Я брала таксі. Їхати треба було до іншого населеного пункту. Сума за кілометри потім вийшла чимала, тож і відчуття від цієї подорожі дивні: по-перше, від таких витрат на себе, а по-друге, від оповідань мого водія. Таксист був знайомий. Може, саме тому розмова вже хвилині на п’ятій перейшла на звичні рейки політичних подій у місті й навколо. Я уважно слухала його і спробую перелічити все, що почула. А свої висновки він робить тільки зі спілкування з місцевими «військовими» та російськими найманцями, яких перевозить досить часто.
«Луганськ не потрібен Росії. Поки на Донбасі точиться війна, Україна не вступить до НАТО, а отже, Америка безпечна для Кремля. Тобто зона АТО — плацдарм для бойових дій, куди стягується техніка, яка в РФ списана за терміном придатності. Конфлікт триватиме рівно стільки, скільки це вигідно ВВП або поки не зміниться влада в Києві».
Читайте також: Виснажливе очікування
«Окрім тих, хто потрапив до Луганська з Росії за власною волею, отримує свої бонуси $2 тис. і дістає певні пільги на сплату житлових кредитів у РФ, у місті безліч тих, хто добуває тут тюремний термін. Тобто як колись була «хімія» — вільні поселення біля зон, так для певного прошарку ув’язнених із Росії своєрідною «хімією» став Луганськ».
«Поруч із тими, хто воює в місцевій «армії» з нульовими військовими навичками, є особи, яких сюди відрядили навчати тих, кому надалі ставати основою підрозділів. До військових частин Росії по всій її території надходили рознарядки із зазначенням вакансій на тривале відрядження до Луганська. Пільги варті того, щоб подумати: прирівняння цієї командировки до участі в бойових діях, пришвидшення «черги» до зірок на погонах, дуже пристойна зарплата на банківську картку вдома й добові тут. Завдання — навчити місцевих, довести певні дії до автоматизму, ознайомити з правилами заповнення документації, сформувати відділи, заповнити штатний розпис.
Читайте також: Адаптація молоді
Прямої участі в бойових діях ніхто з росіян не бере, усі пересиджують будь-який небезпечний період у гуртожитках. Узагалі всіх за будь-якого ризику відправляють на «нуль» для дальшої пересилки додому. Сюди всі приїздять абсолютно нульовими: без документів, із мінімумом особистих речей (на місці все видадуть) та з придуманим прізвищем і прізвиськом на зразок Пєтрова або Іванова. Із собою везуть лише власні знання та досвід, завдяки яким їх обрали для відрядження. І мотивація на такі випробовування зовсім не слабка: є гроші, а вдома термін служби йде у пришвидшеному темпі, родина має гроші з картки чоловіка, а зірки вже не такі й далекі. Тому приїздять сюди часто двічі й більше разів: знають заради чого. Відрядження є і три місяці, і рік залежно від мети поїздки. Головне — не конфліктувати з керівництвом. Є ті, хто взагалі далі за гуртожиток та найближчий магазин не пересувається: заборонено».
«Місцеві легко впізнають росіян за вимовою, на ринках продають їм сало дорожче, та й ризиковано ходити поодинці… Тому для пересування у службових справах є спеціальний транспорт, а для необхідних закупівель — компанія та найближча крамниця. Хоча, попри всі інструкції, трапляються й винятки: самогубства, хвороби, поранення, романи з місцевими дівчатами.
Читайте також: Допомога
А ще конфлікти з «тубільцями», які найменше хочуть комусь підкорятись і вести документацію правильно. Правильно — це правильно абсолютно в усьому, за стандартом — сто журналів, сто звітів та рапортів, сила-силенна канцелярії, плани на місяць та рік, звіти про виконану роботу… А якщо людина йшла лише воювати та щось там захищати, які до біса журнали, рапорти й звіти? Конфлікт інтересів: місцевий згадує всю рідню по матері прискіпливого росіянина, а той пише рапорт про невідповідність на горлопана-скандаліста. І правда завжди за приїжджими, тому місцеві або йдуть, або звикають. Але з репутацією учасника бойових дій куди податися? Росія місцевих «військових» приймає лише на навчання, а виїхати у відпустку до сусідньої країни не вийде: їхня база постійно оновлюється на російському кордоні».
А ось що буде далі, про це в мого таксиста доволі розмиті уявлення. Якщо двома словами, то нічого доброго. Місцева промисловість стоїть, випускників вишів ніде працевлаштувати, окрім торгівлі. А торгують лише харчовими продуктами. Чи є сенс здобувати освіту, щоб потім іти на ринок? Або ж навчатись і сидіти з дипломом удома, маючи дві перспективи: місцевої «армії» або заробітків у Росії?