін дивується, що підкорені народи чинять спротив і ненавидять завойовника. Водночас і сам зізнається в злочинах російського війська:

Черкесы нас ненавидят. Мы вытеснили их из привольных пастбищ; аулы их разорены, целые племена уничтожены. Они час от часу далее углубляются в горы и оттуда направляют свои набеги. Дружба мирных черкесов ненадежна: они всегда готовы помочь буйным своим единоплеменникам.

Читайте також: Як ідеї й тексти керують світом

Тимчасом імперський пілігрим береться міркувати про те, який спосіб привнесення цивілізації у цей край є найбільш прийнятним, і не знаходить нічого дієвішого за… самовар. А крім цього технічного винаходу шукає й «просвітницькі» заходи, як-от проповідь Євангелія. Не треба довго вгадувати — йдеться про насильницьку християнізацію, яка постає ледве не актом виправлення:

Кавказ ожидает христианских миссионеров.

Адже у магометанстві Пушкіну ввижається фанатизм, «долго возмущавший Кавказ противу русского владычества». Загалом, усі, кому не до вподоби просування російської цивілізованості, притьмом оголошуються злочинцями:

…осетинские разбойники… стреляют через Терек в путешественников.

І, зрозуміло, тільки у подібних «нелюдів» знайдуться абсолютно гидкі напої та наїдки, про що свідчить пиття «кахетинского вина из вонючего бурдюка» і «грузинские харчевни, которые гораздо беднее и не чище русских». Одначе, подорожньому трапляється і поштиве ставлення до нього, а тому він робить висновок:

Впред не буду судить о человеке по его бараньей папахе и по крашеным ногтям.

Без сумніву, Пушкін переконаний у тому, що він представник держави, яка орієнтується на кращі зразки Просвітництва. Раз у раз він або цитує рядки з англійської поезії, або подає якусь фразу французькою. Тому й оцінює підкорені народи з огляду на те, як можна поліпшити їхній рівень цивілізованості:

Грузины народ воинственный… Их умственные способности ожидают большей образованности.

Російський поет стверджує, що після упокорення Грузії, росіяни, що жили там, а надто військові, не вважали себе за місцевих, позаяк перебували на службі. Це для них був чужий край:

Ночи знойные! Звёзды чуждые!

Та найбільше нас може «розчулити» інше. Здається, ніби Пушкін щиро розходиться стосовно того, що господар із маленького поселення, де мандрівець-самовидець просить напитися води, зовсім не знає його мови:

Удивительная безпечность! В тридцати верстах от Тифлиса и на дороге в Персию и Турцию он не знал ни слова ни по-русски, ни по-татарски.

Читайте також: Стадія дзеркала

Але найприкметніше, що безликість образу чужоземця Пушкін увиразнює зображенням жінки — практично знеособленої істоти:
Я встретил путешествующих татар; между ими было несколько женщин. Они сидели верхами, окутанные в чадры; видны были у них только глаза да каблуки.
Особливу піднесеність у Пушкіна викликає новий кордон імперії, позаяк сам поет «никогда ещё не вырывался из пределов необъятной России». Подібні завоювання давали змогу поповнювати імперське військо впокореними народами, зокрема із закавказьких широт, як-от язидами. Саме це плем’я викликає в мандрівника чи не найбільшу пересторогу і страх, адже їх вважали дияволопоклонниками. Менше з тим, вони визнали зверхність російського царя. Втім окрема історія — це ставлення російських вояків до пораненого супротивника і виявлений ними щодо нього «гуманізм»:

Из лесу вышел турок, зажимая свою рану окровавленною тряпкою. Солдаты подошли к нему с намерением его приколоть, может быть из человеколюбия.

І хоча Пушкін заступається за бідолаху, спотворений образ ворога він довершує несподіваною ілюстрацією. Побачене «природне відхилення» самовидець пояснює так — воно трапляється у кочівників, а значить далеких від цивілізованості народів:

…между пленниками находился гермафродит… Я увидел высокого, довольно толстого мужика с лицом старой курносой чухонки. Мы осмотрели его в присутствии лекаря.

Намагаючись підсумувати культурний стан східного краю, Пушкін вдається до історичного порівняння. На його думку, якщо в середньовіччі тут іще панувала висока культура, то відтоді все докорінно змінилося:

Ныне можно сказать: азиатская бедность, азиатское свинство и проч., но роскошь есть, конечно, принадлежность Европы.

В контексті концепції «орієнталізму» Едварда Саїда подібні нотатки подорожнього здатні заграти відверто імперськими барвами.

15