За словами автора, кубинський режим побудований на “міфічно романтизованій картині кубинської революції 1959 року, зокрема на постатях її харизматичних лідерів: Фіделя Кастро та Ернесто Че Ґевари”. При цьому Кастро нав’язав населенню власну версію марксизму-ленінізму.
При цьому, образ Че Ґевари відокремився від кубинської реальності. Він ще в 1965 році покинув кубу, щоб “знову взятися за революційну війну — спершу в Конго, а згодом у Болівії”, – пише політичний колумніст.
“Але Че вже давно став добре продаваним брендом і культовою постаттю рекламної, поп і модної індустрії, універсальною ознакою невизначеного, критичного до цивілізації прагнення зовсім іншого, простого і щирого життя поза «відчуженою» сучасністю. Насправді ж уродженець Аргентини не лише був прихильником ультрадогматичного марксизму-ленінізму і з самого початку встановлював на Кубі однопартійну комуністичну диктатуру, у якій нещадно змушували замовкнути альтернативні голоси”, – пояснює Ріхард Герцінґер і зазначає, що Че Ґевара незмінно шанував Сталіна.
Читайте також: "Взірцева" дисципліна виборців: КНДР, Куба, Сирія, Казахстан, Білорусь і… Крим
“Масові протести на Кубі демонструють масштаби зубожіння й відчаю, у які країну занурили понад 60 років панування тоталітарної диктатури. Проте хоча кубинський режим десятиліттями й перебував на межі банкрутства, його особливий ореол досі актуальний і серед західної громадськості”, – пише автор.
Сподіватись, що режим пом’якшиться під тиском демонстрацій або навіть впаде, на жаль, не доводиться. “На Карибах радше постане Білорусь, адже за кубинською диктатурою стоїть могутній союзник і геній у справах репресій — Росія Путіна”, стверджує Герцінґер.