Довкола справи «дніпропетровських терористів» з’являються конспірологічні версії, які нейтралізують офіційну. Парадокс полягає у тому, що сприяють посиленню довіри до таких «теорій змови» саме слідство і обвинувачення.
Намагання обвинувачення здобути перемогу в інформаційній грі та затвердити у громадській уяві висновок, що на лаві підсудних саме ті, хто здійснив серію вибухів, робить обвинуваченню ведмежу послугу. Захопившись грою, вони геть забувають про факти, які, своєю чергою, викривають купу недоліків слідства і як наслідок дуже неприглядну сутність правоохоронної системи країни в цілому.
Монтаж фактів як інформаційна зброя
У перших повідомленнях, що потрапили у ЗМІ після затримання підозрюваних у терактах, наголошувалося, що серед затриманих – політолог, викладач вишу. До когось із журналістів долітало навіть, що політолог був не один, а з асистентом по кафедрі. Так ця справа з першого дня набула звучання «справи політологів».
Надалі очільники СБУ та ГПУ відрапортували президенту, що четверо затриманих і є тими самими терористами, а у ході слідства ретельно вивчається наявність політичних мотивів. Поки тривало слідство, у ЗМІ охоче «зливалася» інформація про те, що двоє з фігурантів справи мали стосунок до штабу нардепа від БЮТ. При цьому не оприлюднювалися факти, що ці ж двоє фігурантів у своєму листуванні обговорювали концепції кандидатів (а нині й народних депутатів) від Партії регіонів.
Цікава обставина, що ключовими речниками у справі стають представники прокуратури, яка лише стежить за законністю слідства, а не СБУ, яка це слідство веде. При цьому трапляється, що нові повідомлення суперечать попереднім, а подекуди й містять відверту брехню.
Зробивши влітку заяви про відсутність політичних мотивів, прокуратура знову повернулася до цієї версії восени, коли справа вже була у суді. Замість пояснити зміну курсу, речник прокуратури сказав, що не має права коментувати попередні заяви свого начальства.
Керівник групи державного обвинувачення заперечував встановлений факт наявності в одного з підсудних родича у прокуратурі.
Але головне, що прокурор Дніпропетровської області Наталія Марчук неодноразово наголошувала, що в матеріалах справи є «залізні» докази вини всіх чотирьох підсудних, спростувати які практично неможливо.
Хто сидить на лаві підсудних
Віктор Сукачов, 35 років, одружений. Викладав політологію у Дніпропетровському національному університеті. Єдиний, хто добре знайомий з трьома іншими підсудними. На досудовому слідстві давав зізнавальні свідчення, на яких, хоч і не досить впевнено, та все ж розказав про технологію виготовлення вибухівки, зізнався, що він скоїв вибухи у Харкові та Запоріжжі у жовтні 2011 року, та у Дніпропетровську в листопаді 2011-го та квітні 2012-го разом зі своїм товаришем Віталієм Федоряком. Ознайомившись із обвинуваченням ще на стадії досудового слідства, він висловив думку, що низка фактів у ньому підтасовані, суперечливі показання Федоряка вважаються достовірними, а невинуваті Просвірнін і Рева притягнені до відповідальності. У суді Сукачов своїх свідчень ще не давав. Провину визнав частково.
Віктор Сукачов на одній із прес-конференцій (джерело: most–dnepr.info)
Влітку ректор ДНУ встиг дати прес-конференцію, шкодуючи, що така «потвора» працювала у їхньому виші.
Віталій Федоряк, 36 років, неодружений. Тривалий час до затримання не мав постійної роботи. За фахом – програміст, має середню спеціальну освіту. Двічі безрезультатно робив спроби отримати диплом у виші за фахом економіста та філолога. Працював сисадміном у різних компаніях. У суді повністю підтвердив свої свідчення, дані на досудовому слідстві. Розповів, що допомагав Сукачову у виготовленні вибухівки, але не обізнаний з технологією. При цьому виготовлення бомб відбувалося переважно у нього вдома. Каже, допомагав Сукачову в роботі з комп’ютером, шифруванні його інтернет-переписки. Стверджує, що кілька разів саботував приведення в дію вибухових пристроїв, та ніяк не пов'язаний із вибухом у центрі Дніпропетровська, який у листопаді 2011 року забрав життя фіндиректора приватної компанії Юрія Гібриченка. З Сукачовим товаришував, Просвірніна знає «шапошно», Реву вперше побачив на допитах в СБУ. Федоряк свою провину визнав повністю.
Віталій Федоряк – найменш публічний з усіх підсудних (скріншот відео, джерело: 9-channel.com)
Лев Просвірнін, 35 років, одружений, виховує доньку. Працював директором ТОВ, що займається обладнанням для охорони території об’єктів. Сусід Віктора Сукачова. Обвинувачення визнало його спільником, стверджуючи, що Просвірнін допомагав Сукачову у перевезенні вибухівки, а також через свою фірму намагався заробити на терактах – пропонуючи органам влади встановлювати захисне обладнання на підприємствах з метою посилення безпеки в умовах підвищеної терористичної загрози. Через вісім днів після затримання Просвірнін підписав явку з повинною, де йдеться, що своєї вини він не визнає й участі у терактах не брав, проте чув слова Сукачова, які нібито натякали на його наміри здійснювати вибухи. Федоряка Просвірнін бачив кілька разів у компанії Сукачова, але контакт не підтримував. Із Ревою знайомий через дружбу їхніх батьків, не спілкувався. У суді вини не визнав, стверджує, що обвинувачення надумане, а явку він підписав під психологічним тиском слідчих.
Льва Просвірніна виводять із зали суду (джерело: litsa.com.ua)
Дмитро Рева, 35 років, одружений, виховує доньку. Працював заступником начальника відділу Дніпропетровського вагоноремонтного заводу. Одногрупник Сукачова. З Просвірніним знайомий, оскільки їхні батьки товаришували, з ним не спілкувався. Федоряка не знав до арешту. Обвинувачення стверджує, що Рева 27 квітня за вказівкою Сукачова спостерігав за наслідками вибухів і мав передавати цю інформацію Сукачову. Свою вину Рева не визнав ні на досудовому слідстві, ні в суді. У свідченнях пояснив, що випадково опинився у центрі міста, коли пролунали вибухи, оскільки мав оплатити кредит у банку. У той день навіть не телефонував Сукачову. Проте обвинувачення видає за обмін інформацією між «терористами» коротку sms-переписку Реви із Сукачовим, де останній запитує, чи ніхто не постраждав із їхніх спільних знайомих. У відповідь Рева надіслав: «Та вроде бы». Після чого надійшла sms Сукачова: «Адов ад. У нас тоже все Ок». Як стверджує Рева «Адов ад» – типові для Сукачова слова, які обвинувачення намагалося трактувати як назву терористичної операції. Телекомпанія сумнівної репутації навіть зняла однойменний фільм, показавши, як доблесні правоохоронці сумлінно розслідували теракти і таки впіймали терористів. У розпорядженні авторів фільму дивом ще до завершення досудового слідства опинилися матеріали справи, зокрема й відео слідчих дій. Але такі обізнані журналісти чомусь майже нічого не говорять про єдиного, хто повністю визнав свою провину – Віталія Федоряка. 2 квітня Шевченківський райсуд Києва визнав, що цей фільм містить недостовірну інформацію стосовно Реви.
Після обшуку у родини Дмитра Реви майже не лишилося його фото (світлина із сімейного альбому)
За заявою Дмитра Реви прокуратура Дніпропетровської області здійснила розслідування стосовно представників слідчої групи, які проводили у нього обшук і сфальсифікували доказ його причетності до терактів. Розслідування підтвердило, що дзвінок, який став підставою для його арешту, насправді здійснив не він, а оперуповноважений СБУ з його телефону. Проте прокуратура вважає, що правоохоронці закону не порушили.
Об’єктивність по-прокурорськи
Від самого початку найбільше запитань були пов’язані з Віталієм Федоряком. На відміну від інших підсудних він не має родини, яка би виходила на спілкування зі ЗМІ. Не надто часто спілкується із журналістами і його адвокат.
Від самого початку обвинувачення робило ключовою фігурою Віктора Сукачова – непересічна особистість, публічна особа, викладач у виші, і раптом – терорист. Природно, що і інтерес до нього був достатньо високим.
За двох інших активно говорили їхні родичі, які досить тісно спілкувалися із журналістами. А за Віталія Федоряка не заступався ніхто.
Підозри про його непросту роль у справі виникли після інформації, що він є родичем посадовця Дніпропетровської обласної прокуратури Тимура Федоряка. Оливи до вогню додав коментар керівника групи державного обвинувачення у суді Олександра Гладкого (який має бути чудово ознайомлений із усіма матеріалами справи), який сказав, що Федоряк не має родичів у прокуратурі. Як з’ясувалося, у матеріалах справи є допит Тимура Федоряка, де він вказує, що працює керівником відділу в прокуратурі Дніпропетровської області та є братом підсудного. Навіщо пан Гладкий приховав цей факт? Адже не бути із ним обізнаним він не міг. Сукупність обставин вилилася у версію про прокурорський слід у справі.
Коли ж читали обвинувальний висновок, то з’ясувалося, що пом’якшувальні обставини встановили лише в одного підсудного. Вгадайте у кого?.. Звісно, у Віталія Федоряка. Мотивація – за співпрацю зі слідством. На відео допиту Сукачова чітко видно, як він висловлює свої наміри добровільно сприяти розкриттю злочину. А Дмитро Рева добровільно давав свідчення, від самого початку не змінюючи їх. Але, здається, невигідні обвинуваченню показання правдивими не вважають і до співпраці зі слідством не зараховуються.
У тому, що обвинувач по-різному ставиться до різних підсудних свідчить і його висловлювання. Наприклад, щодо клопотань Сукачова на необ’єктивність слідства і обвинувачення з метою повернення справи на додаткове розслідування, Олександр Гладкий згадав мініатюру Райкіна: «Тут граємо, тут не граємо… А тут рибу загортали», – так натякаючи, що Сукачов пересмикує факти. Одного разу прокурор навіть прямо сказав, що така у Сукачова професія – говорити ні про що. Коли у суді читали протоколи допиту Сукачова, то прес-служба обласної прокуратури, вихоплюючи фрази із його свідчень, подавала інформацію так, ніби Сукачов отримував задоволення від злочинів.
Після показань Дмитра Реви, який не визнав своєї провини і наполягав на свідченнях, даних на досудовому слідстві, підкреслював абсурдність обвинувачення щодо себе, Олександр Гладкий назвав природним, що людина, яка вважає себе невинуватою, виправдовується. А прес-служба прокуратури області навздогін витягла тезу про «докази всіх підсудних є в матеріалах справи» – видаючи вже колись озвучену позицію за новину.
Коли ж Віталій Федоряк повністю визнав свою провину і своїми свіденнями фактично звалив весь тягар організаторської ролі на плечі свого товариша Сукачова, Олександр Гладкий сказав, що Федоряк, на його думку, дає об’єктиві свідчення. Ця думка звучала кілька разів – і в коментарі журналістам: «Засідання відбувається у спокійній атмосфері. Послідовні він дає відповіді, я вважаю, об'єктивні. Об'єктивно висвітлює обставини злочину». Подібну тезу він повторив і на наступному судовому засіданні, звертаючись до самого Федоряка: «Судячи з вашої попередньої промови у судовому засіданні та судячи з вашої поведінки на досудовому слідстві, було видно, що ви ведете свої покази рівно, я у всякому разі не помітив їхньої зміни, тобто ви більш-менш стабільні». Зауважу, що цей пасаж був частиною запитання.
Деякі свідчення Федоряка в суді навіть для непідготовленого слухача не є об’єктивними, послідовними і стабільними. Він не може однозначно вказати на мотив своїх дій, багато речей розповідає нібито зі слів Сукачова, або ж говорить про ситуації, свідком яких не був, наприклад, як Сукачов без нього відправляв повідомлення, користуючись wi-fi у MacDonald’s. На значну частину питань він просто не відповідає – додає оціночні «мабуть» чи «можливо», або просто каже, ніби не пам’ятає всіх деталей.
Читайте також: Страх і ненависть у Дніпропетровську: репортаж із місця терористичної атаки
«Думаю, що ви в цьому брали участь точно. Чи брав я у цьому участь – я не пам’ятаю», – так Федоряк відповів на запитання Сукачова про те, хто забезпечував стійкість циліндричного корпусу вибухівки. І в цій відповіді – вся його манера неконкретно відповідати на конкретні запитання.
Проте ні суд, ні обвинувачення це не турбує. Вони не вимагають від Федоряка чітких відповідей.
«Чому ваші свідчення на досудовому слідстві й у суді суперечать одні одним? Яким із свідчень вірити?» – неодноразово підловлював Федоряка Віктор Сукачов, вказуючи на ті чи інші неточності. «Федоряк, ви бачите розбіжності у ваших показах?» – тут же переформульовує головуюча суддя Ігнатенко. «Ні, не бачу», – відповідає той. І надалі свідчення Федоряка вважаються об’єктивними та достовірними.
Оскільки Федоряк фактично перекладає відповідальність за найтяжчі епізоди на Сукачова, не виключено, що покарання він отримує значно менше. Ширяться чутки, що головне завдання обвинувачення – не програти на інформаційному полі битви. А Федоряк у цій площині – важливий боєць у команді обвинувачення, який підтверджує ті ярлики, вже навішані Сукачову.
Згубна неправда
Віталій Федоряк достатньо пишно висловлюється. То він називає якісь їхні із Сукачовим недоліки у справі «дивовижними сценками їхнього театру абсурду». То характеризує їхню діяльність, як «наш гурток по інтересах». То порівнює атмосферу тих подій із творами Джойса чи з фільмами Тарантіно. Місцями він відверто сміється над безглуздістю їхніх дій.
Апофеозом цих свідчень є оповідь про те, як у найвідповідальніший момент Сукачов загубив sim-картку, через яку велася переписка із вимогою грошей. Цілком імовірно, що саме через цю картку правоохоронці відстежували зловмисників, вели їх і, втративши слід, убили купу часу на його відновлення.
Це дуже нагадує фільм «Тупий і ще тупіший», коли успіхи головних персонажів зумовлені зовсім не інтелектом, а неспроможністю опонентів прорахувати їхню логіку, адже вона відсутня.
Федоряк єдиний, хто визнав свою провину повністю і розповідає про свою участь практично на всіх етапах злочинів. Але він дивується, звідки на лаві підсудних взялися ще двоє обвинувачених, адже в усіх своїх показаннях вказує, що робили вони це вдвох із Сукачовим. «Чому ви тоді просили опублікувати у ЗМІ чотири фотороботи?» – запитала прокурор у Федоряка. Йдеться про фіктивні фотороботи, поява яких у ЗМІ мала означати готовність влади іти на діалог із терористами. Як потім пояснити силовики – це був елемент оперативної гри. «Спочатку йшлося про три. А потім ще один», – уточнив Федоряк і додав: «Бо три це не два». Тобто терористи намагалися заплутати силовиків. То хто ж насправді загрався?
Судячи зі свідчень Федоряка та інформації, що прозвучала у суді, скидається на те, ніби теракти не були змовою, чи секретною спецоперацією, а були авантюрою двох інтелектуалів, незадоволених своїм життям. Один тривалий час був без роботи і, здається, не надто обтяжував себе її пошуком. Другий отримував маленьку зарплату викладача і постійно змушений був шукати підробіток, аби забезпечити родину. Почавши із великого злочинного задуму, начебто спричиненого незадоволенням соціально-економічною ситуацією в Україні, вони скотилися до абсурдного вимагання від влади грошей на банківські картки, що дозволило досить швидко їх викрити.
Але ця версія, яку з усіх сил пробує довести обвинувачення, дошиваючи до співучасників ще двох підсудних, справляє враження такої неправдоподібної через брехню і недомовки, які транслюються представниками прокуратури.
Чому від громадськості ховають прокурора-родича «терориста», якщо він непричетний до вибухів? Чому у нього не проводився обшук, тоді як родичів інших обвинувачених перетрусили з голови до ніг? Чому його «причетність» перевірялася лише одним формальним допитом, який тривав трохи більше години? А на конкретні запитання щодо ґрунтовності перевірки ймовірної причетності прокурора до терактів у відомстві раптом згадують про таємницю досудового слідства, яке вже давно завершене, та й значна частина матеріалів справи вже навіть оголошена у суді.
Чому обвинувачення не цікавить особа, на яку вказує Федоряк як на консультанта, котрий сприяв вдосконаленню вибухівки, що забрала життя однієї людини та нанесла численні травми ще десяткам інших? Чому слідство не встановило цю особу?
Стежачи за цією справою, я дедалі частіше згадую фільм «Життя Девіда Гейла». Сюжет його полягає у тому, що невинувата людина – борець проти смертної кари – засуджена до вищої міри покарання, а факти її невинуватості розкриваються, коли вже надто пізно. Тоді прокурор коментує, що це лише одна маленька помилка, яка лише зміцнює справедливу і непохитну систему.
Тут же навпаки вся система збоїть, сигнальні лампочки миготять, постійно надсилають сигнали про помилки, а нас, накинувши прозорий шалик на істерично блимаючі червоні діоди, намагаються переконати, що вся система працює злагоджено і ніколи не помиляється.