«Будь-який простір нерозривно пов’язаний із контекстом, і це диктує закони сприйняття», – каже Давід Маккуло, один із численних сучасних швейцарських архітекторів, який проектує вілли. Зокрема, приватне помешкання загальною площею 1030 м² у альпійському містечку Канобіо, яке він спроектував, дивує не лише своїми формами, а й вартістю. 2009 року віллу було оцінено в мільйон швейцарських франків. Це не найдорожчий проект, проте вельми показовий. Швейцарська архітектура – від вілли і до мистецької галереї або величезного стадіону – дуже вишукана, проста й доволі дорога. Майже так само, як швейцарські годинники, які славляться своєю вишуканістю і якістю.
Не лише Ле Корбюзьє
PRS Architects, Mauro Turin Architecte, Stocker Lee Architetti, Vetsch Architektur… – перелічити всі архітектурні бюро Швейцарії, які обслуговують замовлення не лише своєї країни, а й цілого світу, здається, неможливо. За кожним із них стоїть низка вже реалізованих проектів, розкиданих по всіх куточках Швейцарії та за кордоном. Житловий комплекс «Земляні споруди» Петера Веча, незвичайна вілла, вбудована у схил гори зодчими Б’ярне Мастенбруком та Крістіаном Мюллером із компаній SeARCH та CMA, – це лише маленька частина унікального швейцарського архітектурного ландшафту. Більші споруди – галереї, бізнес-центри, вокзали і стадіони – лишаються прерогативою архітектурних гросмейстерів, як-от Маріо Ботта, Жак Герцоґ, П’єр де Мерон та ін. До своєї роботи і до вирішення поставлених завдань вони підходять абсолютно по-різному, у дусі трьох провідних сучасних архітектурних шкіл Швейцарії.
Дивіться також: Місто мрії від архітектора Зага Хадід
Міжнародне визнання швейцарської архітектури не в останню чергу пов’язане з так званою школою Тічино, найпівденнішого швейцарського кантону, що безпосередньо межує з Італією, яку репрезентують такі архітектори, як Маріо Ботта, Ауреліо Ґалфетті, Бруно Райхлін, Фабіо Рейнгарт, Луїджі Сноцці, Лівіо Ваккіні та ін. Економічний прогрес, який розпочався в кантоні у 1960-х, актуалізував проблему хаосу міських пейзажів і браку містобудівних планів як таких. Ідейний натхненник цієї школи італійський архітектор Альдо Россі (творець кварталу Галларатезе ІІ у Мілані, а також кварталу Шютценштрасе в Берліні, Боннефантен-музею в Маастрихті тощо) вважав, що сучасна архітектура обов’язково мала бути соціальною дисципліною, у якій індивідуальність заміняється на використання кількох упізнаваних і незмінних компонентів, які створюють порядок і зміст на довколишній території.
Найвідоміший архітектор сьогодення, який належить до школи Тічино, – Маріо Ботта, учень Ле Корбюзьє та Луїса Кана. Його ім’я пов’язане з великими проектами в усьому світі, найвагомішим із яких називають Музей сучасного мистецтва у Сан-Франциско. Проте найкраще йому вдаються маленькі роботи, у яких він виявляє свій емоційний зв’язок із довкіллям. Зокрема, спроектував низку вілл у різних куточках Швейцарії, таких як Вілла Ротонда та Вілла Б’янки на берегах озера Лугано. Остання нині є не менш відомою, ніж Будинок над водоспадом Френка Ллойда Райта. Швейцарське місто Лугано – віртуальна вітрина робіт Ботти. Саме тут багато будинків, банків, офісних споруд, зведених у характерному для Ботти стилі. Йдеться про прості геометричні форми, вікна на дахах, а також невеличкі віконечка, схожі на біноклі. Найвідоміше творіння архітектора також міститься у Швейцарії. Це незвичайний готель Tschuggen Bergoase Spa в Арозі та дві церкви в Тічино: футуристична Санта-Марія дельї Анджелі в Монте-Тамаро та циліндрична Сан-Джованні Баттіста в Моньйо. Окрім згаданих робіт Ботті належать проекти адміністративного корпусу Об’єднаного банку Швейцарії в Базелі, а також Центру Дюрренматта неподалік Невшателя та Музею архітектора Жана Тенґлі. Зокрема, передостанній зі згаданих проектів потребував проведення складних підземних робіт, щоб не пошкодити у жодному разі старий будинок письменника.
Двіться також: Плавуче місто "Атлантис"
Починаючи з 1990-х років увага поступово зміщується від школи Тічино до архітекторів німецькомовних кантонів Швейцарії. Нове покоління зодчих створило інші мову та підхід до архітектури, що знайшли вияв у елегантних і символічних будівлях у всьому світі. Для них архітектура є суто конструктивним мистецтвом. Найвідоміша студія, яка репрезентує цей напрям і здобула світове визнання, – Herzog & de Meuron, заснована 1978 року Жаком Герцоґом та П’єром де Мероном. Саме ці два митці, що полюбляють мінімалізм та експериментальні матеріали, створили будівлю Федеральної залізниці Швейцарії та найбільший стадіон країни Сент-Якоб у Базелі й стали незабаром першими швейцарськими лауреатами Прітцкерівської премії (такого собі аналогу Нобелівської відзнаки для архітекторів). Виразною рисою, яка об’єднує архітекторів цього напряму, є використання найпростіших матеріалів, до яких раніше ставилися як до банальних і неприйнятних для високої архітектури. Зокрема, будівля Ricola Storage Building, зведена Herzog & de Meuron у Лауфені, що на південь від Базеля, дуже добре ілюструє згаданий підхід. Для її фасаду обрали панелі з цементу, які поклали вертикально для створення ілюзії стосу щойно розпилених дощок, які нагадують ті, що лежать на тартаках довколишніх долин.
Для облицювання фасаду будівлі, зведеної для розширення галереї Оскара Рейнґарта Am Roemerholz, компанія Gigin & Guyer використала величезні панелі із суміші бетону з вапняком із гір Юри та мідним порошком. Таким чином було отримано масу, яка згодом укриється зеленою патиною і старішатиме разом із будівлею. Але головне питання полягало не в тому, котрі саме брати матеріали, а яким чином їх застосувати, щоб зробити щось абсолютно нове, вільне від умовностей та упереджень. Петер Цумтор, іще один лауреат Прітцкерівської премії, для свого славнозвісного комплексу термальних ванн у Вальсі використав традиційний камінь у такій манері, щоб створити грандіозну споруду зі спокійним освітленням, захищену від різких довколишніх пейзажів. У жодному зі зведених ним об’єктів (чи то найперший – початкова школа в комуні Курвальден, чи то художній музей, а чи будинок престарілих у Курі) ми не бачимо особливих будівельних хитрощів. Лише бетон, гнейс, низькі пласкі дахи та світло, яке пронизує конструкцію звідусіль. Головна мета – вписатись у природу, втілити ту вишукану й упевнену простоту, яка асоціюється із сучасною швейцарською архітектурою.
Читайте також: Найдовший пішохідний міст в Європі
Іще одна помітна риса творінь зодчих із німецькомовних кантонів – зосередження уваги на фігурі. Так званими сильними формами, будівлями, що спроектовані як геометричні простори, завдяки невибагливості яких увага відразу концентрується на об’ємах, матеріалах, текстурі та кольорі, вони завдячують дизайнерським новаціям абстракціонізму й мінімалізму. Таким чином об’єкт, хоч би яким було його призначення, стає мистецьким. І музей «Лінер» у Аппенцеллі, споруджений бюро Gigin & Guyer, і славнозвісний комплекс, виконаний Herzog & de Meuron на замовлення Швейцарської федеральної залізниці, частиною якого є бетонна будка, стягнута мідними обручами, що стоїть наприкінці колій на станції «Базель» SBB, – це не лише твори архітектури, а й символи міських пейзажів. Так само роботи Юстуса Дагіндена, як-от Ferro House у Цюриху чи будівля супермаркету Migros у Берні.
Критики неоднозначно поставилися до так званої Swissbox architecture, закидаючи її преставникам, мовляв, ті аж надто багато уваги приділяють зовнішній формі, а внутрішнім простором нехтують. Попри такі докори, ніхто не заперечить факту, що саме Herzog & de Meuron розробили унікальний зовнішній дизайн і перетворили складське приміщення Mulhouse під Базелем на знакове місце. Використавши малюнки на такому банальному матеріалі, як бетонні панелі, архітектори змусили нас побачити не сіру будівлю, а справжній шедевр. Нині компанія зводить новий офісний центр, «вежу Рош» заввишки 178 м у Базелі. Це будівництво заплановано закінчити 2015 року.
Дивіться також: Найкрасивіші будівлі світу
Третьою складовою унікальності швейцарської архітектури є закордонні майстри, які вдало конкурують із тамтешніми вітчизняними. Країні пощастило в тому плані, що її для своїх проектів обрали лауреати Прітцкерівської премії, власне, найвидатніші будівничі сучасності. На початку 1990-х Жан Нувель виграв перше в історії Швейцарії змагання, в якому могли брати участь не лише місцеві жителі. Він звів величезний центр KKL над озером Люцерн, створивши цим новий сильний образ однойменного міста. Ренцо Піано, автор найвищого хмарочоса ЄС Shard Bridge у Лондоні, подарував швейцарцям галерею «Байлер» піл Базелем та будівлю Центру Пауля Клее в Берні, задуману як скульптурна модифікація пейзажу. До цього можна додати центр швидкої допомоги, споруджений Сантьяґо Калатравою в Санкт-Галлені, що має рухомий дах. Хоч який об’єкт візьми – все це унікальні, новаторські авторські ідеї і технології, втілені у твердому матеріалі. І саме те робить альпійську країну одним зі світових архітектурних лідерів сучасності.
Якісний не означає дорогий
Швейцарія – дуже заможна держава з високим рівнем ВВП на особу та стандартів будівництва і проживання. Утім, не без низки специфічних урбаністичних проблем, вирішення яких змушує її архітекторів переосмислити суть власної діяльності. Зокрема, Bureau A й UTT із Цюриха, представники яких Леопольд Банхіні та Гаріс Піплас були почесними гостями цьогорічного архітектурного фестивалю CANactions у Києві, бачать головне своє завдання не суто у створенні проектів дорогих вілл чи бізнес-центрів, а у вирішенні нагальних проблем міст, зокрема й у самій Швейцарії. «У Женеві нині мало не житловий колапс, бо ніде зводити нові помешкання. Квартир чи будинків на всіх банально не вистачає. Спорудження красивих особняків на приватне замовлення чи стадіонів аж ніяк не впливає на вирішення проблем більшості швейцарців. Адже йдеться про проектування дешевого житла при нестачі місця, відповідного нашим високим стандартам», – розповідає архітектор Леопольд Банхіні. В середньому на одного громадянина країни за нормами має припадати від 45 м² до 47 м² житлової площі. Також, на глибоке переконання фахівця, сучасна архітектура повинна мати добрі екологічні стандарти як побудови, так і використання. «Навіть коли будівля є унікальним архітектурним шедевром, то це ще не гарантує, що не виростуть гори сміття. Вирішити оцю проблему, а також віднайти нові матеріали із вторинної сировини покликані нинішні зодчі», – підсумовує Банхіні, для якого взірцем є екоархітектура французького бюро Lakatos & Vassel.
Дивіться також: Проект вокзалу у Мельбурні. Погляд у майбутнє
«Аж ніяк не романтизуватиму швейцарську архітектуру. Важливо враховувати, для кого будуєш. Світовий ринок відкритий, але це не значить, ніби досвід заможних країн треба стовідсотково копіювати деінде», – розказує архітектор-урбаніст Гаріс Піплас. Високі життєві стандарти швейцарців, як стверджує він, мають своїм підґрунтям реалізовані ідеї Ле Корбюзьє, завдяки котрому міста їхньої країни не перетворилися на скупчення нетрів, як це досі є в Берліні чи Лондоні, де на одну особу припадає до 7 м² житлової площі. «Нам пощастило не бути прикутими до певних архітектурних канонів. Нині багато уваги приділено створенню мультифункціональних міст. Головне, аби вони не залишились утопією, суто паперовою архітектурою», – підсумовує будівничий.
Тіснява й дефіцит території для зведення нового житла – проблема не тільки женевська. Для її вирішення й Bureau A, й UTT звертаються до досвіду, накопиченого у фавелах Каракаса (зокрема, у «вежі Давида» – недобудованому хмарочосі, перетвореному на оселі для незаможних) й Сан-Паулу, в яких проживає до половини міського населення, або схожих кварталів у Руанді чи ПАР. Подеколи тамтешні життєві умови дуже важко уявити, бо йдеться про відсутність доріг, громадського транспорту, водопостачання, електрики, каналізації. До того ж кожна кліматична зона потребує свого специфічного підходу, бо за технологіями Європи важко будувати в ОАЕ чи Індії. Окрім того, саме в таких екстремальних умовах можна випробувати проекти із застосуванням місцевих дешевих матеріалів, як-от глини, дерева чи бетону.
Міський простір – це дещо, чим потрібно розумно розпоряджатися. Цікава швейцарським архітекторам і ситуація східноєвропейських міст, зокрема й Києва, яким у спадок лишилися величезні промислові зони, що не скрізь використовуються нині за призначенням. Власне, ситуація колишніх цехів київської Телички чи Борщагівки не унікальна, згадаймо бодай Детройт, Сараєво чи Белград. «Головну роль на таких територіях відіграє деурбанізація. Економічна ситуація змінилась, і дуже важко передбачити, якою вона буде в наступні 10–20 років. Очевидно одне: виробництво не повернеться до старих, насиджених місць, у закинуті фабрики й заводи. Мабуть, Східній Європі треба усвідомити факт, що суспільство знань потребує абсолютно нового простору», – характеризує ситуацію Гаріс Піплас. Йому одним із найкращих проектів трансформування радянської промзони бачиться приклад створення виставкового комплексу EBA в німецькій землі Саксонія-Ангальт. Стара промзона повернеться до життя, лише коли в неї з’являться нові користувачі й споживачі.