Пропозиції змін з’являються значно рідше. Взагалі виняток, якщо хтось замість пустопорожніх розмов про тяжку долю безпосередньо займається популяризацією того-таки читання. Або ж за посередництва ЗМІ чи просто в побуті пропонує друзям щось цікаве з власного читацького досвіду.
Українська журналістика і медіа часто наступні у черзі серед тем подібних суперечок. Мовляв, серйозна журналістика суспільству не потрібна. Навіщо, якщо нинішня аудиторія не читає далі заголовка?
Це лише частина загальної картинки. Якщо збільшити масштаб, стане помітно, що табору «втомлених інтелектуалів» протистоїть інша — можливо, численніша група, яку можна назвати «народолюбці». Для таких народ (хай що вони вкладають у це слово) — святий, а винні в усьому еліти. Мало читають? Так книжки ж коштують дорого, а про українську літературу й говорити годі, там нічого вартісного немає. Медіаграмотність низька? З’явилися б журналісти для початку: всі ж олігархам продалися, а про якість годі й казати.
Такий словесний пінг-понг триває роками, хай якою буде тема обговорення і хай що відбувається довкола. Повсюдне поширення соцмереж цьому сприяє, а крім того, дає учасникам змогу насолоджуватися «теплою ванною» майже виключно в колі однодумців.
Якщо заходиться саме про журналістику, то, за спостереженнями Тижня, останніми роками «презумпція винуватості» працівника медіа стає дедалі поширенішим явищем. Перше, що журналіст найчастіше чує від майбутнього героя матеріалу після того, як представився: «Журналіст? А кому ваше видання належить, а за кого виступаєте?». Це не спроба поскаржитися на життя. Слід визнати, що українська журналістика (і нехай це буде колективна відповідальність) сама протягом 30 років не змогла виконати двох ключових завдань. По-перше, не створено ринку, який залежить передусім від аудиторії. По-друге, журналісти не впоралися з самоочищенням лав.
Читайте також: Найкращий період у нашій історії
Можна чимало говорити про те, що це не залежало виключно від самих медійників. За радянських часів суспільно-політична преса була карикатурою на саму себе. Так, люди це навіть інколи читали. Проте якщо газету «Правда» необхідно передплатити не тому, що хочеш її прочитати, а тому, що хочеш прочитати спортивну газету, яку без «Правди» не продадуть — то складно сподіватися, що після повалення комунізму люди почнуть платити серйозні гроші за серйозні видання за власним бажанням. Асоціація досі стійка. Позначилася й загальна бідність, а коли в людей все ж почали з’являтися якісь гроші — почався світанок нової епохи інтернет-медій.
В інтернеті все нібито було безкоштовно для споживача, а на рекламі навіть можна було заробити копійчину. Так тривало до тієї щасливої миті, поки кількість видань не почала зростати в геометричній прогресії. І не сягнула кількості, просто непотрібної українському ринку. Розібратися, хто з них хто, було непросто навіть людині, обізнаній із галуззю. А бути почутим у цьому білому шумі й поготів стало непосильним завданням.
Приблизно ті самі явища відбулися на телебаченні, де самих лише «інформаційних» каналів наплодили більше, ніж у деяких країнах із розвиненими економіками. У певному сенсі телевізійна журналістика стала рідною сестрою українського футболу: там також реально цінними є два-три клуби, економічна модель загалом незрозуміла, вболівальників на стадіонах немає, але багаті дядьки справно вкладають шалені гроші. Іграшки.
Якої миті журналісти спіймали себе на тому, що почали забагато пробачати самим собі та колегам, історія не розповідає. Однак саме таке ставлення з часом призвело до того, що, наприклад, Ілля Кива цілком спокійно може мати на одному з телеканалів «авторську» програму, яку не подають як пропаганду. А коли цей самий канал нарешті закривають, голова НСЖУ чомусь вважає це нападом на журналістський колектив. А чим не журналісти? Доведіть різницю!
Зараз лунає багато пророцтв про смерть журналістики. І на тлі усього описаного вони навіть можуть видаватися ймовірними. Однак таке вже траплялося неодноразово. Людство пережило «смерть» театрів, кінотеатрів, радіо тощо. Навіть візники, чию смерть оголосили понад століття тому, таки існують досі, катаючи туристів у центрах старовинних міст.
Vox Populi. Ексклюзивне опитування громадської думки
Чи зможе журналістика бути такою, як у золоті часи на Заході? Чи зможе вона мати такий самий вплив? Це інша розмова, і відповіддю буде «ні». Причина проста, давно вивчена і не суто українська. Йдеться про втрату монополії на доступ до інформації та її поширення. Разом із тим саме тут криється шанс для журналістів. Змагання за інсайди, «доступ до тіла» і намагання будь-що випередити одне одного у постачанні однакової інформації поступово відходитиме в минуле. Ціннішим ставатиме вміння поглянути на ситуацію під певним кутом зору та не приховуючи своєї суб’єктивності — а ще недавно це слово було забороненим у професії. Важливо, щоправда, і розкрити карти перед аудиторією: якими цінностями, переконаннями і принципами така суб’єктивність зумовлена. Усе сказане стосується не так окремих особистостей, як журналістських колективів. Журналістика — командна гра, і про це ніколи не слід забувати.
Майбутнє професії та видань тісно пов’язане з їхнім минулим. Однак якщо раніше журналістика слугувала передусім провайдером інформації, то тепер на перший план виходить модерація. Журналіст повинен виділити з галасу і шуму те, що варте уваги і, що найважливіше — зусиль. І його власних, і аудиторії, яка це сприйматиме. Ця робота потребуватиме більше спокою, зосередженості, крихту веселої вдачі та якомога менше балачок і дешевого епатажу.
Попереду в української журналістики складні часи. Доведеться спокутувати власні гріхи і демонструвати жертовність. Знаходити нові підходи, провалюватися, але продовжувати рух далі. Але пройдемо ми його тільки разом, читачу. Інакше це все таки не має жодного сенсу.