1. Чи солідарне, на вашу думку, українське суспільство?
2. Чому навіть в умовах війни солідарність невисока й чимало громадян залишається «поза політикою», а насправді поза війною?
3. За яких умов, на вашу думку, українське суспільство стане солідарнішим?
Лариса Якубова, докторка історичних наук, членкиня-кореспондентка Національної академії наук України
1. Соціологічні заміри часів незалежності засвідчують, що рівень солідарності українського суспільства цілком відповідає його транзитному стану. Певний сплеск розбудови горизонтальної ініціативи ми спостерігали впродовж 2014—2016 років, коли масові мобілізації та активні воєнні дії спонукали вагому частку громадян долучитися до руху спротиву російській агресії. Мірою стабілізації ситуації, рутинізації стану балансування поміж війною та миром, що супроводжувалося хронічною політичною/економічною, а згодом і ковідною кризою, активізм «притлумився». В умовах звичного виживання обиватель «перемкнувся» в режим життя «тут і зараз», мало замислюючись про перспективу, що вкотре затуляється «злобою дня». Багатьом цей стан здається протиприродним, натомість він є цілком логічним саме для нашого суспільства.
Коріння очікувано сягає історії. Модернізація суспільства, що правдиво розпочалася в середовищі українців у 1917 році та стрімко набирала обертів (варто згадати бодай розмаїття народжених тоді політичних партій, громадських організацій, самоврядних громад, зокрема й загонів самооборони та допомоги погромленим/голодуючим, національних союзів, творчих і професійних спілок, організацій біженців тощо), пізніше була викорінена шляхом політичних (масових та індивідуальних) репресій у роки утвердження сталінізму. Практично всі «надміру активні громадяни», які не вписалися в рамки комунобільшовицького формату з правлячою вождистською верствою та декоративними громадськими організаціями, наклали головами в радянських тюрмах та ВТТ, а в пізньорадянські часи — у психлікарнях.
Наслідки для власне суспільства були катастрофічними: існування трьох (на західноукраїнських землях — двох) поколінь заручників радянського режиму в системі подвійних координат, де «активність» та «активна громадянська позиція» були перепусткою до ГУЛАГу, якщо вони не узгоджувалися з лінією «партии та правительства». А витворені уявою чекістів «антирадянські угруповання», до яких довільно записували (а згодом розстрілювали) навіть підлітків і людей похилого віку, виробило стійку відразу до активності та самоорганізації як таких. «Розсуспільнення» суспільства (ось такий каламбур) було метою і наслідком комунобільшовицьких практик владарювання. Влада компартійного класу трималася на тому, що йому від кінця 1930-х років нікому було протистояти. Знищення функції позитивної самоорганізації та заміщення/протезування її практиками негативної мобілізації згори навколо завдань знищення умовного ворога перетворило суспільство на населення. Власне, радянська матриця — це система, де Голему влади протистоїть одинак-самовбивця. Надто якщо відкинути бутафорські — схвалені владою і створені владою ж за певним лекалом «організації», що лише впроваджують рішення «партии и правительства» в життя, а їхні «ініціативи» також народжуються у владних кабінетах і спускаються в маси під виглядом низової ініціативи.
Понад сім десятиріч таких практик виховали з радянських громадян або активних упроваджувачів партійних настанов, або інертну обивательську масу, що солідаризується лише за примусом. В сучасних умовах, коли жорсткий примус згори відсутній, система збоїть, «коліщатка» владної машини повсякчас «зриває».
2. На жаль, нинішні наші проблеми зумовлюються не лише попереднім історичним досвідом. Описане вище є основою матриці цінностей та свідомості величезної маси наших співгромадян. Це не просто наше минуле. Це патерни і стереотипи, що становлять основу особистості значної маси наших сучасників. Поважність частки носіїв радянської та пострадянської/транзитної матриці світосприйняття і визначає складності поточного моменту. Це, власне, засвідчують усі соціологічні дослідження, що безперервно тривають в Україні з кінця 1980-х років. Вони також засвідчують дуже повільні, але невпинні зміни на краще.
3. Важливо наголосити, що сталі зміни можливі лише внаслідок природного поступу. Не можна стати українським громадянином, просто наслідуючи досвід британців, американців чи росіян. Практики активної довіри (солідаризації) та активної вертикальної недовіри (критики влади), як і раніше, напрацьовуватимуться повільно — на перешкоді бажаним їхнім темпам стоїть винятковість історичного досвіду України. Історичний темп нашого суспільства питомо не синхронізований і, на жаль, не порівнюваний із західними зразками. Втім, якщо порівнювати його з «братами по нещастю», стає зрозумілим, що Україна й українське суспільство нині є найуспішнішими серед транзитних державних гібридів, що були основою комунобільшовицького експерименту. Ми далеко попереду Росії та Білорусі, маємо шанс вискочити з колії, в яку втрапили в 1920 році, і зрештою пройти природний шлях суспільної модернізації. Він не буде простим, але наразі цей шанс не закритий. Що можна для цього робити? Працювати на зміни кожен на своєму місці, запалюючи душі вогнем небайдужості і власним прикладом засвідчуючи для одних, що зміни можливі, для інших — що жити безконтрольно, як раніше, не вийде. Зміни прийдуть, як прийшли усюди — через працю і боротьбу. Іншого шляху нема.
Михайло Забродський, генерал-лейтенант ЗСУ, народний депутат України
1. Незважаючи на переворот у суспільній свідомості після подій 2014 року, переважна більшість громадян усе ще далекі від відчуття національної єдності. Ми залишаємося різними з огляду на етнічні, мовні та культурні відмінності, а також, звісно, політичні вподобання. Ми різні навіть у розумінні межі жертв, які можуть бути припустимі заради суспільного блага.
2. Полярність думок і суспільної позиції для багатьох із нас є дозволеною демонстрацією та зручним виправданням власних прорахунків і невдач. Спроба дистанціюватися від загальнонаціональних проблем сьогодення начебто допомагає уявити себе в іншому вимірі, а нерідко — і в умовах іншої держави. Військовий конфлікт на Сході для таких людей постає чимось невідворотним, але водночас безмежно далеким. Триматися «осторонь» війни — відчутно проста позиція, що може мати безліч пояснень і виправдань. Умовне розділення нації на тих, хто «поза» і тих, хто «всередині» — закономірний результат державної політики останніх років.
3. Перша умова — широке розуміння того, що загроза, на жаль, не є уявною, іншої України вже не буде ні за яких умов, а наш супротивник фатально небезпечний для всіх, незалежно від того, що нас роз’єднує. Друга умова — створення і впровадження консолідуючої національної ідеї на основі загальноприйнятної та зрозумілої моделі українського суспільства майбутнього та її невід’ємної частини — національної безпеки. Третя умова — збереження і вдосконалення інститутів української демократії як гарантій вільного права мати власну думку, власноруч обирати владу та своє майбутнє.
Читайте також: Подивитись у дзеркало. Як змінилося українське суспільство за 10 років
Оксана Коляда, керівниця проєктів ГО «Простір можливостей»
1.У критичні моменти суспільство є доволі солідарним. Це було видно зі сплеску волонтерського руху у 2014—2015 роках. Доказом солідарності суспільства є й здатність шукати дива, навіть в електоральному плані — наприклад вибори Порошенка в один тур 2014 року.
2. Це показник «втоми» суспільства. Не можна постійно перебувати в стані напруження. Спад активності на фронті, поява корупційних та просто скандалів довкола армії — все це призводить до зменшення видимих ознак солідарності. Водночас я певна, що будь-яке загострення на фронті знову мобілізує свідому частину суспільства.
3 В глобальному розумінні слід говорити про підвищення рівня політичної освіти та культури населення, а також про поняття політичної свідомості. У локальних випадках загострення ситуації на війні також може привести до підвищення видимих ознак солідарності.
Ярослав Юрчишин, народний депутат України, фракція «Голос»
1. Є два стани. Перший — це в час небезпеки рівень солідарності дуже зростає, як засвідчили події 2014—2015 років. А в традиційному стані відсутності наочної загрози цей рівень не дуже високий через відсутність довіри між громадянами. Якщо не довіряєш власним сусідам, то й загалом владі, яку ти з ними формуєш, також не довірятимеш. Є певна звичка жити відокремлено, спілкуватися й допомагати або найближчому колу людей, або в разі дуже критичних ситуацій. Українці легко об’єднуються в різні моменти: врятувати хвору дитину, зібрати гроші для армії тощо, але в повсякденному житті процес солідарності йде досить важко.
2. По-перше, влада — і попередня, й чинна — обрала тактику пониження градусу інтересу до війни. З одного боку, це природно, бо дуже важко жити в стані постійного стресу. А з другого — не було віднайдено механізму врівноваження, і зараз українці насправді мало відчувають, що в країні війна. Лише небагато тих, хто постійно пов’язаний з фронтом чи військом, відчувають події реалістично. І ці люди найбільш об’єднані й здатні допомагати одне одному. Якби було серйозніше відчуття присутності війни, ми, мабуть, мали б вищий рівень солідарності, але й вищий рівень тривожності. Тому обираючи між цими поняттями, влада зрештою обрала відсутність тривожності. До того ж вона не зацікавлена в серйозно об’єднаному суспільстві. Рівень ефективності влади дуже невисокий. За умов суспільної консолідації це призведе до її зміни — або шляхом виборів, або в будь-який інший спосіб. Якщо суспільство роз’єднане, то завжди можна кивати на інших, нібито є різні внутрішні моменти — порохоботи, прихильники Зеленського, медведчуківці, тобто ті, хто заважає разом будувати світле майбутнє, і влада тут ні до чого. Тому чи зацікавлена влада в солідарності — з одного боку так, бо це полегшило б їй роботу. Адже об’єднане суспільство, яке взаємодопомагає, стає ефективнішим. Яскравим прикладом є скандинавські суспільства. З іншого боку — що більше суспільство роз’єднане, то легше знайти свою нішу й опираючись на неї, на цю активну меншість, нав’язувати іншим свою думку. А війну не так добре зараз видно на радарах, щоб вона об’єднувала.
3. Підвищити рівень життя. Коли в людей з’являються законно напрацьовані активи, які гарантують стабільніше життя, то ці активи хочеться захистити. Щоб це зробити, люди об’єднуються в громадські організації, політичні сили та інші об’єднання, що сприяє підвищенню рівня солідарності. Тому питання заможності є першим питанням до влади. Бо що вищий рівень економічної спроможності, то більше шансів налагодити довірливі та солідарні взаємини в суспільстві.
Читайте також: Із думкою про війну
Леонід Остальцев, засновник Veterano Pizza
1. На сьогодні українське суспільство дуже інфантильне. Я порівнюю його з таким собі підлітком, який хоче все й одразу, але робити при цьому нічого не хоче. Відповідно, ухвалюються незрілі рішення й лунають крики про власні забаганки. Тому солідарності в такому стані годі чекати, її нема.
2. Ця історія була, є і повторюється в усіх без винятку націях. Завжди є активна частина суспільства, що рухає його вперед. І є інша, що нічого не робить, бо їй байдуже. На жаль, це така правда життя.
3. Нині, при тому що в нас іде війна вже восьмий рік, поінформованість українського суспільства на дуже високому рівні, якщо порівнювати з 2014 роком. Тому що зараз радіо, телебачення, інші ЗМІ переважно називають речі своїми іменами: Росія — агресор, Україна перебуває в стані неоголошеної війни, а наші солдати захищають нашу територіальну цілісність. Всюди українська мова, і це дуже круто. Тому весь досвід, який ми маємо, усі послідовні кроки, що їх здійснюють українське суспільство, волонтери, окремі медіа, — це й є той шлях, який ми маємо пройти, щоб стати більш консолідованими. Я вважаю, що на сьогодні ми маємо максимум із того, що могли б мати. І всі розмови про те, що ми вже давно мали перемогти у війні, — це інфантильні нісенітниці. Враховуючи те, що ми мали тоді, сьогодні ми великі молодці. Суспільство консолідуватиметься й надалі, якщо ми та оця маленька активна частина й далі робитимемо те, що робимо, не будемо байдужими і привертатимемо увагу українського суспільства до всіх проблемних моментів, що їх створюють наші політики чи усілякі «зірки».
Сергій Захаров, художник, автор графічної новели «Діра» про досвід перебування в полоні
1. Суспільство солідарне здебільшого ситуативно. Це не добре й не погано, просто так є. Наприклад, ми відчуваємо єдність, коли дивимося футбол. Тому високий рівень солідарності можна помітити як виклик на певні події. Початок війни солідаризував Україну, на мій погляд, на десять із десяти.
2.Звісно, в умовах війни солідаризація й далі міцна. Але для тих, хто до неї ближче, кого вона торкнулася, а також для свідомих громадян. А в тієї частини суспільства, яка взагалі не цікавиться війною, своя, так би мовити, «солідаризація» за принципами «поза»: політикою, війною, складними питаннями. І це теж ситуативно — доки вони не перейдуть у категорію тих, кого вона зачепить безпосередньо. Часто таке ставлення ілюструють тезами про «чисте мистецтво», яке начебто має право на існування й у складні для країни часи. Але, як на мене, це типовий міф. Бо навіть у колі моїх знайомих художників чи письменників відсоток прибічників цього погляду такий мінімальний, що сперечатися про «мистецтво поза політикою» просто ні з ким. Якраз навпаки — усі свідомі, активні й гостро відчувають час. Можливо, цей міф утворився через зірок популярної культури. Але то таке…
3. На жаль, максимальна солідаризація можлива за умов повномасштабної війни. Або коли солідарність додасть відчуття того, що ми міцна європейська держава, авторитет якої важливий для своїх громадян — чи то на полі футбольному, чи то на полі війни.
Володимир Огризко, міністр закордонних справ України (2007–2009), голова Центру дослідження Росії
1. Мені здається, що немає такого термометра, яким можна виміряти солідарність. А якщо аналізувати реакцію суспільства на доленосні події, то, гадаю, це буде певним індикатором його ставлення до таких речей, як патріотизм, взаємна допомога, відчуття колеги. Якщо ми глянемо з такого кута зору на те, що відбувалося під час Революції гідності, то, гадаю, суспільство продемонструвало свою здатність до солідарності, згуртованості, до того, щоб стримувати важливе для нього. Хоча треба бути відвертими: мабуть, це стосується далеко не всіх прошарків суспільства. Але гадаю, що тенденція позитивна.
2. Бо ми маємо таке суспільство, яке дісталося нам у спадок від російського колоніалізму. У нас традиційні 10—15% громадян, які бачать себе не в сучасній Україні, а в Радянському Союзі. Він уже давно сконав, але вони все одно ментально перебувають у ньому. Тому сподіватися від цієї категорії на якісь елементи згуртованості та здатності до колективного українського навряд чи потрібно. А пасіонарна частина була, є й залишається і, думаю, цього достатньо. Вона веде суспільство вперед, не дає йому спати, а коли потрібно — підіймає на спротив тому, що загрожує національним інтересам України. Тому, гадаю, ми ніколи не дійдемо до того, щоб 100% суспільства за один клік виходило на площі й чогось активно вимагало. Такого ніколи не було й не буде, але, гадаю, в українському суспільстві вже багато людей (навіть у відсотках багато), для яких це почуття є загостреним. Вони робитимуть усе від них залежне в будь-яких ситуаціях, щоб довести, що коли є загроза, то буде спротив, буде те, що ми називаємо патріотизмом, згуртованістю в ім’я високих цінностей.
3. Українське суспільство буде солідарнішим, коли стане більш українським. Поки що воно, на жаль, таким не є. Щонайменше якась його частина. А відтак у нас різні ідеали й, на жаль, поки що до певної міри навіть різні цінності. Людина з пострадянським мисленням об’єктивно не може бути частиною того прошарку суспільства, яке живе вже в іншому, європейському чи хоча б квазієвропейському вимірі. Тому доки в нас не відбудеться цієї зміни в суспільному мисленні й остаточної та безповоротної відмови від совка в усіх його вимірах, на жаль, ми матимемо таку ситуацію.
Читайте також: «Наказую не хворіти!». Як живуть на карантині військові, які повернулися з передової
Олена Білозерська, ветеранка, блогерка
1. Думаю, українське суспільство взагалі не є солідарним. Маленька його частка на короткий період об’єднується, лише коли є якась загроза, а потім знову розсварюється. Такої єдності недостатньо.
2.Так звана пасивна більшість, яку ніколи не цікавить політика й узагалі ніщо не цікавить, поки це не стосується їх особисто, вона завжди так поводитиметься, і це нормально. Мене турбує, чому небайдужа меншість, люди, які роблять історію, чому вони не солідарні. Думаю, це через вади національного менталітету, а також через засилля п’ятої колони. Якщо простіше, то маю на увазі таку негарну рису нашого національного характеру, як бажання, «щоб у сусіда корова здохла». Ми дуже не любимо тих, хто чогось досяг, хто чимось виділився. На таких одразу починають «стрибати» й нищити їх.
3. Ми знову станемо солідарними, коли зросте рівень загрози для нашого суспільства. Якщо ще раз опинимося перед небезпекою втратити державу, то різко консолідуємося. Але потім, щойно ця загроза стане трохи меншою або суспільство до неї звикне й адаптується, всі знову почнуть сваритися — так ми влаштовані. Стан війни став для нас консолідуючим фактором у 2014 році, а потім люди звикли — й усе, тепер маємо те, що маємо. Найближчим часом ситуація навряд чи зміниться, але, можливо, колись щось піде в кращий бік і суспільство самовиховається.
Юлія Паєвська, керівниця медично-евакуаційного добровольчого підрозділу «Ангели Тайри»
1. Будь-яке суспільство неоднорідне, і це нормально. Питання тільки в тому, яка саме частка абсолютно не цікавиться нічим, окрім особистої вигоди. Мені важко оцінити масштаб, але думаю, цей прошарок в Україні становить десь 25—30%. Такий відсоток приблизно однаковий у всіх сучасних суспільствах. Проте в нас дуже багато людей вважають себе патріотами, але вони не готові на серйозні жертви заради Батьківщини.
2. Думаю, основою причиною є страх перед невідомим і незрозумілим. Хоча Майдан і війна насправді згуртували Україну. Бо страх, гордість, перемоги й поразки — все, що емоційно впливає, — об’єднує. Зараз я відчуваю брак інформації у ЗМІ про те, що насправді відбувається на фронті. Там, де порожньо з нашого боку, ворог миттю просуває свої наративи з арсеналу інформаційної війни, і це дуже серйозна загроза, бо перемагає не зброя, а воля. Тих, хто живе в іншій парадигмі, де «немає війни», мені просто жаль, бо вони навіть не усвідомлюють рівня загрози для їхнього дорогоцінного душевного спокою.
3. Завдання інтелектуалів, лідерів думок, влади — знайти точки впливу, які об’єднують. Упевнена, що починати потрібно з патріотичного виховання дітей і молоді. Щоб бути патріотом стало круто, модно. І тут усе згодиться: підтримка Збройних сил, спорту, мистецьких і наукових робіт. Яскравим прикладом об’єднання здорових ідеалів захисника й патріота в усьому світі є проєкт «Ігри нескорених» (Invictus Games), де в спортивних змаганнях воїни доводять, що жодні фізичні чи душевні травми, жодні страждання не можуть зломити волю до перемоги та справедливості. Справжній дух непереможний. І наочно демонструє силу ветеранської та військової спільноти всіх демократичних країн світу. Я також беру участь у цьому русі, бо вважаю його чудовим прикладом ефективної протидії атакам гібридної війни, що точиться за душі в усьому світі.
Яна Зінкевич, народна депутатка України, «Європейська солідарність»
1. Я вважаю, що наше суспільство солідарне лише в разі серйозних загроз або спільних переживань. Якщо узагальнити, то, мабуть, суспільство більше роз’єднане.
2.Це змінюється з кожним роком, бо у 2014-му до війни були залучені всі, хто міг, насамперед усі проукраїнські або хоча б нейтральні громадяни. Та оскільки війна триває довго, люди виснажуються. Зокрема й тому, що наші воїни на передовій добре виконують свою роботу і справді якісно обмежують цивільних від війни, тож останні починають про це забувати й теми війни в мирних містах узагалі не чути. Це наче й добре, але, мабуть, ми трохи забагато оберігаємо цивільне суспільство в інформаційному сенсі, й воно починає забувати про війну. Суспільство недостатньо інформують, зокрема не використано всі держджерела інформування — зараз це роблять здебільшого поодинокі волонтери, добровольці й військові — порушують у соцмережах питання війни.
3. Це більше випробування часом, бо в нас дуже молода демократія. Якщо говорити про моє враження, то поки що наша країна перебуває на рівні такого собі підлітка-бунтаря. Тобто ми досить неорганізовані й не маємо цього об’єднання. Проте з кожним роком наше суспільство зростає, і завдяки зусиллям громадського сектору, завдяки спільному об’єднанню різних ініціативних людей рано чи пізно нам вдасться виховати солідарне й терпиме суспільство.
Читайте також: Спокуса диктатури
Олександр Литвиненко, директор Національного інституту стратегічних досліджень
1. Здебільшого українське суспільство абсолютно не солідарне, але в кризові моменти з’являється достатній рівень солідарності — і 2014 рік це довів.
2. Слава Богу, що чимало громадян перебувають поза війною. Якби у війні брала участь уся країна, ми й не уявляємо, чого нам це коштувало б. Навіть під час Другої світової більшість суспільства, попри пропагандистські заяви, була поза війною. І це насправді добре. Водночас достатньо низький рівень солідарності в сучасній ситуації можна пояснити різноманітними історичними причинами. У нас із солідарністю завжди було погано, особливо після радянського періоду, коли будь-які неформальні асоціації розглядалися як ворожі державі.
3.Час, вимоги й потреби. Повторю, що за критичних умов наше суспільство демонструє достатньо високий рівень солідарності. Величезна проблема (я глибоко переконаний, що вона для нас принципова) — це якість наших еліт в усіх сферах суспільного життя. Як написав один діяч, не готові служити нікому й нічому. Солідарність з’являється, коли виникає потреба. Буде необхідність, цей рівень зростатиме й у нормальній ситуації. Головне, щоб за вияви солідарності не били по руках, не карали.
Євстратій Зоря, Архієпископ ПЦУ
1. Варто говорити не лише про українське суспільство, а й про загальносвітові тенденції. Серед людей зростає відчуженість, замкненість, солідарності стає дедалі менше. Але водночас ми також бачимо протилежні спрямування в українському суспільстві. Саме завдяки солідарності та взаємній підтримці ми змогли протистояти російській агресії й зупинити той розвал нашої держави, який запланували агресори ще у 2014 році. Безперечно, хотілося б, щоб солідарності, консолідації було більше, але, дякувати Богові, що є так, як є. Бо ми бачимо, що загалом українське суспільство виявляє достатньо згуртованості та порозуміння.
2.Люди не відчувають війни. Це як два боки однієї медалі. Насправді це благо. Здебільшого відчуття війни притаманне лише тим, хто має безпосередній стосунок до фронту й боротьби. Маю на увазі військових, вимушених переселенців і мешканців прифронтової зони. Решта України на своєму житті значною мірою не відчула того, що зазвичай відчуває народ під час війни. У нас мирне життя й доволі високий рівень добробуту, як для країни, що воює. Тому, з одного боку, це досягнення й успіх держави, що люди не відчувають тягот війни, як могли б відчувати. А з іншого — це провокує відстороненість і відчуженість, мовляв, війна десь далеко, вона лише в телевізорі й не стосується кожного безпосередньо. Водночас довкола дуже багато негативу й різних страшних новин — часом навіть здається, що їх аж через край. Кожен випуск новин оповідає про те, як когось убили, щось украли, згоріло, розбилися, обшахрували, сталося нещастя тощо. Це протилежно впливає на все суспільство. Люди стають нечутливими, почуте й побачене перетворюється просто на телевізійну картинку, а загиблі й поранені звучать лише як цифри. Тому тут відповідь має бути значно глибшою. Безперечно, суспільство мало би більше відчувати свою відповідальність за те, що відбувається з державою, і сильніше протистояти російській агресії, але також треба не допускати нагнітання якоїсь істеричності, негативного психозу, які ми бачили через російську пропаганду у 2014 році. Яскравий приклад, коли суспільство просто «накачували» брехнею, ненавистю, ворожнечею, мілітаризмом. Ми не повинні йти таким шляхом, і для мене як для християнина дороговказом тут є слова Писання: «Не будь переможений злом, а перемагай зло добром».
3.Це можна уподібнити до обігрівання оселі в холодну пору року або, навпаки, охолодження приміщення під час спеки. Це не одномоментний процес. Ми не можемо сказати, що зараз зробимо ось це, і суспільство стане солідарнішим. Також не можемо сказати, що зараз нагріємо хату чи охолодимо її, і наші досягнення збережуться. Це постійний живий процес — процес установлення взаємовідносин і порозуміння між людьми. Те, що треба плекати й над чим слід працювати кожному, наскільки це можливо. Зокрема свій внесок, безперечно, робить церква, щоб закликати, згуртовувати, єднати людей навколо цінностей, любові, взаємної підтримки, милосердя, допомоги, добра. Також у 2013 та 2014 роках ми бачили, як на солідарність українців вплинули зовнішні умови. Відмова від євроінтеграції та російська агресія значно підвищили відповідальність і згуртованість українського суспільства та громадянську самосвідомість. Тому кризові явища й повсякденна позитивна праця, безумовно, впливають на солідарність народу.
Читайте також: Отаманщина 2.0
Андрій Васькович, президент міжнародного благодійного фонду «Карітас України»
1.Українське суспільство є дуже солідарним. Щоправда, історично воно не завжди мало можливість виявити цю солідарність. Якщо говорити про минулі 30 років незалежності, українці дуже часто жили в такій скруті, що ділитися не було чим і не було як. Щоб вижити та забезпечити свої сім’ї, люди мусили багато працювати, часто на кількох роботах. Але щойно настав момент, коли з’явилася можливість ділитися, люди почали виявляти солідарність. Ми бачимо це в дуже кристалізовані моменти нашої історії, скажімо, на Майдані 2004 року, який, я вважаю, взагалі був часом народження солідарності в українському суспільстві. Люди бачили потребу поділитися, допомогти іншим, щоби ті могли вистояти в боротьбі. Почали приносити харчі, давали можливість переночувати в своїх квартирах незнайомим людям. Це і є вияви солідарності з тими, хто стоїть і бореться за твої права. Тому 2004 рік був переломним у цьому сенсі. Люди мали чим поділитися й ділилися. Те саме ми побачили під час Революції гідності на Майдані. Українці знову готові були ділитися. Задля спільної мети вони організувалися, щоби разом виконувати спільну місію. Потім, коли з початком окупації Криму з’явилися перші внутрішньо переміщені особи, які переїжджали на захід України, вони, знов-таки, відчували солідарність людей, готових їм допомагати. З початком воєнних дій на Донбасі з’явилася величезна хвиля переміщених осіб, і в цьому випадку першу допомогу надавали знову не держава чи міжнародні благодійні організації, а солідарний український народ, який розумів, що треба допомогти тим, хто потрапив у велику біду, банально вижити. Я завжди наводжу приклад Німеччини, що зіткнулася зі значними труднощами, намагаючись інтегрувати мільйон біженців із Сирії. Одна з найбагатших країн світу мала з цим величезні проблеми. Україна ж не мала великих труднощів із тим, щоб інтегрувати 1 700 000 внутрішньо переміщених осіб. І цьому посприяли не державні програми, а солідарність українського народу.
2. Я вважаю, що вона є високою. Але, очевидно, сім років війни виснажують будь-яке суспільство. Дуже складно витримувати напругу і водночас намагатися допомагати. Ми до сьогодні маємо багато виявів солідарності, зокрема і в контексті війни. Ми далі маємо підтримку української армії, яку, до речі, саме суспільство підтримувало в ті перші роки, коли вона ще не була усталена і зміцнена. Але війна — це також і те, про що я вже згадував: про допомогу внутрішньо переміщеним особам. Все це вияви солідарності українського народу. Тому я зовсім не вважаю, що ми несолідарне суспільство. Люди готові щось спільно робити, але в них часто виникають проблеми з організацією цієї суспільної дії. Вони вже відвикли від цього, і треба заново вчитися. Солідарність — це загальний принцип, згідно з яким людина не може жити в добробуті, якщо ціле суспільство не організоване так, щоб усім у ньому було комфортно. Коли цього немає, починається внутрішня війна і не забезпечується внутрішній мир.
3. Солідарність завжди має потенціал зростання. А умови для цього в нас є, бо ми маємо значні потреби. Але суспільство стане солідарнішим, коли політичні еліти зрозуміють, що вони житимуть в Україні, їхні діти житимуть в Україні, і це суспільство треба впорядкувати так, щоб кожному жилося в ньому добре. Тобто момент зростання суспільної солідарності вимагає інтелектуального осмислення того, що потрібно зробити, аби суспільство мало здоровий розвиток. Проте є ще один дуже важливий момент: держава повинна сприяти виявам солідарності в суспільстві, наприклад, через податкові пільги для тих, хто готовий ділитися своїм багатством, підтримуючи благодійні ініціативи. В такий спосіб заохочується солідарність і благодійність у багатьох країнах світу. Я хотів би, щоб у нас це також стало можливим.
Роман Бурко, засновник міжнародної волонтерської розвідувальної спільноти InformNapalm
1. Мабуть, я назву українське суспільство «недостатньо солідарним» або «ситуативно солідарним». Так, певна активна частка суспільства спроможна на нетривалий час солідаризуватися для досягнення окремої мети: провести Революцію гідності, захищати країну від агресора, вибороти якісь реформи чи окреслити «червоні лінії» для влади. Але тут масштаби солідаризації не такі значні, бо потребують від кожного зусиль, боротьби й жертовності. Легше й швидше суспільна солідаризація формується навколо перемог: наприклад, вихід збірної України по футболу у ¼ фіналу Євро-2020 спричинив справжній бум гордості та солідаризації людей, які зазвичай навіть не дивляться футбол. Тож ми бачимо, що суспільство швидко солідаризується у разі перемоги: хай навіть її вибороли одиниці, гордість за Україну переповнюватиме мільйони. Так само це працює і на інших напрямах. Далеко не кожен українець готовий жертвувати своїм часом, грошима, здоров’ям чи життям задля захисту країни від агресора, але будь-яка перемога (як локальна, так і глобальна) спричиняє спалах солідаризації. Це загальнолюдська особливість, властива не тільки українцям, а й іншим націям. Змінюється тільки відсоток людей, готових докладатися до того, щоб перемога відбувалась.
2.Українці, які не хочуть брати відповідальності чи докладати зусиль для певних локальних або глобальних змін у країні, просто не вірять у свої сили та/або не готові витрачати власні ресурси (емоційні, матеріальні). Їм здається, що країна живе власним життям, і вони ніяк не можуть вплинути на цей розвиток, а все, що лишається — пливти за течією. Це стосується і політики, і війни, й інших процесів. Але, якщо вірити теорії Хаосу, навіть легкий помах крил метелика може спричинити тайфун на іншому кінці світу. Тобто кожен крок, кожна дія навіть тієї людини, яка не вважає себе учасником процесу державотворення, має наслідком певні зсуви в системі. І що більше буде людей, які свідомо докладатимуть зусиль для зсувів у розвитку країни чи для перемоги у війні, то вагомішою й ефективнішою буде суспільна солідаризація. А перемоги для всього суспільства досягатимуться легше.
3.Цей процес не швидкий: він може яскраво спалахувати, а потім тривалий час ледь жевріти, проте поступово й невпинно рухається вперед. Ще якихось 10 років тому ми й не уявляли, що в країні можуть виникати потужні волонтерські рухи різного напрямку. Війна так чи так спричинила тектонічні зсуви в свідомості значної частини людей. Головне — не впадати у депресію та не зневірятися у своїх силах. Із часом дедалі більше людей розуміють: щоб перемагати, треба об’єднувати сили і солідаризуватися. Тому я впевнений, що через покоління ми вже не впізнаємо країну, варто тільки вірити в себе й заохочувати інших долучатися до розбудови держави та її захисту. Що більше буде перемог та успіхів у країни, то швидше зростатиме суспільна солідарність, бо кожен українець хоче відчувати гордість за Україну.