Скажу відверто, в мене, як і в багатьох моїх друзів, на початках інтервенції, підтриманої частиною аборигенів, були вагання: мовляв, хай уже відділяться, хай цілуються зі своєю Росією, хай спробують їхніх пенсій та їхнього ОМОНу, аби тільки не отруювали своїми совковими еманаціями решту країни… Після ганебної маніфестації жлобства й нелюдяності, коли бандити провели в неділю вулицями Донецька полонених українських вояків (справжніх чи підставних, байдуже), прибічників «ампутації» східних територій серед наших, здається, навіть побільшало. Та горіть ви всі в пеклі – ті, що плескали й махали прапорами «ДНР»!
Водночас разом із численними звістками про первісну, якусь незаймано-потворну свідомість донецьких ватніків приходить розуміння, що не всі там монстри. Листи, дзвінки, дописи в соціальних мережах, розповіді родичів, які врятувалися з пекла, переконують, що універсальні закони нормального розподілу не втратили своєї дії: є послідовні зомбовані «колоради»; є звичайні цинічні пристосуванці, яким байдуже, кого смоктати; є не менш звичайні кримінальники, для яких безлад – ідеальне середовище існування; є прості затуркані трудівники, які вірять телевізору й водночас не вірять уже нікому; є думаючі громадяни з чіткою позицією та відчуттям справедливості незалежно від рівня освіти; є, нарешті, послідовні українські патріоти! Донбас насправді різний. Як його «відсепарувати» (перепрошую за мимовільні конотації), як відокремити агнців від козлищ? Згадаймо, у Святому Письмі Господь пообіцяв пощадити місто грішників, якщо знайдеться в ньому бодай один праведник. В будь-якому разі вираховувати відсоток хамів і на його підставі приймати менеджерське рішення – завдання ризиковане як з етичного, так і з прагматичного погляду.
До того ж мені хотілося б обстати за колективним портретом донеччанина. Звісно, я багато років спілкувався переважно якраз із людьми, здатними до рефлексій та опрацювання інформації, але різні траплялися. Це правда, їхня локальна свідомість категоричніша, якоюсь мірою чорно-біла, але не брехня й те, що побутові стосунки в нормі там більш передбачувані й, перепрошую, чесні. Тобто, якщо в Донецьку тобі кажуть: «Буде зроблено до п’ятниці», є велика ймовірність, що справа не затягнеться до понеділка. Коли ти комусь говориш відверті, на його думку, нісенітниці, швидше за все, він дасть зрозуміти, що таке його не влаштовує. Без звички це збиває з пантелику, але, заблукавши в тенетах київської або галицької галантерейної обтічності, подекуди сприймаєш визначеність як канікули. Навіть за певного надлишку пролетарсько-блатної стилістики.
Ну і що ви з ними пропонуєте робити після перемоги? Я вже чув і читав, що доведеться влаштувати щось середнє між санацією та культурною революцією, так би мовити, ламати антропологічний тип, причому швидко. Гадаю, це непорозуміння. З люмпеном такі операції неможливі: він поважає тільки силу й у разі відсутності простору для маневру швидко пристосується до нової сітки координат, тобто махатиме синьо-жовтим прапором не гірше, ніж нині триколором (звісно, ані любити, ані поважати його я не зможу, але терпіти якось навчуся). Завдання полягає якраз у тому, щоб у наступному поколінні звести до мінімуму частку люмпенів і збільшити відсоток людей, здатних за себе відповідати, а це питання не стільки культурне, скільки економічне. У мешканців пролетарського регіону досі не було вибору, де жити, ким працювати, що вже й казати про тонкі налаштування на кшталт «кого поважати» чи «за кого голосувати». Спершу доведеться надати їм таку можливість, а потім уже щось вимагати. Не подобається? А які ще варіанти?
Читайте також: Єгор Фірсов: «Без реконструкції Донбасу не буде реконструкції України»
Треба чітко розділити колаборантів нинішньої банди маріонеток, які мають відповідати за злочини перед законом і за законом, сіру масу й тих, хто чинив опір, хай моральний. Вочевидь, окрім гучних процесів над головними винуватцями трагедії потрібна буде додаткова щільна люстрація, результатом якої стане не лише заборона обіймати певні посади, а й обмеження в правах, зокрема у праві на участь у виборах.
Ну а решта жителів? Їм окрім економічних можливостей та соціальних ліфтів потрібна звичайна державна культурна політика, як і населенню будь-якого іншого регіону – від Полтави до Чернівців, можливо, з незначною місцевою специфікою. Не можна висувати претензії до людини, чому вона не любить Україну, якщо досі наша держава у її житті була тотально відсутня. Я вважаю цю умову необхідною і достатньою для одужання краю. Звісно, з часом. Імовірно, щось прокинеться. Тільки хай не чекають, що країна перед ними вибачатиметься. Цей парад ми їм надовго запам’ятаємо.