Великі злами та воєнніконфлікти здатні посилювати переконання, що ключовим моментом у будь-якому протистоянні є винятково фізична сила. Проте мало хто звертає увагу на те, що не менш ефективно її активізують ідеї, які не лише передаються усно, а й зафіксовані в текстах.
У цій думці впевнюєшся дедалі більше, щойно читаєш книжку Мартіна Пухнера «Писаний світ» (видавництво «Темпора», переклад Андрія Бондаря).
Напевно, чимало кому відома казка про Шагразаду з «Тисячі й однієї ночі», жінку, яка могла подовгу розповідати захопливі історії, від яких навіть найжорстокіший повелитель нарешті стає поблажливим. Отже, залежність від оповіді ще й донині зближує нас із людиною древніх часів. Доказом цього є наша непогамовна увага до прадавніх текстів. Скажімо, шумерська оповідка про царя Гільгамеша та його приятеля-дикуна Енкіду заледве вабить нас тільки тому, що нагадує замальовку з давнини. Вона — повчальне сказання про те, як суперечливий світ цивілізації попри всі труднощі піднімається з природного буття. Ба більше, вона дає поживу для рефлексії про минущість усього. Яскравим підтвердженням здатності тексту визначати людське існування є ось така історія про Ашурбанапала. Живучи кількома сотнями років після створення «Епосу про Гільгамеша», цар не лише копіює цей текст, а ставиться до нього, як до найдорожчого скарбу. Звідси випливає, що нехай шумерські творці епосу так і не змогли вберегти власної цивілізації від акадських завойовників, усе ж їм вдалось якоюсь мірою їх підкорити: вороги перейняли їхнє письмо та сюжети розповідей. Звісно, є й зворотні приклади: виразники культури мая, навпаки, використали латинську абетку й іспанський папір, аби зафіксувати твір під назвою «Пополь Вух», у такий спосіб рятуючи надбання своєї цивілізації. В кожному разі, значно цікавіше тут є те, що зафіксовані на письмі наративи пізніше відтворювалися в текстах інших цивілізацій і звільна перетворювалися на посутні маркери ідентичності для різних народів. Приміром, коли черговий наступник Ашурбанапала — вавилонський цар Навуходоносор ІІ — зруйнував Єрусалим, змушені поневірятися світами гебрейські книжники доповнювали сакральні тексти своєї традиції оповідями на кшталт історії про всесвітній потоп із «Епосу про Гільгамеша». Водночас юдейські писання оприявнили ще одну вагому річ: найбільшого ефекту від оповіді можна досягнути тоді, коли вона стає надбанням не тільки певного можновладця чи когорти представників конкретної цивілізації, а знаходитиме собі послідовників серед значної частини людства. Прикметно, що трансляція оповідей майже ніколи не відбувалася прямо. Вони доповнювалися, перероблювалися, переформовувалися, допасовувалися до ситуації, викладалися на різних носіях. А попри закиди стосовно наявності в них помилок, неточностей і надмірної інтерпретації, їх авторам вдавалося охоплювати щоразу більшу кількість адресатів.
Читайте також: Стадія дзеркала
Сила записаного слова була неспростовною. Хоча завжди не бракувало й тих, хто віддавав перевагу слову озвученому, а не писаному. Цим людям письмо видавалося небезпечним, оскільки ним могли скористатися нечестивці. Недарма Будда чи Конфуцій анічого не написали, втім набагато пізніше їхні вчення все одно були зафіксовані. Те саме відбулось із Сократом, а також і з Ісусом. Але як би про них говорили тепер, якби їхні доктрини не записали Платон і творці Нового Заповіту? Зрештою, невідомо, що трапилося би зі світом, якби не такі винаходи, як-от компас і порох. Перший уможливив точну просторову орієнтацію, а другий дав змогу зміцнювати владу. Тоді як винайдення паперу та друку стало наступною після писемності технологією, що посилила інтелектуальну орієнтацію та владу знання. Справді, нас вражає те, що Александр Македонський у своїх походах усюди возив примірник «Іліади» (спочатку співаного й лише згодом записаного епосу), звідки буквально брав приклади, наслідуючи героїв і події, адже твір відігравав для нього роль сакрального дороговказу. Щоправда, це раритетний випадок, коли одиничний примірник літературного твору, та ще й із примітками самого Аристотеля, впливає на таку непересічну особистість як Александр.
Та в ранньомодерну добу неабиякого ефекту досягає ще новіша технологія — верстат Ґутенберґа. Таку революцію в друкарстві впору порівнювати хіба з вибухом бомби. Наклади, що досягали сотні тисяч уже збурювали уми мільйонів, про що свідчить спроба Лютера донести біблійний текст у перекладі рідною мовою до широких верств. Але самого способу достачання інформації виявилося недостатньо. З’ясувалося, що стиль і жанри теж мають неабияке значення. Це збагнув Сервантес, відмовившись від створення чергового середньовічного роману, й заходившись створювати роман нового типу, в якому б основне місце посідала сучасність, а не те, що відбувалося спрадавна. А на додачу, тексти вимагали авторства. Цей спільний знаменник підштовхує Ґьоте дати нове визначення цьому феноменові — світова література. Ще більше тексти перетворювалися на дієву гримучу суміш, коли було винайдено газетний формат і публіцистичний стиль. На прикладі «Маніфесту комуністичної партії» видно, як у цьому творі задіяні спроби осмислювати процеси в історичному ключі, звертатися не до конкретної, а світової публіки, апелювати до політичної реальності сьогодення та показувати спільність актуальних процесів усього світу. Зрозуміло, що візерунок траєкторії розвитку літературного процесу складний і нелінійний. Великі твори та паперові носії, де їх зафіксовано, так і не канули в Лету, а ми далі собі скролимо тексти на своєму ґаджеті, мінімізуємо кількість знаків у дописах соціальних мереж і перекидаємося мемами-картинками, але так і не полишили задуму впливати один на одного за допомогою ідей, які запаковані в оболонку тексту.