Можна писати звіт про забезпечення та досягнення знижених показників. Юлія Латиніна в ефірі радіостанції «Эхо Москвы» вважає, що анчоуси, так вона назвала тих, хто прийшов на Поклінну гору, перемогли. Влада домоглася свого. На перший погляд, так воно і є, якщо слідувати за логікою органів МВС. А їм, як наперсточникам, довіряти аж ніяк не можна.
На ходу від Калузької до Болотної та на мітинг прийшло значно більше людей, аніж на проспект Сахарова 24 грудня того року. Успіх? Безсумнівно, а, зважаючи на дуже холодну погоду, то навіть подвійний. Влада сподівалася, що після січневих узливань та подальшого розслаблення, охочих виходити на мороз поменшає, а потім і геть не стане. Нескладно було припустити, цього не сталося. І насамперед у цьому винна сама ж влада.
Тож 4 лютого можна вважати незаперечним успіхом російської опозиції. Поза сумнівом, він начебто дає підстави для сподівань на посилення тиску на владу та на можливі зміни. Утім, щось змушує в цьому сумніватися.
Усвідомлюючи, що історичні паралелі завжди умовні, тим не менш, пригадаємо жовтень 1905 року. Навіть не царський маніфест, а відчуття того, що громадськість, якщо за сучасною термінологією, то неформальна опозиція, домоглася того, що влада відступила, дала свободу. Чи довго це тривало? Завершилося придушенням, репресіями, столипінськими вагонами та краватками.
Причин такого розвитку подій чимало. Наприклад, для значної частини населення така влада взагалі неприйнятна, однак до ведення активної боротьби проти неї наразі не визріла. Не в останню чергу тому, що не знає кінцевої мети цієї боротьби і, що вкрай важливо, не бачить лідерів, яким би могла довіряти. Аж надто часто людей дурили.
Саме так сталося 1905 року, втім, так само, як і нині. Загальнодемократичні гасла та вимоги чесних та вільних виборів, звільнення політичних в’язнів, відставки Чурова та Путіна – це все зрозуміло. Однак не те, що може привести до зміни влади у доволі короткий термін. Припустимо, що свого домоглися – і вибори чесні та відкриті. Не здобуде Путін 90%, отримає значно менше, утім, більше за інших. Якщо не в першому, то в другому турі. Тих, хто виходить на Болотну площу багато, але для всієї величезної Росії все одно замало. Москва – столиця, Санкт-Петербург – друга столиця, але це не вся держава від Калінінграда до Владивостока.
Саме тут і криється найбільша проблема опозиції як у Росії, так і в Україні. Владу не люблять, проте й опозицію не надто жалують. Надто довго політикани в обох таборах муляли очі людям та неабияк обридли. Навіть найкреативніші не бачать якогось виходу, так далі жити вони не хочуть, однак на цьому і край.
А далі залякана та затуркана Росія, що в маленьких містах, селах, мономістах цілком залежна від волі місцевих підпанків, яким центральна влада віддала повіти та області на годування. І на своїй території вони безкарно безчинствують. Додамо до цього народ, який уже і без того натерпівся лиха і біди та боїться власної тіні, сталінський і комуністичний терор та вирощений ними страх, що увійшов у генетичну пам'ять дуже великої кількості людей. За три мітинги, навіть багатолюдні, такого не позбавляються. Так, нині не 1937-й і навіть не 1949-й, але повідних пасків у влади достатньо, щоб помститися багатьом. Можна навіть не запроторювати в концтабори, проте приректи на голодне та злиденне життя цього цілком вистачить.
І все це не лише філософствування, а, на жаль, дійсність, котра підтверджується конкретними цифрами соціологічних досліджень.
Рейтинги Путіна продовжують повільно знижуватися. За даними Всеросійського центру вивчення громадської думки (ВЦВГД), якби вибори відбулися 22 січня, за нього свої голоси віддали б 49% опитаних, а, за даними фонду «Суспільна думка» (ФСД), – 45%, а згідно з дослідженнями Левада-центру, діяльність прем’єра однозначно схвалюють лише 27% респондентів.
При цьому, за даними ФСД, показники ставлення до Владіміра Владіміровіча погіршується аж ніяк не серед усіх груп населення. Директор ФСД Алєксандр Ослон зазначає, що «його рейтинг, як і раніше, високий серед бюджетників, пенсіонерів та інших людей, котрі залежать від держави та не в змозі самостійно реалізуватися. А таких у нас майже 80%, і що більший у них симбіоз із державою, то кращим є ставлення до Путіна. В середньому серед них на запитання «чи є ймовірність того, що проголосуєте за Путіна?» відповідають схвально 52%. Другий момент: жінки ставляться до нього значно краще, ніж чоловіки. Зниження рейтингу відбувається загалом за рахунок жителів великих міст». За такої ситуації не дуже зрозуміло, чому Путін так боїться чесних виборів. Така перемога йому безперечно пішла б на користь.
І ще один вкрай важливий чинник. Зокрема, за опитуваннями ФСД (січень 2012 року) понад половина країни навіть не чула про мітинги. А з тих, хто чув, навіть у розбурханій Москві більшості вони не до вподоби. І, зважаючи на те, що в активної частини населення немає свого кандидата, перспектива другого туру незначна. «Я вважаю, його не буде, – каже Ослон. – Нинішній рейтинг Путіна (45% населення, за даними ФСД) не має вводити в оману. Серед тих, хто стовідсотково збирається прийти на вибори, кого змусять прийти на них, за Путіна проголосує понад половина вже зараз. Проте рейтинг ще зросте з тієї простої причини, що нині 80% населення ще геть не стурбовані цим питанням. Вони навіть не замислювалися про похід на дільниці. І протягом останніх тижнів напередодні виборів за них візьмуться. Тож електорат почне цікавитися списком претендентів та відповідати на запитання: якщо не Путін, то хто? І найчастіше вони доходитимуть висновку, що заміни Путіну просто немає».
Ось і вся арифметика. Вона відображєє ситуацію політичної безвиході, однак вона може змінитися у будь-який бік. Три сценарії цілком рівноймовірні.
За першим сценарієм влада після виборів вирішить навести лад. Так, як вона це розуміє. Розпочнуться репресії та закручування гайок. На якийсь час зовні все виглядатиме тихо і спокійно. Не відчуваючи ніяких гальм, Путін і його оточення пускатимуться на всі заставки. Здирство набуде неймовірних масштабів, а, зважаючи на психологію чекістів та близьких до них бюрократів, вони обов’язково вплутаються у зовнішньополітичні афери. Контури їх уже ледь помітні. Найближчі кандидати: Сирія та Іран. І на це, певна річ, відповідь не забариться, а відтак спіраль зовнішньої кризи перетнеться з внутрішньою. Тиск зірве дах і все надалі відбуватиметься за найгіршим сценарієм.
Другий варіант більш м’який. Щоби втихомирити пристрасті, влада розпочне косметичні реформи. Завершаться вони, як годиться, нічим. Понад те, вони певною мірою навіть розбалансують владну вертикаль. І все знову повторюватиметься спочатку.
Третій і найоптимістичніший варіант. Висуваються нові та справжні лідери, формується суспільна атмосфера, за якої навіть підпомагачі режиму зрозуміють, що потрібні реформи та зміни. І тоді режим буде скинуто, хотілося б, щоб це сталося мирно.
Хоч би який із наведених чи взагалі інших сценаріїв не розігрувався на історичній сцені, цілком очевидно, що як у Росії, так і в Україні у суспільній думці відбуваються тектонічні зсуви. Наразі вони не охопили з об’єктивних та суб’єктивних причин більшість людей, але це справа часу.
Ознакою того, що напруження зростає, є не лише українські майдани та московські мітинги, а самоорганізація людей, що дедалі прогресує, зокрема, й у інтернеті.