Якийсь час мені пригадувався цей фільм, натомість у пам’яті назавжди лишилася його назва як добра метафора, із якою я не раз себе ототожнював. Я не спринтер, маю натуру стаєра. І якщо приміряюся до якогось завдання, то міряю, власне, у категоріях відстані: короткі, середні, довгі. Саме довгі дистанції — моє природне середовище. Натура стаєра ― це спосіб спостерігання світу та свого місця в ньому, спосіб вибору пріоритетів і будування ієрархії. Я звик так жити й навіть не думаю про це. Хоча якщо трапляється щось ззовні, то ця риса моєї особистості зникає і водночас замість спокійного бігуна, що, як і герой оповідання Сілітоу, міряє дистанцію в довгій перспективі, я стаю емоційним, ба навіть імпульсивним.
Сьогодні, переглядаючи Facebook, я відступив від своєї постанови й удався до непотрібного обміну думками, і то з особою мені симпатичною і в усіх аспектах вартою доброго слова. Але, власне, сталося щось таке, що зачепило певну струну, яка спровокувала ланцюгову реакцію, а далі вже справи пішли своїм до кінця не передбачуваним ходом. Отже, одна моя добра знайома рекомендувала в соцмережі інтерв’ю з виконавчою директоркою Українського культурного фонду, опубліковане на сайті platforma.ua.
Читайте також: «Якщо машина, то тільки…»
Інтерв’ю недавнє, проведене кілька днів тому. Уже сама назва пробуджує емоції: «Особливо культурні гроші: 24 непрості запитання до Українського культфонду». Хочемо ми чи ні, але саме гроші великою мірою живлять увагу прихильників та критиків цього фонду. Його директорка давала інтерв’ю вже не вперше, тож була добре підготована до нього. Я читав матеріал із цікавістю, бо, як кажуть у народі, «зуби з’їв», «поділяючи» гроші чи то у формі грантів за часів мого директорства в соросівському Центрі сучасного мистецтва в Києві, чи то у формі цільових дотацій на проекти як директор Польського інституту в Києві та Польського культурного інституту в Нью-Йорку. Мені було цікаво, як дають собі раду колеги з Українського культурного фонду та які виклики постають перед ними.
У якийсь момент під час інтерв’ю директорка вийшла на хиткий ґрунт персоналізації професійної діяльності державної інституції і стверджувала: «Емоційно для мене це дуже важко. Бо ми бачимо максимальну ейфорію, коли виділяємо кошти, і максимальну агресію, коли проект не проходить. Нам реально дзвонять і погрожують, є певний булінг співробітників і експертів. Це дуже демотивує команду, бо в нас ще й зарплати порівняно з міжнародними грантодавцями й приватним сектором набагато нижчі, а обсяги роботи більші. І як бонус ― стрес від негативного ставлення спільноти». А за хвилину: «Я не знаю жодного великого європейського грантодавця, який би вибирав проекти менше півроку. Ми робимо це за два-три місяці. Навантаження на моїх колег дуже серйозне. Працювати без вихідних, не кажучи вже про пізні вечори й ночі, ― це про них».
Тієї миті я втратив «професійну» незворушність і в стрічці Facebook записав: «Я тримаю кулаки за успіх Фонду та його команди, бо вірю в його глибокий сенс, але «працювати без вихідних, не кажучи вже про пізні вечори й ночі», ― це дорога нікуди. Так працювати не треба, ба більше, так працювати не можна, крім того, якщо вже так, про це не треба публічно говорити, бо це просто свідчить про bad time management, поганий розподіл часу. Фонд не зможе так працювати, бо повинен бути живим організмом і, як і кожен живий організм, має свої обмеження. Якщо чогось не можна зробити так, як треба, то цього краще не робити».
На мою імпульсивну реакцію я швидко дістав імпульсивну відповідь: «Бачу Вашу негативну позицію, пане Онуху, але ще раз повторюю: Вам все, звичайно, краще знати…».
Читайте також: Пенсіонери з the Rolling Stones
Відповідаю: «Моя позиція, як ідеться про менеджмент, ось яка, і тут є дві метафори: якщо інституція — живий організм, вона й діє як живий організм, має право на напруження, втому, обмеження і таке інше. А якщо інституція — машина, вона має ефективно працювати, і то так, щоб ніхто навіть не помічав того, про це навіть нема що говорити. Вам вибирати, яка метафора для вас ближча. Ваше інтерв’ю для мене дуже цікаве, але не треба бути drama queen, манірною, кінець кінцем, ви самі вирішили очолити Фонд, то й маєте і прихильників, і противників, така природа буття керівником. Я вас i вашу роботу підтримую, але ця підтримка не є, бо й не може бути unconditional, безумовною. На все добре».
Тоді я збагнув, що ми розмовляємо різними мовами: я з позиції бігуна на довгі дистанції, для якого аж ніяк не є причиною для гордощів оголошення всім і всюди, що, «гадаю, можна пишатися тим, що за цей час (один рік. ― Ред.) ми зробили те, на що в міжнародних фондів іде три-чотири роки».
Шановна пані директорко, не можна й не треба робити за один рік те, на що потрібно три або чотири. Якщо ви переконані, що це можливо, «працюючи без вихідних, не кажучи вже про пізні вечори й ночі», то теж помиляєтеся, бо ні. І я кажу це вам як «стаєр» із 40-річним стажем. Немає шляхів навпрошки, бо добре керована інституція все-таки не машина, а живий організм з усіма його особливостями.
Така позиція стала абсолютно немодною в часи Facebook і безкінечних лайків у режимі 24/7, саме тому, мабуть, надто близька моєму серцю метафора «самотності бігуна на довгу дистанцію» не втратила актуальності.