Ніхто вже, мабуть, не дізнається, як народилося мистецтво. Зрозуміло одне: воно прийшло на світ разом із людиною, щоб полегшити її щоденні труди у виживанні. Пращур наш повертався до своєї печери змучений, голодний і скривавлений, цуплячи на спині шматок мамонтової туші, відвойований у зажерливих одноплемінників, і силкувався заодно з тією ношею скинути із себе тягар денних турбот. Отож брав гострий камінь і на стіні печери видовбував свої емоції: мамонта, що втікав, отих-таки пожадливих ближніх, квітку на схилі гори, що зненацька запала в душу в мить гонитви за здобиччю. Наскельне зображення приваблювало співпечерників, готових перейнятися радощами і прикрощами свого побратима. Вони радісно стрибали перед малюнком, сміючись, плачучи, дратуючись. То були перші глядачі. Хтось, засмучений, що чистенькі стіни печери посмугували якимсь набором ліній, хапав каменюку й роздратовано проламував художникові голову. Оце вже були перші критики.
Відносини людини й мистецтва не вельми змінилися за останні кількадесят тисяч років. Глядачі досі так само тішаться й обурюються, критики так само трощать черепи. Іншою стала, мабуть, лише міра проникання арту в життя людини. Сучасне мистецтво, або, як його ласкаво називають, сучмист, не бажає більше перебувати в замкнутих приміщеннях кінозалів, театрів, виставкових холів, бібліотек і тепер підстерігає нас повсюди. У Росії, наприклад, – на вулицях, у парках, у метро, в храмах у образі дівчаток, що співають, натягнувши балаклави, або на Красній площі у вигляді прицвяхованих до бруківки яєць художника Павлєнского. Та хоч би скільки тестикул прибили до бруку і хоч би скільки років зони дали юнкам із Pussy Riot, ближчого й ріднішого людині мистецтва, ніж кіно, знайти поки що годі.
Почавшись як документальна розповідь про прибуття потяга на величезному екрані, під виск переляканих панночок, кінематограф поступово виріс у монстра, який завжди з тобою. На одній флешці тепер уміщається тижневий репертуар великого кіноплексу, а найнеобхідніше окремі любителі прекрасного носять записаним просто на мобільні телефони. Кіно, яке й доти було найдосяжнішим із мистецтв, тепер можна тримати в кишені й припадати до нього в метро, в черзі до стоматолога, на нудних лекціях чи під час безсонних мандрівок залізницею. мислима ще кілька років тому доступність кінематографа зробила його жаданим знаряддям будь-якої ідеології. І тут йому пощастило найменше: простота споживання забезпечила колосальну довіру аудиторії.
Мозок homo sovіeticus побудований нехитро: площина миліша йому за всілякий об’єм, із усіх барв найближчі чорна та біла, а бажаний фінал будь-якої колізії – весільний феєрверк. На цьому пов’язані з артом запити обивателя закінчуються. Про це знав хитрий Лєнін, котрий проголосив (принаймні як невиразно стверджував Луначарський) кіно пріоритетом. «Ви у нас відомі як покровитель мистецтва, тож повинні пам’ятати, що з усіх мистецтв для нас найважливішим є кіно», – так передавав нарком освіти слова вождя, а зовсім не «Доки народ неписьменний, для нас найважливішими з мистецтв є кіно й цирк». Утім, остання фраза, що широко розлетілася, – то лише розшифровка лєнінського висловлювання про кінематограф, яке стало потім відправною точкою для побудови відносин держави з десятою музою.
Словом, витончені Ільічеві мізки ще на зорі кінематографа передрекли йому роль болванки, на яку можна приміряти різних розмірів, кольорів, фасонів ідеологічні капелюхи, видаючи їх за артефакти. До цього схиляла абсолютна доступність кіно, що забезпечувала йому масовість, а отже, і уявну легкість сприйняття.
Поступово рухомі картинки витіснили зі сфери людських зацікавлень Слово. Щоб зрозуміти його, треба спершу навчитися читати – не в сенсі знати букви і складати їх докупи, а бачити за лексемою значення, за значенням сенс, за сенсом контекст. Літературоцентричність культури ХІХ століття й більшої частини ХХ поступово здала позиції. Сучасна людина живе у стрімкому світі, й він не залишає часу на роздуми. Сенси, що дивляться на нас із книжкових сторінок, криються за словами, вбраними, своєю чергою, в букви. Продерися-но до змісту, коли його, мов качан капусти, спершу треба звільнити від зайвого сповитка-листя. Мислення теперішнього середньостатистичного обивателя вже неспроможне побудувати ланцюжок: воно поступово губить здатність послідовно нанизувати сенси на один «шампур», терпляче чіпляти їх один за інший, споруджуючи піраміду з катарсисом на верхівці.
Кінематограф, коли його розглядати як набір динамічних картинок, moving pictures, ідеально пасує до мозку сучасного споживача, зокрема і споживача культури. Навіщо продряпуватися крізь словесні джунглі, щоб уявити наприкінці, скажімо, картинку заходу сонця, тоді як її можна просто побачити. «Море горіло. Здавалося, його дно складалось із кришталю, освітленого знизу місячним вогнем. Світло розливалося до горизонту, і там, де завжди згущується тьма, небо виблискувало, мовби повите срібним туманом. Широке світло повільно меркнуло. Але після недовгої темряви море знову перетворювалося на незнайоме зоряне небо, кинуте до наших ніг. Міріади зірок, сотні Чумацьких Шляхів плавали під водою. Вони то занурювались, згасаючи, аж на дно, то розгоралися, виринаючи на поверхню води». Так описував захід сонця Константін Паустовскій в оповіданні «Чорне море». Стривайте, яке дно з кришталю, яке небо, повите срібним туманом? До чого це все? Ви справді хочете знати, який він – срібний туман? Немає нічого простішого: ось вам екран, а ось на ньому все, про що ви хотіли довідатись, але соромилися запитати. Тут, до найменших подробиць, кожна крапелька туманної вологи, кожен сонячний промінь, що гине, 100 відтінків яскраво-червоного і 500 – синього. До того ж за секунду. Будьмо щирі: хіба вам не жаль хвилин життя, змарнованих на розжовування слів, якщо за півсекунди можна стільки само побачити в кадрі?
Сучасна людина давно вже мислить кліпами: її мозок моделює короткі ролики, що запам’ятовуються, ілюструють той чи той набір сенсів. Власне, з таких мікросюжетів кінематограф і починався: згадаймо «Прибуття потяга…» Люм’єри ще наприкінці ХІХ століття зрозуміли, що ХХ, яке настає, квапливе й техномістке, тобто гаслом людини найближчого майбутнього буде «Краще один раз побачити, ніж сто разів почути або прочитати». Романтичні віршомази та їхні строфи на честь чарівних дам, виведені гусячим пером, упокоїлися на цвинтарях, звільнивши місце буревісникам революцій.
Люм’єрівським вогнедишним локомотивом увірвався в передбанник ХХ століття кінематограф. Він так спішив, що навіть забув привітатись і запитати дозволу ввійти. Творіння братів Люм’єр знало, що майбутнє за ним, і не особливо церемонилося: переможцям не до лиця боязко стукатись у двері.
Спочатку було Слово. Слово це було Література. Російська імперія з огляду на свій патріархальний кріпосницький уклад бачилася носієм культури особливо літературоцентричної. Коли Європою вже прокотилися буржуазні революції і капіталістичний спосіб виробництва упевнено витіснив феодальний, Росія ще навіть не уявляла себе поза кріпацтвом. По всій велетенській державі, порізаній негодящими дорогами-напівбаюрами, гніздилися у своїх садибах поміщики, оточені лісами, полями та кріпаками. Деякі з панів були дуже талановиті, мережали пером папір безустанно і з успіхом. Хтось із них, як Гоголь, покидав домівку в пошуках цивілізованих петербурзьких радощів, хтось, як згодом Толстой, так і осідав у своєму маєтку, залишався вірний свіжому повітрю й вільному диханню.
У Російській імперії через ту ж таки патріархальну відсталість довго не в пошані був театр: перші кріпацькі сцени з’явилися у XVIII столітті. У Європі тоді Шекспір і Мольєр уже давно стали надбанням історії, а російська зірка кріпосного театру Прасковья Жемчуґова тільки-но пробувала себе на лаштунках. Акторів, як відомо, ховали поза цвинтарем, указуючи тим самим на гріховність професії. Точно так само не зажила популярності й світська музика – Європа вже оголосила застарілим реформатора опери Ґлюка, вже написав найкращі свої опери Верді й зійшов у могилу Россіні, а Росія лишень починала кувати кадри для «Могучої кучки» й заслухувалась церковними опусами Максима Березовського. Слово зоставалося тією віссю, довкола якої крутилася культура величезної імперії.
Але саме ця країна найлегше та найохочіше серед усіх кинулася під колеса люм’єрівського потяга. Початок кінематографа у світі припав на час, коли в надрах Європи вже визрівала Перша світова війна. До Росії кіно завітало практично з її початком, і тут, власне, наочність нового виду мистецтва виявилася дуже доречною – агітаційні фільми заполонили європейські екрани. Закінчилося криваве лихоліття, Захід почав оговтуватись, але Владімір Ульянов-Лєнін уже чіпко тримав кінематограф за горло, примушуючи до співпраці. Саме в Радянському Союзі десята муза остаточно втратила невинність, перейшовши на бік ідеології.
Доки радянські режисери (Алєксандров, Ейзенштейн, Пудовкін та ін.) створювали на екрані масштабний позитивний імідж однієї шостої частини суходолу, а в Німеччині щосили експериментувала Лені Ріффеншталь, конструюючи привабливі образи Гітлера та його партії, у решті Європи та в Америці кінематограф залишався лише приємною формою дозвілля. І хоча ці його функції – ідеологічна й розважальна – здавалися, на перший погляд, протилежними, насправді дві лінії прямували до однієї точки. До кінця ХХ століття вони зійшлися, створивши потужну противагу Слову. Побліднули кумири з дитячих книжок, описані старанним пером белетристів минулого. А заодно зблякла й уява сучасної людини: розмиті, але в кожній голові свої, індивідуальні, сформовані власною фантазією Дон Кіхоти, д’Артаньяни, Айвенґо, Квентіни Дорварди, Шалам-Балами, П’єри Бєзухови й сотні інших літературних героїв, придуманих письменниками, з приходом кіно набули виразних рис відомих акторів. В уяві основної маси жителів пострадянського простору Андрєй Болконскій назавжди став Вячєславом Тіхоновим, а Наташа Ростова – Людмілою Савєльєвою. Може, для американців ця героїня більшою мірою Одрі Гепберн, але вже ніколи, навіть за великого бажання, ані вона, ані багато інших – знайомих і улюблених – не житимуть у головах читачів та глядачів своїм, тільки їхнім життям. Із тріумфом кіно й лавиною екранізацій літературні герої приречені на існування всередині коміксів.
Із культури йде Слово. Йому просто не залишається місця в нашій кліповій свідомості, яка сприймає зміну картинок, але вже не вміє проговорювати сенси. Мине якийсь час – і кліповість нашої сьогоднішньої свідомості видасться зразком монолітності, бо наступний крок у бік остаточного звільнення від Слова – піксельність. Вельми ймовірно, що мозок людини майбутнього вже не сприйматиме картину світу цілком, навіть у вигляді рухомих картинок, що змінюють одна одну. Максимум, на що погоджуватиметься свідомість, це вловлювати окремі крихітні частинки сенсів, із яких буде виткана ця картина. А повністю бачитимуть, певно, тільки генії майбутнього.
Утім, самі сенси нікуди не зникають. Люди щоразу менше хочуть їх проговорювати, додумувати, вибудовувати в голові припущення, порпатися в смислах, пристосовувати так і сяк авторські ідеї. Усе це зробив за них спочатку сценарист, потім режисер із допомогою акторів. І підніс глядачеві готовим до вживання.
Слово поступово стає цариною обраних, екзотикою, таємницею.
Але згадаймо: таким воно було й за часів, коли людина тільки-но доходила розуміння недостатності наскельних малюнків. То, може, й журитися не варто: просто Історія повторюється і все почалося знову?