Політика

  ▪   Сергій Грабовський

До кого тепер можна буде доторкатися в Україні?

Драматичні сюжети, які розгорнулися навколо мовного законодавства імені Колесніченка-Ківалова, відсунули на задній план, а то й зовсім поза сферу уваги ЗМІ чергову ідіотичну витівку Конституційного Суду, а разом із тим – і чергову потенційну небезпеку для опозиційних політичних сил. Ідеться про висновок КС від 10 липня 2012 року № 1-в/2012 у справі № 1-21/2012 щодо відповідності законопроекту про внесення змін до Конституції стосовно зняття недоторканності з депутатів, президента та суддів вимогам статей 157 і 158 тієї ж Конституції України

Нагадаю, що Верховна Рада (тобто владна більшість) 20 червня відправила до КС законопроект № 10530 стосовно перетворення всіх недоторканних персон Української держави на персон доторканнях, і суд не забарився з відповіддю.

Зі статтею 158 Конституції все досить просто. Вона встановлює формальні критерії розгляду тих чи інших змін до Основного Закону, тому висновок КС у цьому плані цілком логічний – правових перешкод для внесення змін нема. А от стаття 157 змістовно значно цікавіша: «Конституція України не може бути змінена, якщо зміни передбачають скасування чи обмеження прав і свобод людини і громадянина або якщо вони спрямовані на ліквідацію незалежності чи на порушення територіальної цілісності України. Конституція України не може бути змінена в умовах воєнного або надзвичайного стану». З останнім положенням, утім, усе зрозуміло і без КС: такого стану немає і, сподіваюсь, ближчим часом запроваджено не буде. А от як із скасуванням та обмеженням прав, як із незалежністю та територіальною цілісністю в контексті знаття недоторканності з депутатів, суддів і глави держави? Вердикт КС однозначний й оскарженню не підлягає: президента і суддів чіпати не можна, бо це суперечить статті 157, а от ліквідація депутатської недоторканності не загрожує ані скасуванням чи обмеженням прав і свобод людини і громадянина, ані ліквідацією незалежності чи порушенням територіальної цілісності країни.

Взагалі-то питання стосовно недоторканності суддів можна було б навіть не виносити на розгляд КС: якщо прирівняти суддівський корпус у цьому сенсі до звичайного люду, то це в один момент зробить Україну куди більш корумпованою й неправовою державою, ніж зараз, оскільки зробить цей корпус залежними не тільки від кримінальних авторитетів, а й від дрібних бандюків (чи треба пояснювати, яким чином?). З президентом також усе зрозуміло без юридичних хитромудрощів: як-не-як, а він є Верховним головнокомандувачем, й уявіть собі, що в кризовий геополітичний момент по дорозі на командний пункт якийсь сержант Петренко спиняє його й починає «качати права»… А от з депутатами Верховної Ради не все так просто. Але перш, ніж перейти до них, зробимо невеличкий історичний екскурс.

З історії питання: гальма для баронської сваволі

Депутатська недоторканність – це не український винахід. Вона з’явилася ще у феодальні часи і покликана була передусім рятувати репрезентантів нижчих суспільних станів чи вільних міст у вищих представницьких органах не лише від монаршої неласки, а й від баронської, магнатської чи банальної дворянської сваволі. Адже та доба була дуже й дуже своєрідна, і нерідко місцеві (як би сказали тепер, регіональні) можновладці тільки номінально підкорялися сюзеренові, реально ж чинили у своїх феодах казна-що. Чи майже казна-що. І за тих обставин непокірні депутати нерідко значно більш дошкуляли баронам чи знатним шляхтичам, аніж центральній владі (ба більше, остання зазвичай спиралася на обраних представників нижчих станів у боротьбі проти баронів, маркграфів, князів і герцогів). І, звичайно, місцевим хазяям життя дуже хотілося посадити на палю чи колесувати «неправильних» депутатів. Але на заваді стояли королівські, закріплені законом, гарантії недоторканності цих «неправильних» осіб. Порушувати королівські гарантії означало вступати у прямий конфлікт із законом і центральною владою. А тому далеко не кожен магнат наважувався порушувати депутатську недоторканність у ті іноді дуже вже веселі часи.

Та не лише про представників нижчих станів ішлося. Дуель була у ті часи не тільки засобом захисту шляхетської честі, а й інструментом політичних убивств. Ухилитися від дуелі дворянинові було не можна, якими б суворими не були формальні заборони, тому за допомогою цього інструменту можна було ефективно перепиняти шлях на парламентську сесію «неправильному» шляхтичу або знищувати його під час самої сесії, перед розглядом того чи іншого важливого питання. Тому середньовічна ще формула депутатської недоторканності гарантувала імунітет члена парламенту і під час сесії, і під час дороги на неї та з неї – в цьому разі втрат дворянська честь не зазнавала, бо ж відповідний закон вносився королем й ухвалювався представниками всіх суспільних станів, у тому числі й шляхетського, і священицького.

Сьогодні в тих країнах, де суспільство сягає високих рівнів демократичного розвитку, де місцевий шериф чи мер не виходять за межі закону і не вважають себе повновладними хазяями своїх округів чи міст, де глава держави та правляча партія не є тоталітарними, депутатська недоторканність виявляється не надто й потрібна – нащо цей інститут, коли ніхто, крім маніяків, не збирається силою перешкоджати керувати ані членам структур місцевого самоврядування, ані парламентаріям? А от у нас... Хіба в регіонах України немає новітніх «промислових баронів», для яких рідкісні непідкупні депутати будь-якого рівня – більмо на оці? Хіба новітні мандрівні розбійники (ще одна калька з Середньовіччя) в особі криміналітету не будуть почуватися значно вільніше з депутатами, коли останні не будуть захищені законом?

З іншого боку, якщо влада закону в країні слабшала чи надто посилювався глава держави або хтось із місцевих володарів, не надто та недоторканність ставала в пригоді, коли найяснішому цісареві чи ясновельможному князеві дуже вже кортіло підсмажити на вогнищі надто розумного депутата. «Же през шаблю маєм право», - афористично зауважив гетьман Іван Мазепа, коли сваволя російського царя допекла українців до краю. І знав, про що говорив Мазепа, - бо ж сам до цього, бува, відправляв на палю тих опонентів з числа учасників Малої козацької ради, хто, дискутуючи з ясновельможним гетьманом, несвоєчасно розслаблювався і зарано відчіпляв шаблюку.

І хіба захистила конституційно закріплена депутатська недоторканність когось із центральноафриканських депутатів від апетиту (в буквальному сенсі цього слова) тамтешнього президента-людожера, а потім – імператора Бокаси І? Хіба допомогла вона демократично обраним камбоджійським депутатам після захоплення влади «червоними кхмерами»? І хіба вберегла від в’язниць, концтаборів та – у кращому разі – вимушеної втечі за кордон опозиційних до канцлера Гітлера та його партії депутатів Рейхстагу з числа соціал-демократів чи лібералів? І хіба В’ячеслав Чорновіл чи Вадим Гетьман не мали гарантовану їм Основним Законом депутатську недоторканність? Я вже не кажу про цілий ряд їхніх колег, що загинули за минулі 20 років – починаючи з Вадима Бойка – за нез’ясованих вповні обставин…

Королівська голова як офірна жертва

Але, видається, зауваживши всі ці драматичні колізії, все ж варто подивитися на інститут депутатської недоторканності у класичній країні розвиненого парламентаризму – у Великій Британії.

Свого часу там королівська сваволя щодо депутатів стала однією з головних причин революції, яка завершилася публічною стратою Чарльза (у нас інколи пишуть – Карла) І Стюарта у 1649 році та протекторатом Кромвеля. Реставрація англійської монархії як конституційної після смерті Кромвеля і низки бурхливих подій відбулася за умови, що членам Палати громад будуть надані колективні парламентські пільги і депутатська недоторканність. Білль про права 1689 року забезпечив депутатську свободу слова.

Відтоді проти членів парламенту, вірніше, проти сказаних ними на сесіях і занесених у протоколи слів не можна заводити судових справ. Британських парламентаріїв не можна заарештувати під час сесії і за сорок днів до її початку і по її завершенню (це для того, щоб вони могли безперешкодно дістатися додому – термін цей установлений у ті часи, коли ані літаків, ані автомобілів іще не було). А от втратити депутатську недоторканність можна, скоївши суто кримінальний злочин або за вмотивованим рішенням самої Палати громад (участь у повстанні, лжесвідчення,  підлог, корупція на ниві правосуддя чи під час виконання своїх обов’язків, ганебні вчинки, спрямовані проти самої Палати). Виступи ж за межами парламенту вважають непарламентським дійством, незахищеним відповідними привілеями. Тож недоторканність англійських парламентаріїв гарантувала відповідальність народного обранця і сумлінне ставлення до виконання своїх повноважень без страху бути переслідуваним за це.

Іншими словами, у Британії недоторканність у її ефективному вигляді стала наслідком тривалої боротьби політично активних прошарків суспільства за громадянські права і за створення ефективних інститутів підзвітної виборцям влади. А на сторожі здобутого постала традиційно могутня англійська преса. Не дивно, що приклад Британії почали наслідувати демократичні держави і за океаном, і в континентальній Європі, часом вдало, часом – ні (якщо були відсутніми або слабкими ті суспільні важелі, які забезпечували неможливість диктатури глави держави чи колективну депутатську сваволю).

І взагалі, у демократичних державах всі парламентські привілеї (включно із недоторканістю) – не персональні прерогативи депутатів, а тільки засіб забезпечення їхньої незалежності від стороннього впливу, передусім із боку представників виконавчої влади. Зміст сучасних депутатських привілеїв – охорона гідності, ефективності та незалежності законодавчої гілки влади, а не захист окремих осіб від правосуддя. Цей інститут потрібен для того, щоби парламентарії якнайкраще виконували свої обов’язки, а ті, хто цьому перешкоджає, були притягнуті відповідальності.

Легітимація диктатури по-українськи

Звісно, в Україні і політична реальність, і депутатська діяльність, і, особливо, мізки народних обранців – особливо в останні роки – далекі або навіть дуже далекі від світових стандартів. І зайвий раз це засвідчують популістські кампанії, які вже понад десять років розгортаються щоразу перед виборами до Верховної Ради під гаслами негайного і повного скасування депутатської недоторканності. Причому мотивація що адміністрації Кучми та її сателітів у Верховній Раді, що адміністрації Януковича зрозуміла: навішаємо локшини на вуха виборцям, хтось та повірить у наші намагання ліквідувати привілеї та боротися з корупцією, а заодно вкоськаємо – у разі успіху – опозиціонерів: без недоторканності вони перетворяться на таких же безправних лохів, як і все населення, ба більше: за бійку у стінах Ради можна буде посадити на 15 діб найактивніших і найпослідовніших опонентів влади. А за повторну бійку – оголосити їх рецидивістами і надовго вилучити з політичного життя. Але чим диктувалися і диктуються заяви опозиціонерів про скасування імунітету – що тоді, що зараз – незрозуміло: чи то незнанням світового досвіду, чи то безмежною дурістю, чи то ще чимось, важко сказати. Бо ж хіба можна віддавати на розсуд не те що адміністрації президента, а навіть якогось сержанта Петренка, що матиме право затримати будь-яке число депутатів за неправильний перехід вулиці, долю сесії Верховної Ради?

Ясна річ, депутатська недоторканність в Україні має бути відкоригована і на конституційному, і на законодавчому рівнях – надто вона вже безмежна та не функціональна. І короткий історико-політологічний нарис саме на це і спрямований – показати, як то воно буває у нормальних країнах. Ну, а яку роль грала свого часу депутатська недоторканність в Україні, розповів  науковець і письменник Максим Стріха, який знає цю проблему не з теорії: «Мушу зізнатися: для мене й моїх колег – депутатів першої демократично обраної Київради – ця недоторканність, яка тоді поширювалася на народних обранців усіх рівнів, була неабиякою підмогою під час буремних демонстрацій літа-осені 1990-го… Переконаний: без неї багато тодішніх резонансних акцій, на кшталт підняття синьо-жовтого прапора перед Київрадою, чи облаштування табору голодувальників на Майдані (тоді ще Жовтневої Революції) просто не відбулося б. Бо безпеку цих акцій часто забезпечував живий ланцюжок депутатів із саморобними синьо-жовтими значками між демонстрантами й міліцією». При цьому, як зазначає Стріха, недоторканність ця аж не врятувала Степана Хмару від достатньо тривалої відсидки в Лук’янівському СІЗО. Але ж – можна додати – тільки Хмару, а скількох депутатів могли б недорахуватися демократичні фракції тодішніх Рад різних рівнів, якби взагалі не існувало цієї недоторканності? Не випадково ж Леонід Кучма на сумнозвісний референдум 2000 року виніс, у числі інших, і питання про скасування депутатської недоторканності. Чи не мали б ми 2004 року вже попередньо легітимізованого Конституційним Судом Кучму-3 (з продовженням у вигляді «спадкоємців», значно хитріших і небезпечніших за нинішнього главу Української держави) у разі, якби ця ідея тоді була реалізована?

Відтак ми логічно повертаємося до рішення КС від 10 липня і до його мотивації. Ясна річ, себе ці судді залишили недоторканними, бо без них і вода в державі не освятиться. А от депутатів Верховної Ради синедріон під командуванням у минулі часи працівника «компетентних органів», а нині генерал-лейтенанта юстиції Анатолія Головіна родом, ясна річ, з Макіївки (цікаво, в якій ще країні Конституційний Суд очолює колишній офіцер КҐБ?) офіційно визнав такими, що від них не залежать ані права і свободи громадян, незалежність та територіальна цілісність держави. Воно, звісно, як подивишся на зграю руконогих істот з депутатськими значками, що за помахом Чечетова ухвалюють законопроекти за принципом «сам-п’ять» і без обговорення, то справедливість такої констатації не викликає сумніву. Але ж КС мусить виходити із засадничих правових принципів, чи не так? А якщо так, то КС визнав, скажімо, що питання внесення до Конституції України, ухвалення законів, визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики, призначення виборів, оголошення війни, затвердження прем’єра та суддів, затвердження загальної структури, чисельності, визначення функцій силових структур, схвалення рішення про надання військової допомоги іншим державам, затвердження указів про введення воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях, про загальну або часткову мобілізацію, зрештою, здійснення парламентського контролю, - що всі ці речі не є такими, що пов’язані з депутатським імунітетом, тобто можливістю не боятися опинитися завтра за ґратами за «неправильну» політичну поведінку. Ні, звичайно, в Основному Законі навіть у разі ухвалення запропонованих владою змін до нього залишиться положення статті 80, що нардепи «не несуть юридичної відповідальності за результати голосування або висловлювання у парламенті та його органах, за винятком відповідальності за образу чи наклеп», але ж до сесійної зали Ради ще треба дійти, а до Києва – доїхати, і мало що «випадково» може трапитися по дорозі…

Простіше кажучи, залишивши у силі недоторканність глави держави і суддів у повному обсязі (ба більше: за умов відсутності закону про імпічмент усунути президента неможливо навіть теоретично) і скасувавши імунітет нардепів, КС легітимізував в Україні фактично нічим не обмежену диктатуру «вождя» Партії регіонів й остаточно відкинув парламентаризм як такий. Звісно, від внесення законопроекту про зміни до Конституції до його повної й остаточної реалізації – серйозна дистанція, але, вочевидь, «партія влади» у разі здобуття восени цього року 300 депутатських голосів всерйоз спробує «зачистити» під себе Основний Закон і мінімізувати активність опозиції. А до виборів – зіграти на важелях популізму і тицьнути опонентів писками у свій законопроект: бачте, ви багато базікали про скасування депутатської недоторканності, ми виконуємо ваші обіцянки, то ж чого ви не підтримуєте нас? чому ви відмовляєтесь від своїх слів? не вірте їм, люди, вони брешуть!

Що ж, можливо, це все піде на користь опозиції, і вона надалі перестане безвідповідально гратися з популістськими гаслами, ігноруючи світовий досвід парламентаризму (а мова не тільки про це питання – он у своїх свіженьких передвиборних листівках об’єднана опозиція фактично пропонує скасувати наукові, чорнобильські й офіцерські пенсії, підрихтувавши їх під загальний копил, що є щонайменше непрофесійним і безвідповідальним…).

Відтак у підсумку маємо те, що депутатська недоторканність у сучасному світі справді спиняє сваволю недемократичної виконавчої влади і новітніх баронів-олігархів, але тоді і тільки тоді, коли мільйони люду завжди готові вийти на вулицю, протестуючи проти цієї сваволі. Так, між іншим, уже було двічі в недавній українській історії – у 1990-91 та 2001-04 роках. І ця ж недоторканність захищає депутатів-бандитів та корупціонерів від покарання тоді і тільки тоді, коли виборці готові продати їм свої голоси за п’ятдесят гривень і кілограм гречки. Але Конституційний Суд повинен виходити не тільки і не стільки з наявного на вулиці стану справ, скільки із засадничих принципів права, якщо хочете, - із правових ідеалів. 10 липня КС вкотре вже засвідчив свою унікальну здатність працювати не за принципами права, а за «пацанськими понятіями». Що ж, цей суд сам з разу в раз провокує українців звернутися у боротьбі з «понятіями» до народного звичаєвого права…

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.