Реальність для російської імперської свідомості виглядає примарною. Росія бачить себе не повноправним учасником взаємодії з іншими, а суб’єктом домінування.
У системі думок Жака Лакана про природу людської психіки зустрічається метафора, що нині вже дуже відома — «стадія дзеркала». Психоаналітик використовує її для ілюстрації процесу самоідентифікації. Проте ще Геґель пов’язував усвідомлення себе із взаємодією з іншою свідомістю. Нерідко метафору Лакана тлумачать як приклад спроби творення власного образу через погляд і оцінку себе збоку. Так, дитина, розглядаючи своє відображення в дзеркалі, спочатку сприймає побачене за дещо відсторонене. Хай там як, але для осягання своєї самості та відмінності конче потрібний хтось Інший. Брак взаємодії з Іншим, а як наслідок — тотальна зацикленість на собі, навіть якщо і приведе до якихось змін, утім усі вони будуть здебільше викривлені. Застосувавши цей підхід до сучасного російського імперіалізму, отримаємо таку картину.
Російська імперія від часів її проголошення та в періоди свого квазііснування, взяти, хоча б, СССР і сучасну Російську Федерацію, розвивається через експансію, тобто завдяки розширенню і примноженню своєї території за рахунок анексії сусідніх. Включення земель до її складу розглядалося як домінування над Іншим. Отож, якщо самостановлення є осмисленою реакцією на власне відображення, то для Росії Інший ніколи не поставав як той, через кого вдається поглянути на себе сповна. Тобто замість розвитку Росії як відповідального державного суб’єкта, що вміє жити за правилами й підкорятися передовсім собі, спостерігається консервація інфантильного стану, вираженого в політичному прагненні узалежнення від себе інших. В російській візії Україна завжди поставала як предмет пожадання. Це спостерігається на рівні привласнення не лише нашої території, а й історії та культури. Позаяк визнавши Україну самостійною державою, Росія позбудеться своєї визначальної частини, що означатиме поглиблення кризи її самоідентифікації. Тому імперська свідомість параноїдальна. Довкола їй ввижаються ворожі підступи, тобто реальність виглядає загрозливою і непевною.
Читайте також: Вирішальний потоп
Згадаймо, що Лакан визначає суб’єкта через нестачу. Іншими словами, бути суб’єктом означає постійно чогось бажати, щоб досягти повноти. Так само і з Росією. Їй постійно чогось бракує. Та вона розглядає Іншого не як дзеркало, дивлячись у яке здійснюється власна трансформація чи переосмислення й доповнення необхідного. Уникаючи розбудови обопільних стосунків з Іншим, вона невпинно вдається до обкрадання з метою примножування своїх територій. Інший потрібний їй не для нового досвіду та зміни себе, а для відчуття повноти своєї влади. Таким чином, замість взаємодії відбувається агресивна атака. У випадку з Україною, її привласнення Росією дає змогу останній відчувати свою цілісну могутність, а перша натомість має з цим змиритися. Отже, Росія як імперія може існувати тільки тоді, коли прагне України й упокорює її.
Для пояснення російського імперіалізму можна також скористатися не менш відомою тріадою Лакана: реальне — уявне — символічне.
Власне, як зазначалося, реальність для російської імперської свідомості виглядає примарною. Проте в реальності Росія бачить себе не повноправним учасником взаємодії з іншими, а суб’єктом домінування. «Зачем такой мир, в котором нет России», — стверджують пропагандисти «русского мира», маючи на увазі, що їхня країна мусить прямо визначати порядок денний у світі. А потім додають: «Вы обязаны нас уважать». Усе відбувається мало не за сценарієм гангстерського кінофільму «Хрещений батько»: «Але ви просите без поваги, не пропонуєте дружби» (But you donʼt ask with respect, you donʼt offer friendship). Колись і завойовник Александр Македонський вимагав у підкорених народів визнати його за бога. Чимало з них були змушені пристати на цю вимогу. Але не Спарта. Її мешканці відповіли на це так: «Якщо Александр хоче бути богом, то нехай ним буде». Тобто, необхідно спочатку оволодіти собою, щоб продемонструвати всемогутність. Щось подібне Україна тепер відповідає й Росії. Згідно з логікою росіян, імперії не буде, якщо постійно не підтримувати її існування. Щоправда, боротьба за реальність у Росії відбувається погрозами світу. Це Геростратова модель: здобути собі визнання шляхом нищення всього довкола. Це єдине, що залишається, коли ніхто вже не погоджується визнавати твою гадану силу.
Читайте також: Стоїмо
Подібно до дитини, яка дивиться на своє відображення («стадія дзеркала»), конструюючи свій образ, імперському суб’єктові нічого не залишається, як уявляти собі власну велич, вигадувати, що його армія — друга в світі, тоді як насправді вона — друга в звіті (вигаданих приписках). Щоб залишатися на висоті бодай у власній уяві, імперія повинна живитися постійним виробленням бажання. Чи, якщо використати концепти Жиля Дельоза та Фелікса Ґватарі, імперський суб’єкт — «машина бажання» — продукує забаганки у відповідності до своєї ідеології територіалізації — запровадження свого владного центру. Одначе можна скільки завгодно багатіти думкою. Важливо закріпити свої уявлення в певних наративах. Саме тому уявлення про свою могутність реалізується через символізацію. Цей символічний рівень створюється засобами мови, потоки якої ллються через пропагандистські медіа. Так формується наратив про великий народ, який протягом усієї своєї історії воює з міфічними фашистами. У всій цій історії найважливішим є не лише те, що Україна має стати дзеркалом для Росії, яке, подібно до однієї з казок говорить болючу правду. Значно страшніше спостерігати, як в Україні прижилися імперські ідеологеми, закарбовані в пам’ятниках і літературі колонізаторів. Тож придивімось уважніше й самі на себе у дзеркало!