Розкішні палаци, люксовий автопарк, модельний гарем, персональні літаки та інший султанський шик — у цьому Аляксандр Лукашенка нічим принципово не відрізняється від пересічного пострадянського скоробагатька. Відмінність лише в тому, що Лукашенці та його клану вдалося побудувати надзвичайно ефективний механізм збагачення — мафіозну державу. Реалізувати аналогічний проєкт в Україні намагалася «сім’я» Віктора Януковича, але, на щастя, він був зірваний Революцією гідності. Цілком очевидно, ймовірність повернення України до проросійського курсу в стилі «Партії регіонів» нині примарна. Але від чергових спроб створити тут мафіозну державу ми, на жаль, не застраховані.
Держава-підприємство
Про феномен мафіозних держав у світі заговорили ще на початку 2010-х років. Одним із найперших і найгучніших висловлювань на цю тему стала праця британського журналіста Люка Гардінґа «Мафіозна держава: Як один репортер став ворогом брутальної нової Росії», яка побачила світ 2011 року. Гардінґ описав свій досвід роботи у Росії як директора регіонального бюро The Guardian у 2007—2011 роках. Після того як на шпальтах британського видання з’явилося інтерв’ю з олігархом Борісом Бєрєзовскім, у якому той погрожував Владіміру Путіну революцією, Гардінґа взялися тероризувати російські спецслужби. «Я опинився у погано написаному шпигунському трилері з нудними діалогами, сміховинними персонажами і недбало замаскованим дилетантством», — згадував Гардінґ, виступаючи на Форумі свободи в Осло через два роки потому. У Росії за Гардінґом стежили, вдиралися до його помешкання, погрожували його дружині та дітям. Журналіст навіть побував на допиті у Лефортовській тюрмі і врешті був висланий із Росії.
За чотири роки роботи у Москві Гардінґу вдалося розібратися в тому, чим насправді була путінська Росія. «За останні вісім років Захід був спантеличений неорадянським іміджем Путіна, — цитує журналіст одного з московських співрозмовників. — Але насправді він лише класичний пострадянський бізнесмен. На відміну від колишніх керівників СРСР, Путін та його внутрішнє коло не мають ідеології. Вони просто зацікавлені в тому, щоб робити гроші».
Гардінґ характеризував російську еліту як «офшорну аристократію», котра експлуатує Росію як колонію, заробляючи статки на відкатах, хабарях та схемах, пов’язаних із нафтовими та газовими грошима. Попри зовнішню занепокоєність вищих урядовців відродженням російської величі, їхня реальна мета полягає лише в тому, щоб якнайдовше залишатися при владі, збільшуючи власні статки. Книжка наробила на Заході багато галасу і, вочевидь, поцілила у больову точку: після її виходу Гардінґу заборонили в’їзд до Росії.
Читайте також: Безпека, оборона і всі-всі-всі
Одна зі спроб концептуалізації феномену мафіозних держав належить венесуельському політичному журналісту Мойзесу Наїму. «У мафіозній державі вищі урядовці стають інтегральною частиною, якщо не лідерами, кримінальних підприємств, і відтак їхнім офіційним пріоритетом стає захист та просування бізнес-інтересів цих підприємств», — писав Наїм на сторінках видання Foreign Affairs 2012 року. Він підкреслював, що у мафіозних державах уряд і організована злочинність перестають бути антагоністами — навпаки, вони співпрацюють через легальні бізнесові конгломерати, пов’язані з політичними лідерами, їхніми родичами та друзями. Такі держави виступають на міжнародній арені як гібридний суб’єкт, оскільки корпоративні інтереси правлячого клану ототожнюються з національними, а дипломатичні та політичні ресурси такої держави стають інструментами в руках високопоставленого криміналітету. Серед держав, які Наїм зараховував до мафіозних, були Росія, Білорусь, Болгарія, Венесуела, Чорногорія, Бірма, а також тодішня Україна.
Анатомія зла
2013 року угорський соціолог та опозиційний політик Балінт Мадяр опублікував книжку «Угорський спрут — посткомуністична мафіозна держава», у якій доводив, що й ця країна ЄС також має риси мафіозної держави. Анатомія мафіозної держави, яку докладно описав Мадяр, добре знайома нам із часів Віктора Януковича, а побачити явище на стадії повного розвою можна на прикладі Білорусі.
Ознаки того, що держава поглинена мафією, можна розділити на три групи. Перша пов’язана зі зміною способу управління країною, видимим симптомом чого є формування правлячих кланів на зразок тих, що постали навколо Лукашенки, Януковича, Путіна та подібних автократів. Тут уже йдеться не про банальне «кумівство», а про зміщення центру ухвалення рішень із конституційних органів до внутрішнього кола мафіозної «сім’ї». Мірою того, як повноваження державних інститутів стають дедалі формальнішими, на зміну законним процедурам приходять волюнтаристські рішення. Лідери мафіозної держави не керують країною, а розпоряджаються нею. Іноді свавіллю надають формальної легітимності: наприклад, у Білорусі «президентські декрети» мають абсолютний пріоритет над рештою законів. Але подекуди свавілля не приховується взагалі. Наприклад, рік тому лідер Туркменістану Гурбангули Бердимухамедов — ще один пострадянський президент-мафіозі — усним розпорядженням заборонив автомобілі темного кольору.
Характерним симптомом є також раптові злети нібито незначущих персон: кухарів, тренерів, лікарів або коханок, наближених «до тіла» босів державної мафії. Так, у Росії кремлівський кухар Євґєній Пріґожин став мільярдером, власником медійних активів та будівельних бізнесів, і можливо — спонсором сумнозвісної ПВК Ваґнера. Янукович зробив свою куховарку Любов Полежай не лише коханкою, а й власницею люксового салону краси в Києві, а також керівницею благодійного фонду. Ну а про те, скільки державних посад роздав своїм коханкам Лукашенка, взагалі ходять легенди. Попри анекдотичність наведених прикладів, вони свідчать про мутацію всієї системи влади. Особисті зв’язки з членами правлячої «сім’ї» набувають вирішального значення, оскільки мафіозні структури засновані на принципі васалітету. Саме тому персонажі, котрі офіційно не обіймають значущих посад, можуть ставати впливовими завдяки своєму місцю у мафіозній ієрархії. Тут доречно згадати й про інститут «смотрящих» — емісарів «сім’ї», відповідальних за дотримання кланових інтересів у регіонах та окремих галузях: функціонування корупційних схем, лояльність місцевих керівників тощо. І мати для цього великі формальні повноваження їм зовсім не обов’язково.
Читайте також: «Кожен із нас — президент»
Друга група ознак пов’язана з перерозподілом влади і власності, причому у випадку мафіозної держави перше обов’язково слугує другому. Мірою сходження до влади мафіозний клан здійснює планомірне заміщення політичної та економічної еліти країни. Формальні ознаки ринку й демократії зберігаються, проте мафія провадить свою боротьбу з якнайширшим застосуванням незаконних засобів: шантажу, рейдерства, залякування, вбивств. Лукашенка свого часу провів фізичну зачистку тих, хто міг скласти йому політичну конкуренцію, а демократичні процедури були поламані. Янукович намагався відтворити білоруський сценарій за інших обставин, але його логіка була така сама. Ув’язнення Юлії Тимошенко та репресії проти вуличної опозиції, що розпочалися 2010 року, були першим етапом підготовки до чергових виборів 2015 року, які мали б закріпити політичну монополію «донецьких». Якби Революція гідності зазнала поразки, фундаментом мафіозної держави стали б диктаторські закони, а подальші репресії прискорили б остаточну узурпацію влади.
Засоби перерозподілу власності у мафіозній державі також змінюються: головним інструментом рейдерства та рекету стають офіційні структури. Неважко пригадати, як у часи Януковича «розкуркуленням» українського бізнесу наввипередки займалися МВС, «Мінсдох» та ціла низка інших державних органів. У Білорусі контроль над ресурсами був установлений завдяки збереженню високої частки держсектору й розподілу решти бізнесів між членами «сім’ї» або формальними розпорядниками. Таким чином, мірою становлення мафіозної держави інститут приватної власності зникає. Якщо Януковичу ще доводилося формалізувати «віджим» підприємств бодай в обсязі «рейдерського мінімуму», то Лукашенка обходиться й без цього. Приміром, Оршанський авіаремонтний завод був приватизований 2018 року усним рішенням. «Яка різниця, кому належать акції? Відсьогодні це державне підприємство!» — оголосив тоді Лукашенка.
І врешті третя сутнісна риса мафіозних держав — це їхній паразитизм. Паразитування — це спосіб існування будь-якої мафії, проте захопивши державу, вона підпорядковує цій моделі всю країну. Наприклад, режим Лукашенки не лише користає з економіки Білорусі, а й капіталізує її геополітичне та географічне становище. По-перше, йдеться про здачу національного суверенітету в обмін на російські дотації. Варто пригадати, що вартість української незалежності взимку 2013 року оцінювали в 5-річну знижку на газ і $15 млрд «інвестицій» — саме таку пропозицію Путіна прийняв тоді Янукович. Крім того, Білорусь — великий перевалочний пункт для мігрантів з Азії, Африки та Близького Сходу, що прямують до ЄС. У Білорусь їх привозять під виглядом туристів, оформлюючи їм путівки через «Центркурорт», підпорядкований Управлінню справами президента. Також частиною бізнес-імперії Лукашенки є шляхи контрабанди. Традиційно країна переправляла до ЄС цигарки, але з 2014 року додалися ще й поставки санкційних продуктів до Росії. Втім, паразитизм стосується не лише бізнесу, а й сенсів. «Мафіозна держава не керується ідеологію. Вона радше використовує різні ідеологічні шаблони, котрі відповідають її політичному порядку денному», — наголошує Балінт Мадяр. Знов-таки, пригадується, як восени 2013 року після демаршу у Вільнюсі регіонали раптом почали залякувати українців гей-шлюбами та іншими «жахами євроінтеграції». За такою самою опортуністичною логікою формуються ідеологічні наративи Білорусі, Росії та інших мафіозних держав.
Ступені небезпеки
Мафіозні держави не виникають одномоментно: для цього країна мусить пройти певний шлях деградації. На думку Балінта Мадяра, йдеться про три етапи. На першому все починається з повсякденної корупції за участі економічних та владних суб’єктів, котрі взаємодіють епізодично та безсистемно. На другому етапі корупція вже досягає вищої ланки керівництва держави й захоплює цілі сегменти державного апарату. Причому це вже не випадкові оборудки, а сталі практики, які виходять на рівень державно-корпоративних відносин. Утім, поки що корупційні відносини залишаються більш-менш добровільними для обох сторін. Олігархи зберігають відносну автономію, і владу ще можна змінити у конституційний спосіб. І вже на третьому, фінальному етапі держава перетворюється на політичне підприємство, частинами котрого стають і криміналітет, і чиновництво, і силові структури.
Читайте також: Слуга цифр
Мадяр вважає, що перехід від другого до третього етапу стає можливим за двох умов. По-перше, коли певному угрупованню вдається захопити політичну монополію і підважити систему стримувань і противаг, і по-друге, якщо в країні існує дефіцит приватної власності й суспільство скептично налаштоване щодо приватизації. Інакше кажучи, головними запобіжниками утворення мафіозної держави є політичний плюралізм, сильні державні інститути, потужний інститут власності та достатньо міцний прошарок власників. Цілком очевидно, що в часи Януковича Україна зайшла на третій етап, але нам пощастило зійти з цього шляху. Щоправда, звідтоді ми залишаємося на другому етапі, який у нас прийнято описувати в термінах олігархізації, системної корупції тощо.
Український олігархат відіграє в цій ситуації парадоксальну роль. З одного боку, олігархи потенційно чинитимуть опір надто активній експансії одного з кланів, оскільки це загрожує решті перерозподілом власності. Однак з другого, олігархічний прошарок сам є середовищем, де зароджуються потенційні узурпатори, будівничі мафіозної держави. «Донецькі» вирізнялися з-поміж решти олігархічних кланів лише сильнішою волею до влади та більшою зневагою до домовленостей. Тож стабільність, що ґрунтується на олігархічному консенсусі, насправді хистка й несе в собі зерно власного руйнування. Що ж стосується прошарку неолігархічних власників, то його потенціал спротиву переоцінювати поки що не варто. Принаймні 2014 року катастрофічний сценарій було зірвано зусиллями громадянського суспільства, авангардом якого була «вулиця», а не внаслідок протестів бізнесу чи прихованої протидії олігархів.
Не варто переоцінювати й потенціал політичних сил демократичного спектру. Попри високу протестну активність після 2010 року, вони не змогли зупинити «Партію регіонів» раніше, ніж ситуація переросла у вуличну війну. Причому в цій війні чільні опозиціонери були радше переговорниками, ніж генералами. До того ж 2019-й засвідчив, що старожили націонал-демократичного табору втрачають свій політичний капітал. На щастя, Володимир Зеленський та його партія не створили реальної політичної монополії: нині держава потерпає радше від управлінського хаосу та некомпетентності керманичів, аніж від надмірної концентрації влади. Втім, команда Зеленського все ж продемонструвала, якими хисткими і ненадійними залишаються інституційні запобіжники. Тому скидається на те, що головним запобіжником від створення мафіозної держави ще й досі залишається громадянське суспільство, хай яким розколотим воно зараз є.
Геополітичний поворот України на Захід також не вберігає від спроб мафіозного захоплення держави. Бо насправді партнером державної мафії може бути не лише Москва. Наприклад, Лукашенка свого часу намагався навести містки з Китаєм, відомим своєю готовністю підгодовувати мафіозні режими в обмін на скромні геополітичні послуги та економічну співпрацю. Казахстан і Туркменістан уже давно користають із «партнерських» відносин із Піднебесною, а низка африканських країн — таких як Зімбабве, Бурунді чи Ліберія — отримують від Китаю прямі хабарі у вигляді «інвестицій» у будівництво палаців для їхніх еліт. До речі, нещодавно землю для філії китайського Університету Фудань вартістю $1,8 млрд виділив і Будапешт. На цьому тлі прокитайська риторика з вуст представників чинної української влади викликає досить неприємні асоціації. Але, на щастя, у розпорядженні Зеленського немає бізнес-політичної машини на кшталт «Партії регіонів». Проте це не привід вважати, що точку неповернення пройдено і загроза створення мафіозної держави вже не пріоритетна.