Коли президентом Російської Федерації 2008 року став Дмітрій Мєдвєдєв, російські демократи, як і європейська спільнота, очікували проведення реформ. Але останній з’їзд партії «Единая Россия» 24 вересня цього року поставив жирний хрест на цих надіях. На ньому було офіційно заявлено про висування Владіміра Путіна на виборах президента Росії у 2012 році, а Мєдвєдєв очолить виборчий список «Единой России» на парламентських виборах.
У політиці вміння чекати – справжнє мистецтво. Мистецтво мудрості та волі. Тому не варто оцінювати політика за першими місяцями чи навіть роками роботи. Позаяк завжди є підозра, що він ще свого слова не сказав, що під килимом буденних заяв, жестів і усмішок готується сюрприз, який сколихне країну.
Саме тому «кредит очікування» у російського президента Дмітрія Мєдвєдєва виявився безпрецедентно великим. Всі розуміли, що «путінізм» – це насамперед вертикаль влади, вибудувана під недемократичні алгоритми управління державою. ЇЇ не можна демократизувати чи лібералізувати, не змістивши з ключових посад у владі путінські кадри. А для цього треба було підібрати і підготувати інші кадри – міністрів, губернаторів. Не будемо хитрувати, від Мєдвєдєва не чекали реінкарнації Ґорбачова, який принесе «нове мислення» в Росію, йшлося лише про корекцію політичного стилю. Демократія в Росії, демократична Європа стомлені солдафонським гумором Путіна – всі вони чекали хоча б косметичних змін в Росії – боротьби з корупцією, припинення пресування владою опозиції та інститутів громадянського суспільства. Зрештою, позбавити Росію ганьби у вигляді «в’язня Ходорковського».
Специфіка конституційної моделі влади в Росії така, що президент Дмітрій Мєдвєдєв міг перетворитися з комічного персонажа на одного зі світових лідерів протягом двох – трьох місяців. Тому що про повноваження президента Російської Федерації може мріяти не один керівник держави. В Росії, згідно з Конституцією, президент за власним рішенням може відправити у відставку прем’єр-міністра з цілим урядом держави. За поданням президента Державна дума Росії і призначає нового прем’єра. щоправда, у Держдуми небагато варіантів – якщо вона тричі відхилить подання президента, то він за власним рішенням призначає прем’єра, розпускає Держдуму і призначає нові вибори. А отже, технологічно поставити крапочку на кар’єрі Путіна Мєдвєдєв міг доволі легко, звільнивши ВВП з поста глави уряду Росії і подавши «свою» кандидатуру на посаду глави уряду. У цій ситуації пропутінська фракція «Единой России» навіть за бажання обструкції Мєдвєдєву не зробила б, оскільки наслідком сутички з керманиче країни міг стати розпуск Державної думи.
Маючи «свого» прем’єра, Мєдвєдєв отримав би всі можливості для повної зміни системи виконавчої влади в державі – за поданням глави уряду саме президент у Росії призначає віце-прем’єр-міністрів і федеральних міністрів.
Треба також пам’ятати, що законодавство нашого східного сусіда на рівні підзаконних актів створило добру базу для контролю президента над силовим федеральним блоком. Так, згідно з указом президента від 13 травня 2008 року міністерство внутрішніх справ Росії, Федеральна служба безпеки, Служба зовнішньої розвідки, МНС, Федеральна служба охорони напряму підпорядковані главі держави.
Федеральний Закон від 6 жовтня 1999 року «Про загальні принципи організації законодавчих (представницьких) і виконавчих органів державної влади суб’єктів РФ» встановив майже «монархічну» підпорядкованість регіональних еліт президентові Росії. Однією з підстав дострокового припинення повноважень керівника суб’єкта Федерації (зокрема, президента республіки) є «отрєшєніє» його від посади «у зв’язку з втратою довіри президента Російської Федерації». Власне, на цій підставі був нещодавно «отрєшон» і московський градоначальник Юрій Лужков.
У політиці, як у казці про Попелюшку, треба вміти чекати, але не проґавити шансу. Бо в один момент політична мудрість перетвориться на слабодухість, а витримка – в нерішучість і боягузтво. Що й сталося з Мєдвєдєвим 24 вересня 2011 року.
Прийнято вважати, що Дмітрій Мєдвєдєв не зміг створити системи, яка б подолала опір «пітерських чекістів». Тому й вирішив капітулювати на з’їзді «Единой России». Але як міг проявитися опір «чекістів», якби вийшли укази про дострокове звільнення з посади глави уряду Росії Владіміра Путіна, про подання до парламенту нової кандидатури прем’єра на призначення, про звільнення з посад міністра внутрішніх справ Рашида Нурґалієва чи директора ФСБ Алєксагдра Бортнікова? Що «чекісти» відстрілювалися б, чи вивели на вулиці танки?
Не в чекістах річ, а виключно в російському президентові. Протягом останніх трьох років коментатори російської політики пеленгували найтонші сигнали у протиріччях чинного прем’єра і президента. То про наповнення до Пенсійного фонду розділилися думки у Путіна і Мєдвєдєва, то події у Лівії вони по-різному прокоментували, то про Ходорковського президент згадав незлим тихим словом. Всевиявилось грою на публіку.
Путін, насправді, є доволі слабким державним лідером. Він не зміг за більш ніж 10 років реальної влади зупинити наступ ісламу на Північний Кавказ, саме за часів Путіна ввійшла в практику сплачування Росією данини республікам Кавказу, саме за Путіна-президента було віддано Китаю частину Хабаровська. Путін, будучи понад 10 років фактичним лідером Росії, так і не спромігся позбавити Росію статусу сировинного придатка. Певен, що був би Путін президентом якої-небудь Киргизії чи навіть Словаччини, на нього б ніхто і не зважав у міжнародній політиці. Разом з тим Путін виявився неабияким психологом. Все-таки КДБешна школа дається взнаки. Він обрав на роль прокладки між своїми чотирма президентськими термінами людину, яка настільки нездатна бути самостійною фігурою, що навіть перспектива «порулити» супердержавою її не спокусила.
Але як людину Дмітрія Мєдвєдєва шкода. Навіть незважаючи на карикатурні погрози пальчиком Україні в серпні 2009 року, на освячення газової війни з Україною та реальної війни з Грузією. Тим не менш, завжди симпатія на стороні інтелігента, коли його б’є шпана. До того ж так жорстоко і принизливо. Брак у публічному просторі більш-менш прийнятної версії, чому Дмітрій Мєдвєдєв не йде на другий президентський термін, означає не що інше, як визнання профенепридатності останнього на посаді президента.
24 вересня всі стали свідками принизливої його поразки. Але важко сказати, чи є це перемогою Путіна. Зважаючи на те, що нині президентська каденція в Росії становить шість років, Владімір Путін замахнувся на чвертьстолітнє правління. Такі амбітні плани в умовах слабкої економіки можуть рано чи пізно призвести до бунту. А російський бунт, як відомо, нещадний…