Війна приносить чи не найбільше зла. Наслідки та руїни, які приходять з нею, травмують кожного й не залишають нікого байдужим. Водночас чи може бути щось хороше після травми? Що ми можемо зробити в умовах війни, яка триває? Ми поговорили про це з доктором Річардом Тедескі, психологом, який 1995 року разом з Лоуренсом Калхуном ввів термін «посттравматичне зростання». Нині Річард Тедескі — почесний професор психології в Університеті Північної Кароліни та виконавчий директор Інституту Boulder Crest у Фонді Boulder Crest, який вважається «домівкою» для посттравматичного зростання.
Посттравматичне зростання (ПТЗ) не відрізняється від посттравматичного стресового розладу (ПТСР) на початку процесу. І ПТЗ, і ПТСР походять від травми — події чи низки подій, які струшують світ людини, основу того, що вона розуміє, у що вірить. Після цього дуже важко рухатися вперед, оскільки дороговказ, який був чітким і зрозумілим, зруйнований, і майбутнє, видається, втрачає сенс. Це призводить до виникнення тривоги й симптомів, які повʼязують із ПТСР.
ПТЗ починається з того місця, де людина відчуває виклик своїй основній системі переконань. І оскільки ця система може бути піддана сумніву або зруйнована, людина має знайти знову спосіб рухатися вперед з новим, кращим розумінням свого життя й того, як його прожити. Те, що відбувається після травми, — це змагання з труднощами. Але в цьому змаганні людина відновлює систему переконань, яку вона може використовувати, щоб рухатися вперед і знайти щось цінне, попри всі жахіття, які трапилися з нею. Часто під час цього процесу людина відчуває, як вона якимось чином трансформується.
Є п’ять основних вимірів посттравматичного зростання. Перший вимір полягає у відчутті більшої особистої сили. Якщо людина впоралася з труднощами, то зможе дати раду із чим завгодно. Другий полягає в цінуванні щоденного життя. Третій аспект — це поява нових можливостей. Можливо, є щось, що людина не зможе більше робити через травму, але можуть зʼявитися нові можливості чи перспективи, про які вона раніше й не підозрювала. Четвертий вимір посттравматичного зростання полягає в зміні взаємостосунків: вони стають глибшими, люди стають співчутливішими й проявляють більше емпатії. І, нарешті, останнім виміром є духовні, екзистенційні зміни, коли люди стикаються з великими філософськими питаннями життя, як-от: «Навіщо жити, зважаючи на те, що сталося?», «У чому сенс життя?», «Яке моє призначення в житті?», «Що є цінним у моєму житті?».
Люди більш схильні до ПТЗ, якщо вони знають, що це можливо. Одна з найважливіших думок, якою я хотів би поділитися, ось яка: якщо вам доводиться переживати страждання, терор і жах війни, це не означає, що ви поламані чи з вами щось не так. Так, це важко. Ви страждаєте. Але це страждання має сенс. І це не означає, що повнота вашого життя втрачена, навіть якщо жах війни зачепив вас. У вас є щось більше, ніж це. Тому, коли люди чують про ПТЗ, важливо, щоб вони розуміли: я не маю на увазі, що це легко або що я просто оптимістично налаштований чи переконую людей, що в них не має бути проблем. Це зовсім не так. Це боротьба, змагання. Це те, що ми називаємо «Змагатися гідно!».
Через зростання приходить стійкість. Ви маєте пройти через деякі зміни, й із цих змін може зʼявитися більша сила. Те, що нині відбувається в Україні, є результатом відповіді людей цієї країни, багато з яких уже пережили посттравматичне зростання через різні травми, які трапилися в минулому. І вони можуть опиратися на цей досвід. Тому що тепер вони знають, як зустріти майбутні травми з відчуттям більшої власної сили, як цінувати життя, як ставитися до інших людей із відчуттям сенсу всього того, що відбувається, які нові можливості вони бачать, як творчо вони можуть реагувати на виклики. І те, що ви переживаєте травму нині, не означає, що ви не можете пережити ПТЗ. Вам не треба чекати, щоб усе закінчилося. У певному сенсі травми ніколи не закінчуються. Ми пам’ятаємо про них. Вони ніколи не закінчуються в нашій пам’яті.
Посттравматичне зростання є як результатом, так і процесом. Це спосіб життя, а не тільки досягнення. Люди щоденно вчаться жити глибоко, цілеспрямовано та повноцінно. Це не варіант: «Я зрозумів ПТЗ, і мені більше не треба про це думати». Ви далі роздумуєте й розумієте, що ПТЗ є процесом. Також ми можемо бачити ПТЗ як результат, тобто появу змін у людях. Ці зміни проявляються в тому, як вони живуть сьогодні та як вони орієнтуються на своє майбутнє.
Читайте також: Наталія Калмикова, директорка Українського ветеранського фонду: «Ми хочемо показати, що ветеран – це не «чувак з ПТСР»
Фундація Boulder Crest вважається «домівкою» посттравматичного зростання. Особливість цієї організації полягає в тому, що програми, які вона пропонує, ґрунтуються на підходах ПТЗ та проводяться за принципом «рівний рівному». Одна з них — програма «Warrior PATHH» (Progressive and Alternative Training for Helping Heroes — «Прогресивний та альтернативний тренінг для допомоги героям»), яку першою розробили для ветеранів. Це семиденна програма, де учасники зустрічаються в малих групах і дізнаються про ПТЗ та процеси, які йому сприяють. Після цього вони далі контактують з нами ще протягом трьох місяців. Ми розробили додаток, який вони використовують, щоб отримувати щоденно інформаційні матеріали й перебувати на звʼязку з нами та одне з одним. Цей додаток також допомагає їм отримувати потрібну підтримку протягом усього часу.
Зовсім недавно ми розпочали програму під назвою «Struggle Well» («Змагайся гідно»), яка розроблена для працівників служб екстреного реагування, тобто правоохоронців, пожежників, медиків. Наші тренери їдуть до учасників і проводять тренінги, на яких вони знайомлять їх з концепцією ПТЗ і з тим, як справлятися з травмами, які вони пережили у своєму житті. Ідея програми «Змагайся гідно» полягає не лише в тому, щоб допомогти працівникам служб екстреного реагування, а й у тому, щоб змінити внутрішню культуру цих підрозділів.
Обидві програми проводяться за принципом «рівний рівному». Програма «рівний рівному» працює краще, тому що ветерани допомагають ветеранам, а працівники служб екстреного реагування допомагають своїм колегам. Вони розуміють одне одного, довіряють і розмовляють однією мовою. Довіра та зв’язок є ключовою частиною цих програм, оскільки саме вони дозволяють людям виконувати складну емоційну роботу. Людям може бути страшно, соромно або тривожно ділитися своїм досвідом з іншими людьми. Особливо це стосується тих спільнот, де люди звикли приховувати свої страждання й намагаються пройти через них наодинці. Розкритися та поговорити про це відкрито з такими самими, як ти, — це виклик. Тому присутність таких самих, як ти, допомагає зробити цей процес ефективнішим.
Є чотири фактори зцілення. В англійській мові це чотири «Р»: place, people, philosophy, program (місце, люди, філософія, програма). Ми привозимо людей на «Warrior PATHH» у красиві місця в сільській місцевості, у такий спосіб засвідчуючи нашу повагу до людей, що приходять на програми. Особливі люди є частиною нашої команди. А ще є спеціально розроблена програма, філософія якої ґрунтується на посттравматичному зростанні. Тобто ми віримо, що люди мають цінність навіть посеред їхніх страждань, симптомів, нещасть, втрат, сумнівів у собі, усього того, що приносить травма, що в людині все ще є цінності, до яких ми маємо достукатися та які ми маємо знову розвивати.
Ніколи не буде достатньо фахівців із психічного здоров’я, щоб упоратися з усіма травмами й стражданнями, які нині відбуваються в Україні. По-перше, неможливо розгорнути таку кількість служб психічного здоров’я, щоб охопити всіх індивідуальною психотерапією. Я не кажу, що індивідуальна психотерапія — це погано. Я займаюся нею щодня, і вона приносить користь. Утім, якщо ми подивимося на неї в контексті того, що відбувається у вас в Україні, що відбувається в Сполучених Штатах, вам треба мати більше людей, які зможуть послужити іншим. По-друге, як я вже згадував, «рівний» розуміє травматичні події завдяки власному досвіду. І це вже перший крок до довіри та зв’язку, які виникають на основі спільного досвіду, коли люди кажуть: «О, ти розумієш, правда ж?», «Ти теж пройшов через щось схоже», «То ж ти знаєш, чи не так?».
В Україні кожен має змогу взяти участь у колективному процесі зцілення. Ми називаємо це бути досвідченим супутником. Людям набагато важливіше глибоке й довірливе спілкування, ніж просто методи психотерапії. Стосунки — це найважливіший компонент зцілення, і ми можемо дати його людям, не маючи спеціальної освіти та підготовки в галузі психології. У цьому й полягає підхід «рівний рівному». Досвідченими супутниками можуть бути найрізноманітніші люди: учителі, лікарі, громадські організатори, сусіди, члени сім’ї. Будь-хто може навчитися бути з людьми, які переживають травму, слухати їх, учитися в них і поважати їх. Саме це має велике значення для загоєння душевних ран. Тому я думаю, що в Україні потрібен саме такий підхід для зцілення травм війни, коли люди допомагають одні одним, коли всі рівні.
Читайте також: Посттравматичний синдром: прихована загроза
Бути досвідченим супутником означає особисту відповідальність. Наближення перемоги в Україні означає не лише підтримку військових, а й зміцнення цивільного населення. Кожен в Україні відповідальний за свого співгромадянина та свою громаду. У цьому полягає патріотизм, щоб у повсякденному житті ставитись один до одного уважно та чуйно, пам’ятаючи, що кожен в Україні живе у війні. Будуйте спілкування з людьми в щоденному житті на основі сфер ПТЗ.
Ви не можете забезпечити посттравматичний розвиток іншої людини, тому не беріть на себе відповідальність за це. Ви можете бути досвідченим супутником. Що для цього треба робити? Ви можете слухати й довідуватися про досвід людини. Ви можете відшуковувати в людині цінності та потенційні зміни. Ви помічаєте «зерна», з яких може щось вирости, спостерігаєте за цими процесами та даєте людям знати, що ви бачите в них ці позитивні зміни. Проблема, звичайно, полягає в тому, що для зростання потрібен час. Деяким людям не вистачає терпіння. Вони хочуть, щоб усе змінилося дуже швидко. Тож якщо ви хочете бути досвідченим супутником, то маєте памʼятати, що терпіння — невіддільна частина процесу.
Ви не можете бути досвідченим супутником, якщо не відчуваєте людей. Іноді те, що ви слухаєте та дізнаєтеся від тих, хто пережив травму, спричиняє глибоке занепокоєння й тривогу. Ідеться про вікарну (вторинну) травматизацію. Але ми також можемо говорити про вікарне посттравматичне зростання, яке повʼязане з підходом «рівний рівному». Я переконаний: якщо ви запитаєте будь-якого з наших тренерів щодо їхньої допомоги учасникам програм, вони всі скажуть: «Так, я допомагаю іншим людям, але це допомагає мені самому навіть більше».
Служіння є важливою частиною підтримки процесу посттравматичного зростання, тому що підтримує емпатію та зв’язок з людьми, дає змогу побачити власну силу й те, як можна прожити життя із сенсом. Це відкриває нові можливості робити те, про що ви, можливо, ніколи не думали, що зможете зробити. Усі сфери посттравматичного зростання, як бачите, починають розвиватися зі служіння. Це має виходити за межі простого задоволення себе.
Я приділяю багато уваги тому, через що проходять українці, і бачу силу людей цієї країни. Я бачу, як ви вже, під час війни, реагуєте на концепцію посттравматичного зростання. І я думаю, коли війна закінчиться, цей концепт стане тим, що дозволить вам підтримувати себе в довгостроковій перспективі, тому що у вас має бути відчуття: усі страждання, втрати, смерті, руйнування не даремні. Хоча травма неминуча в нашому житті, є надія, що плоди її впливу можуть бути значущими й важливими для зростання та поглиблення вас як особистостей зокрема, а також нації загалом.