Нам обіцяли реформи – ми їх отримали. Ще рік тому класик мав рацію: суворість наших законів компенсувалася необов’язковістю їх виконання. Нормативні прогалини та недоліки, перегини на місцях цементувало звичаєве право. Його невід’ємними складовими були хабарі, дахування, подарунки чиновникам, надання пов’язаними з ними структурами платних послуг підприємцям… Усе це та багато чого іншого залишається. Однак різниця відчутна: раніше неформальні стосунки, наприклад, бізнесменів і податківців робили правопорушниками (а іноді й злочинцями) і тих, і інших (саме усвідомлення цього обома сторонами створювало основу для соціального консенсусу), а після імплементації Податкового кодексу гіпертрофоване розширення повноважень остаточно розв’язало руки митарям. Вони цілком легально можуть будь-коли і будь-кого перевіряти, арештовувати майно без рішення суду… По суті, у відносинах із податківцями платники тепер винні за визначенням. Сформований роками соціально-економічний status quo підриває сама влада.
Нібито мало б бути зрозуміло, що продуктивна трансформація правової системи держави неможлива без чіткого визначення принципу її побудови. За відсутності відповідного критерію (їхньої сукупності) не вдасться сформулювати мету реформ, виробити стратегію її досягнення, оцінити доцільність та ефективність конкретних ініціатив. «Безпринципне», позбавлене мети реформування перетворює на нагромадження хаотичних змін будь-які законодавчі трансформації, навіть здійснені з найкращих міркувань і погоджені з усіма на референдумі.
Українські політики припускаються помилки від самого початку так званого реформування – обіцяючи виборцям рай на землі, або кривлять душею, або самі не усвідомлюють, що призначення світських законів зовсім інше: вони потрібні, щоб життя громадян не перетворилося на пекло. Світське право (на відміну від канонічного) покликане навчити громадян чистити зуби – не більше. Але ж неприпустимими є ситуації, коли нав’язується чистка зубів металевим йоржиком, а незгодні з цим автоматично стають для держави злочинцями, наприклад, платники податків внаслідок імплементації Податкового кодексу.
Повсякденний досвід спілкування з людьми по обидва боки барикад – підприємцями і податківцями, адвокатами й правоохоронцями, виборцями і політиками – дає підстави для невтішного висновку: прогресує деградація самого правопорядку. Такі слова, як «держава», «влада», «закон», є важливими, так би мовити, суспільно визначальними. Але ж у багатьох вони викликають сміх, роздратування, заздрість, гнів, сум і надзвичайно рідко – почуття поваги. Асоціації з цими словами зазвичай ще гірші. Приміром, чи можна в Україні відшукати правду в судах? Можна: «Адвокат N запропонував судді М хабар у $10 тис., а адвокат П – $20 тис. Суддя взяв в останнього $10 тис. і вирішив… розглянути справу по суті, відповідно до законодавства».
Але ж дискредитація світських законів в Україні починається навіть не в судах, а вже на етапі їх ухвалення. Народні депутати зазвичай не читають документів, за які самі ж голосують, не всі відвідують засідання Верховної Ради… Прийняття постанов із недотриманням парламентського регламенту, бюджетів із порушенням Бюджетного кодексу, конституційних новел із нехтуванням Конституцією – це норма депутатського життя, але чи є це нормою? Всі звикли до того, що закони в Україні пишуть здебільшого «під себе» або «під того хлопця». Але ж раніше йшлося переважно про лобістські ініціативи (податкові пільги власним підприємствам, бюджетні програми для групового освоєння тощо) або про такі, що зачіпали проблематику самоорганізації влади (конституційна реформа). А тепер йдеться про системні речі, які зачіпають інтереси багатьох. Податковий кодекс – такий, аби простіше було збирати податки, без урахування позиції платників. Земельна реформа – така, щоб задешево викупити в селян паї, які нині орендують за безцінь. Пенсійна – така, аби не зачіпати інтересів колишніх чиновників (їх утримання щороку обходиться платникам щонайменше в 40 млрд грн – це лише бюджетні дотації на покриття дефіциту Пенсійного фонду). Яка мораль цих та багатьох інших законів? Чи взагалі є законними такі норми і пов’язані з ними маніпуляції? Які перспективи такої «влади» з цими «законами», а відтак такої «держави»?
Схоже, за роки незалежності України реформатори звикли ототожнюватись із владою, наче «міністр», «депутат» – особливі секреції їхніх організмів, а «закон» – беззаперечний результат творчості. Так, хлопці прописали в пенсійній системі, наприклад, що страховий стаж чиновника, який реально пропрацював 30 років, становить 59. Але ж чи означає це, що він є таким від початку свого життя? Хіба жінки народжують начальників департаментів міністерств? Якщо так, то чому б і це не зафіксувати, наприклад, у Сімейному кодексі?
Так чи інакше, а стосунки в соціумі не виникають на порожньому місці: історія засвідчує, що замість зруйнованого правопорядку завжди виникає нова законодавча система. Дивно, що «реформаторів», у яких є багато чого і навіть трошки більше, не влаштовує наявна… Навіщо її руйнувати?