Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Виснажливе очікування

Ви помічали, що розповіді про щось надзвичайне дуже часто починаються словами: «Якби не ця подія, такої зустрічі ніколи не сталося б».
Матеріал друкованого видання
№ 37 (461)
від 15 вересня, 2016

 І йдеться нерідко про якесь дивовижне знайомство, знаковий досвід або ще щось непересічне. Про те, як перетнулися долі моїх бабусі та дідуся, теж можна сказати: якби не та війна, зроду не зустрілися б вони в Берліні, куди дійшли різними шляхами у складі різних армій. Не народилися б моя мама та її брат після тієї чудової зустрічі, не було б ані сім’ї, ані найкращого діда в мене, ані найсильнішої та найвитривалішої у світі бабці.

Мабуть, якби не Друга світова, їй випали б набагато довші роки. Бо ж усе своє життя відтак вона ходила з наслідками двох серйозних поранень та осколком у легенях, який не видалили відразу, лишивши на мирний час.

Про нинішню війну дуже кортіло б теж сказати: «Якби не це лихоліття, я ніколи б…» Узагалі життя до літа 2014 року мене цілком задовольняло. Був у ньому єдиний недолік: забагато стабільності й розміреності. Іноді могла подумати: треба якихось змін, бо надто вже все нагадує тиху заплаву. Колеги, які стали друзями, робота, яка не вимагала великих зусиль і більше нагадувала хобі... Для різноманітності були зустрічі з приятелями, вечірні прогулянки, подорожі вихідного дня або концерти зірок, які дуже часто приїздили до нашого міста.

Читайте також: Адаптація молоді

Я прагну спостерігати: маю побачити щось, що, можливо, пропускаю у своєму житті. Дехто зовсім випадково дістав нову роботу, на яку не міг претендувати раніше: не було досвіду, відповідної освіти. І я не кажу про «міністрів»: звичайні люди надзвичайним чином стали кимось, просто опинившись у потрібному місці в потрібний час. Серед них мало хто буде незадоволений змінами: у їхньому житті все якраз непогано. Це представники робітничих професій, без вищої освіти, котрі посіли крісла депутатів і стали верхівкою руху «Мир Луганщине». А ще керівники «військових» формувань у місцевій «армії». Тобто до війни вони могли працювати водіями, перукарями, музикантами, але цього не сталося. Водночас безліч земляків загубила себе й роботу. Хоча почались утрати саме з робочого місця, як і в мене. Могла людина роками бути кимось непомітним, але чесно виконувати професійні обов’язки, аж ось загубила посаду — і виявилося, що навичок самопрезентації вона не має: не було в цьому досі потреби. А шукати нову роботу з нуля — це фарт, мужність і стійкість. Десь ходити, пропонувати себе. Де? Як? І цілий пласт луганчан осів удома, чекаючи якогось Божого благословення, дзвінка з минулого, пропозиції абощо. На моїй вулиці таких «утрачених» із десяток. Це ті, хто не відшукав себе у потоці дивних змін. Один із них — сусід-водій. Робітничий фах, роки досвіду. Фірму закрили з початком війни, і він вирішив чекати, коли йому зателефонують із пропозицією вакансії. Чекає вже два роки…

А ще жінка з нашої вулиці. Їй, можна сказати, «пощастило». Як і багато хто, вона виявилася безробітною того літа. Раніше очолювала на великому виробництві відділ маркетингу. Тепер міняє валюту в залізній будці на ринку. По знайомству вдалося знайти таке виграшне місце… Улітку спекотно, взимку нестерпно холодно. Вода у пляшці в липні стає ніби окріп, а в січні замерзає. Приятелька страждає на захворювання шкіри, з яким працювати в таких умовах не найкращий варіант. Та й узагалі таке заняття, коли маєш досвід і вищу освіту, не найліпше, що можна придумати. Але жінка впевнена, що так вона трудиться, чекаючи, доки запросять у керівне крісло. Каже, з її досвідом у «республіці» можна претендувати на посаду не нижчу, ніж у «міністерствах», а там таких амбітних і з меншим стажем греблю гати…

Читайте також: Допомога

Будь-які катаклізми, мов сито, відфільтровують здатних щось змінювати у власному житті від тих, хто пасивно пливтиме за течією. Навіть не так: тих, хто виборюватиме щось, від тих, хто піде на дно. Останніх нині вельми багато: тих, хто зловживає, чекає на щось, рефлексує з приводу втрат, не маючи змоги нічого змінити. Хтось вирішив діждати змін, сидячи вдома, бо має змогу існувати на пенсію батьків чи зарплату когось із працевлаштованих рідних. Хіба це не деградація? І чи в цьому не простежуються настрої більшості — пасивно чекати чогось? На моїй вулиці дуже багато хто пиячить. До цього ставляться зі співчуттям, виправдовуючи хворобу обставинами, життям, умовами. Багато серед моїх сусідів і тих, хто чекає чогось або вигадує напівлегальні засоби заробітку: копає метал, розбирає що-небудь. Дехто їздить на заробітки до Москви. Це як лотерея: часом повертаються із грішми, часом — із пустими руками. Часто їм платять менше, ніж обіцяли. На отримані за роботу гроші вони ремонтують старі домівки, зловживають горілкою і чогось очікують. Такий-от дивний час, який у чомусь нагадує «лихі дев’яності», але з тією різницею, що тоді шансів досягти мети було значно більше. Поруч із нами залишки заводів, гуркіт техніки вечорами, яка розбирає промислові гіганти на метал. І залишки людей добрих професій, які могли б працювати на тих великих підприємствах...

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.