Чим загрожує делегітимізація влади? Відповідь на це запитання подана, зокрема, в Загальній декларації прав людини, що набула чинності в Україні ще 1973 року: «Щоб людина не була змушена вдаватися як до останнього засобу до повстання проти тиранії і гноблення».
Читайте також: «Удар Литвина»: режим Януковича втрачає легітимність
УРЯД МЕНШОСТІ
Розпочалося все з формування нелегітимної парламентської коаліції, яка, за чинною на момент обрання президента Конституцією, мала формувати уряд і забезпечувати йому підтримку в законодавчому органі.
На останніх (позачергових) виборах 2007 року 228 народних депутатів було обрано за списками нині опозиційних політичних сил – НУ–НС і БЮТ, – проте після обрання президентом у лютому 2010-го Віктора Януковича його однопартійцям у парламенті сформувати правлячу коаліцію вдалося за допомогою «впливу» (за інформацією джерел Тижня, залякуваннями та підкупом) на окремих депутатів із названих фракцій (нині опозиційних). Тушкована коаліція, своєю чергою, сформувала чинний нині уряд Миколи Азарова.
Відтак було здійснено ревізію волевиявлення громадян, парламент перестав відображати справжні настрої в суспільстві, а уряд не мав підтримки політичних сил, за які проголосувала більшість громадян. Про те, що Банкова усвідомила втрату підтримки в суспільстві, свідчить відмова від можливості легітимного формування власної коаліції в парламенті шляхом проведення дострокових виборів до Верховної Ради.
Натомість було вирішено використати Конституційний Суд (на суддів якого, за інформацією джерел Тижня, чинився тиск). Тож 6 квітня 2010 року КСУ вперше поставив під сумнів власну легітимність і ухвалив потрібне владі, проте абсурдне за змістом, рішення. Він визнав конституційним формування парламентської коаліції на основі індивідуального членства, що суперечило його ж попередньому рішенню від 17 вересня 2008 року (ухваленому фактично у тому ж таки персональному складі), в якому чітко зазначалося, що «до складу коаліції депутатських фракцій можуть увійти лише ті народні депутати України, які є у складі депутатських фракцій, що сформували коаліцію. Саме належність народних депутатів України до цих фракцій відіграє визначальну роль депутатських фракцій в утворенні коаліції депутатських фракцій».
Читайте також: До кого тепер можна буде доторкатися в Україні?
ДЕРЖАВА – ЦЕ Я!
Наступним кроком стало різке розширення повноважень президента із використанням того самого Конституційного Суду.
Віктор Янукович користується повноваженнями, мандата на які від громадян ніколи не отримував. Зокрема, на момент свого обрання він не міг призначати та звільняти прем’єра та членів уряду, керівників центральних органів виконавчої влади та їхніх заступників, мав обмежений Верховною Радою вплив на СБУ та прокуратуру. Але 30 вересня 2010 року Конституційний Суд змінив конституційний лад у країні, скасувавши конституційну реформу від 8 грудня 2004 року, різко розширивши таким рішенням права глави держави порівняно з тими, які йому делегував народ.
Пізніше підконтрольна Віктору Федоровичу ВР ухвалила низку законів, формально «для приведення законодавства у відповідність із Конституцією», які ще більше розширювали права президента, навіть порівняно з передбаченими Основним Законом. Водночас значно продовживши йому та собі повноваження.
ПРОФАНАЦІЯ ПАРЛАМЕНТАРИЗМУ
Делегітимізація законодавчої влади проявляється в особливостях роботи парламенту. Фактично стало правилом, що дуже важливі для держави голосування відбуваються за відсутності народних депутатів, картки яких голосують «за», що грубо суперечить Конституції. Зокрема, знехтувано процедурою було під час ратифікації скандальних Харківських угод і схвалення Закону України «Про Державний бюджет України на 2010 рік» 27 квітня 2010 року та Закону «Про засади державної мовної політики» 3 липня 2012 року. Тож за умови реальної незалежності КСУ всі закони, ухвалені Верховною Радою цього скликання, можна було скасувати як ухвалені з порушенням процедури голосування.
Читайте також: «Побачу кожного»: веб-камери на виборах не захистять репутацію влади
Тим часом, Конституційний Суд фактично сприяє подальшій делегітимізації парламенту. Після того як у відповідь на очевидні порушення процедури голосування під час ухвалення скандального закону про мовну політику 3 липня 2012 року спікер парламенту Володимир Литвин відмовився його завізувати, представники Партії регіонів ініціювали зміну процедури обрання та усунення з посади голови Верховної Ради, покликану зробити його повністю залежним від цієї політичної сили.
Попри те, що спікер надіслав КСУ листа, у якому зауважував, що процедура голосування є внутрішньою справою парламенту, Конституційний Суд не лише проігнорував його, а й розглянув справу із безпрецедентною оперативністю: 9 липня відкрив провадження, а 11 липня вже ухвалив прогнозоване з урахуванням інтересів правлячої партії рішення. Відтепер голову Верховної Ради можна звільняти та обирати за спрощеною процедурою без встановлення будь-якого кворуму (раніше для розгляду відповідного питання участь у голосуванні мали взяти 2/3 депутатів парламенту).
Власне, це можна вважати підсумковим штрихом, який засвідчив, що органи влади не перебувають у межах конституційного поля, а лише обслуговують інтереси невеликої групи людей, яка користується повноваженнями, яких їй ніколи не делегувало суспільство. Посилює делегітимізацію влади кримінальне переслідування представників опозиції, яке на міжнародному рівні вже визнане політично вмотивованим, а отже, під сумнівом опиняється і легітимність судової гілки влади в Україні.
В будь-якому разі вирішальне значення відіграватимуть цьогорічні жовтневі вибори, перебіг і результати яких можуть або покласти початок процесу відновлення легітимності органів влади в Україні, або засвідчити їхню остаточну делегітимізацію.
Читайте також: Друге ялтинське фіаско Януковича