Політика

  ▪   Єлизавета Гончарова

Отаманщина 2.0

фото: уніан
Боротьба одне з одним інколи здається українцям важливішою, ніж перемога над ворогом
Матеріал друкованого видання
№ 47 (575)
від 22 листопада

Передвиборча кампанія традиційно каталізує процеси розбрату в суспільстві. Хоча дуже часто розшарування активної частини електорату стимулюють не так самі перегони, тобто процес вибору ідеології чи напряму, як позиції борців за владу, побудовані, знову ж таки традиційно, виключно на протиставленні себе іншим. На жаль, ці локальні битви не обмежуються тільки перегонами, захоплюючи політичний, соціальний, інформаційний, релігійний та навіть фізичний і побутовий рівні життя українців. І, попри трагічні наслідки тотальної боротьби всіх проти всіх, якими рясніє українська історія в найтяжчі свої часи, суспільство і далі толерує позиції винесення за дужки потужного ворога заради хрестового походу на «не таких патріотів». Чому ж «бити своїх» легше та популярніше, навіть коли сили потрібні для того, щоб «чужі боялися»? І що робити, щоб така боротьба була продуктивною, ставала поштовхом для розвитку демократичного суспільства, а не робила нас слабшими та уразливими для окупантів? Можливо, спробувати вибратися з обіймів ілюзій хоча б на рівні соціальної активності...


Наприклад, ілюзія монооб’єднання. Хоч як дивно, робити щось разом нам заважають хибні уявлення про обов’язковість монолітного об’єднання. Це приємне відчуття перебування в колі однодумців, піднесення під час участі в загальному акті добровільної пожертви заради високої цілі знайоме багатьом українцям: саме такі моменти творення нації нам пощастило переживати під час Революції гідності, у моменти народження волонтерського руху на початку війни. Особливо приголомшливим це стало для мешканців Сходу країни, де ще на початку 2014 року було страшно питати одне одного про ставлення до «русской весны». І навіть не тому, що будь-хто міг здати «на підвал» як неблагонадійного, — просто не хотілося розчаровуватися в близьких та знайомих. І коли сотні тисяч нарешті побачили спільників, що перебувають по один бік у розумінні долі країни, це стало чи не найсильнішою емоцією для цілого покоління мешканців Донеччини та Луганщини.

 

Читайте також: Реалізувати моменти в гібридній війні


Здавалося, що нарешті знайшлася гармонія існування для хороших, правильних людей. Але навіть в утопічній картині життя неможливо уявити, щоб такий стан одностайного пориву душі був незмінним і вічним: хтось з об’єднаних перестає бути активним учасником подій, хтось змінює кут погляду, хтось шукає інші механізми своєї діяльності, а хтось ніколи й не був свідомим патріотом, просто коли страшно, хочеться буди поруч із людьми. «Коли об’єдналися люди з різних соціальних груп, з різними поглядами на життя, з різною освітою, вихованням, життєвим досвідом, конфлікт був неминучим», — вважає волонтерка з Бахмута Наталя Вишневецька. Бурхливу розбудову громадянського суспільства, яку спричинив цей «неминучий конфлікт», можна зарахувати до однозначно позитивних моментів. Виявилося також, що війна кинула багато різноманітних викликів, про які на початку ніхто навіть не здогадувався. І логічно, що активність українців розподілилася по різних напрямах: допомога військовим, переселенцям, дітям, хворим, тваринам, культурні чи спортивні заходи, релігія, юриспруденція, боротьба з корупцією, відновлення історії. Народилися нові цікаві ініціативи та проявилися нові лідери.

поступова поляризація колишніх однодумців, які тримаються за наївну ілюзію вічного монооб’єднання, довела до того стану, коли задля боротьби з колишнім другом, який іде під іншу музику, залучають колишніх ворогів, котрі взагалі рухаються в інший бік

 

Здавалося б, кожний може знайти собі справу, яку підтримувати, у межах єдиного розуміння допомозі своїй країні. Але згодом почалися дискусії та навіть сварки щодо того, яка саме діяльність є кориснішою та потрібнішою. «Навіщо ви робите це, коли набагато важливіше ось те?!» Спілки, групи, об’єднання, партії, інколи навіть забуваючи справжню мету своєї діяльності, дуже часто виснажуються в боротьбі одне з одним.


Нерідко причина, хоч як банально, у грошах. Особливо багато для цього «зробили» міжнародні організації, що делегували розподіл гуманітарної допомоги місцевим активістам, які не витримали перевірки такою спокусою. Інколи в особистих амбіціях лідерів, а ще в тотальному невмінні дозволити іншим іти поруч, хоч і не в такт, але в одному напрямку. Тому поступова поляризація колишніх однодумців, які тримаються за наївну ілюзію вічного монооб’єднання, довела до того стану, коли задля боротьби з колишнім другом, який іде під іншу музику, залучають колишніх ворогів, котрі взагалі рухаються в інший бік. Зараз не про велику політику, де таке взагалі норма. На рівні громадянського суспільства зазвичай менше дипломатії, більше емоцій: простити «зраду своїх» (інші погляди, ситуативні помилки), виявляється, набагато важче, ніж перетерпіти «недалекість» чужих. І доки, тримаючи синьо-жовтий прапор у руках, волонтери з варениками чубляться з «грантоїдами», прихильники торговельної блокади — з представниками партії із трьох чарівних цифр, трансгендери — з авторами нових слів гімну, хтось досить упевнено «втюхує» ідеї компромісів із ворогом чи повернення зброї в бік Києва, вже навіть не приховуючи триколору в кишені.

 

Читайте також: Без кандидата в президенти і штурму Лаври. Покрова у Києві


Дуже часто до цього додається така собі ілюзія безпорадності. Коли неможливо покарати винних у злочинах, конче потрібно знайти тих, кого в цьому можна хоча б звинуватити. Така маніпуляція проста й дієва: у вбивстві звинувачують не злодія, а поліцію, якій не вдалося оперативно його затримати, у відсутності води — місцеву владу, а не російську артилерію, що розбила водогін, через знищення житла подають позови не на країну-агресора, а на власну державу, яка перебуває в стані війни. Здавалося б, справедливі претензії: поліція повинна знешкоджувати злодіїв, місцева влада — піклуватися про добробут громадян, держава — забезпечувати відшкодування у випадку форс-мажорного знищення власності людей. І громадськість має викривати факти зловживань чи корупції, вказувати та перевіряти якість роботи тих, хто отримує зарплату з їхніх податків. Але коли український правозахисник каже: «Подавати в суд на Росію марно, а з України можна ці гроші взяти», чомусь здається, що він не дуже український, навіть якщо намагається допомагати людям. У всіх тих хвилях спонтанного (чи дуже спланованого) обурення вже важко розібратися, яка ж стратегія перемоги та звільнення України в тих, хто постійно звинувачує у війні не озброєну імперію, а переселенців, геїв, олігархів, націоналістів, православних чи ще якихось не дуже правильних українців. І закликає боротися саме з цими, на їхній погляд, головними ворогами.

 

Читайте також: Децентралізація: чого бракує громадам

 

А екстраполюючи невдоволеність діями чиновників чи можновладців узагалі на Україну як державу, ми підносимо неабиякий подарунок ворогу, позбавляючи його необхідності навіть удавати свою невинуватість.   
Проте найпоширенішою із сучасних українських ілюзій є ілюзія безпеки. Відносне затишшя на фронті, яке насправді майже щодня коштує життів захисників, дає змогу забувати про реальну воєнну агресію й тим, хто живе поруч із лінією розмежування. Нині тут можна почути навіть у стані затятих патріотів доволі провокаційні думки. Наприклад, що на фронті стоять тільки якісь колишні беркутівці, що ніякої війни немає, а олігархи з двох країн підтримують видимість воєнних дій задля вигоди. А ось коли б почався справжній наш наступ, тоді вони повірили б! Інші, навпаки, намагаються виправдовувати гальмування національного розвитку та суттєвих змін у віддаленні від Росії тим, що це збурить прихильників «русского мира» та сприятиме активізації воєнних дій. Хоча між застережниками «а то Путін нападе» і диванними воїнами з девізом «коли Путін нападе» не така вже й велика різниця. Бо він уже давно напав. І в нього, на відміну від нас, доволі чіткі загарбницькі цілі. Але хочеться вірити, що його ставка на традиційні українські сварки як додатковий засіб поневолення цього разу виявиться ілюзією.