На виробництво українського кіно цьогоріч виділили близько 480 млн грн. У прокат має вийти 49 різних стрічок — як ігрових, так і документальних. Чи є розуміння, куди та як зростати далі? Власне, є якесь специфічне бачення, завдання на кшталт досягти рівня сусідів, тих-таки поляків, чи перемагати на топових кінофестивалях?
— Ми завжди визначаємо якісь прості критерії, як-от догнати поляків. За якими показниками? За кількістю вироблених фільмів чи часткою польських стрічок на власному ринку? Чи в здобутті «Оскара»? Таких критеріїв може бути дуже багато. Це все направду ні про що не свідчить, тому що в наших країн дуже різні вихідні точки, із яких ми стартували у своїй роботі. Саме тому нам треба, мені здається, не порівнювати себе з кимось, а окреслити головні виклики, які сьогодні стоять перед українською кіноіндустрією, і реагувати на них.
Витрати на виробництво кіно в нас чималі. Це не тільки ті 480 млн грн, які Держкіно спрямовує на сам процес створення фільмів, плюс 20 млн грн на промоцію. Мова й про фінанси від Міністерства культури, Українського культурного фонду, Міністерства інформаційної політики, які мають бюджети, крім усього, і на виробництво та підтримку кінострічок. До того ж частина фінансування надходить від приватних інвесторів, зокрема телеканалів, що виділяють кошти на серіали. А також мова про прокатні фільми, які з’являються без допомоги держави. Усе це разом — великі гроші, які вкладаються саме у виробництво українського кіно. При цьому їх не витрачають на інші ланки індустрії. Це важливий момент, без з’ясування якого подальше фінансування виключно кіновиробництва, на мою думку, стане недостатньо ефективним. Йдеться насамперед про освіту: скоро фільми не буде кому знімати.
Друга проблема — інвестиція в популяризацію українського кіно. Співвідношення між коштами, витраченими на виробництво й промоцію фільмів усередині країни та за кордоном, має бути приблизно таким: на просування слід виділяти третину грошей, вкладених у виробництво стрічки. Так відбувається в цілому світі. У нас це співвідношення інше. Якщо ми кажемо про Держкіно, то 480 млн грн спрямовується на кіновиробництво, а 20 млн грн — на просування. Потрібно витрачати кошти на рекламу, організацію фестивалів, стендів і так далі. Це дуже немала сума. Наприклад, за оренду павільйону в Каннах треба заплатити більш ніж €17 тис. Йдеться про голі стіни. Я вже не кажу про забезпечення участі фільмів у цьому кінофестивалі, яке тягне за собою додаткові значні видатки, сам фестиваль їх не покриває.
Читайте також: Пацієнт радше живий
Третє — інвестиції в розвиток медіа, які забезпечують комунікацію з глядачем, тобто кінотеатри, сервіси з перегляду кіно тощо. Сьогодні в Україні кінотеатрів недостатньо. Утім, є тенденція не лише до відкриття нових кінозалів, а й до їх закриття. Ми знаємо, що з 1 жовтня припинили свою роботу в Києві щонайменше два кінотеатри. Щоб зрозуміти, чому так трапилося, треба критично подивитися на багато складових моментів.
Попри закриття двох столичних кінотеатрів, у Києві таких закладів не бракує. Проте якщо казати про Україну, то більшість населених пунктів не забезпечені кінотеатрами взагалі.
На сьогодні в країні діє близько 160 кінотеатрів. Чи не замало? Як бути з тим, що в столиці закрилися «Кінопанорама» та «Україна»? Чи має Держагентство з питань кіно стратегію, яким чином можна повернути кінотеатри до невеликих містечок? Власне, чия це сфера компетенції?
— Якщо казати про прямі методи підтримки, то вони передбачені в ухваленому півтора року тому пакеті законів про державну підтримку кінематографії в Україні, який ми запропонували. Там ідеться про щонайменше три шляхи допомоги кінотеатрам. Один із них реалізований. Це звільнення їх від сплати податку на додану вартість із проданих квитків. Така форма підтримки дуже ефективна, і її добре відчутно. Це зменшує термін окупності та дає можливість спрямовувати кошти на технічне переоснащення.
Стосовно малих міст закон передбачає таку допомогу, як часткове погашення через державну субсидію відсотків за кредитами, узятими на побудову чи реновацію кінотеатрів у містах із населенням до 250 тис. мешканців. Там, де купівельна спроможність нижча, а інвестиція ризикованіша. Також є субсидія на погашення 50% вартості придбання мобільних пересувних кінокомплексів для малих міст і сільської місцевості. Поки що ці норми не працюють, бо не внесено відповідні зміни до Бюджетного кодексу України. Таким чином, взагалі не випадає можливості розглядати питання фінансування згаданих напрямів діяльності.
Читайте також: Ахтем Сеітаблаєв: «Дуже хочу зняти комедію»
Компетенція та відповідальність тут комплексні. Я не прихильник патерналізму, притаманного українському суспільству, мовляв, ми обрали собі гетьмана й тепер він відповідальний навіть за миття посуду в нас удома. Держава покликана створювати певні інструменти й умови. Якщо вона це робить, то далі відповідальність за розвиток лягає безпосередньо на тих, хто займається кінобізнесом (наприклад, кінотеатри) або хоче ним займатися.
На місцевому рівні слід запровадити диференційований підхід до підтримки кінотеатрів. З них треба брати меншу плату за землю, їм належать пільги, пов’язані з тими речами, які може забезпечувати місцева влада. До Держкіно дуже часто надходять скарги від кінотеатрів із маленьких міст. Наприклад, у когось із них є автостоянка поблизу будівлі й за оренду землі під нею міська рада виставила такий рівень оплати, як біля торговельно-розважального центру. Не проводять диференціації та не зважають на те, що йдеться про заклад культури, який має сплачувати мінімальну суму оренди та підтримуватися на місцевому рівні. Якщо мер чи міська рада хочуть допомогти, то механізмів, як це зробити, вистачає. Ще одна річ: хоч би що робила держава, але кінотеатрів у малих містах не буде доти, доки не з’явиться нормальна купівельна спроможність населення.
Якщо казати про кінотеатр «Україна» в Києві, то я розумію, що йдеться про приватну власність. Питання в тому, кому на думку спало свого часу приватизувати цей об’єкт? Адже він легендарний і розташований в історичному місці. Це те саме, що, наприклад, приватизація будівлі Центральної Ради чи Червоного корпусу університету імені Тараса Шевченка. За масштабом безвідповідальності того, хто ухвалював такі рішення, це цілком адекватне порівняння. Нинішня міська влада до того не має стосунку, бо це зробили попередники попередників попередників, але ж ми можемо згадати їхні імена. До того ж більшість із них, мабуть, досі є політиками. Можливо, у процесі суспільної дискусії нам покажуть контракт, який тоді уклали, умови згаданої в ньому приватизації, і стане зрозуміло, чи встановлено там умови з перепрофілювання та чи було їх пізніше змінено. Річ у тім, що тепер у тій залі, де на прем’єрі «Тіней забутих предків» Чорновіл і Стус влаштували першу в радянські часи публічну акцію протесту проти репресій, відкриється невідомо що. Проте це не приватне питання конкретного інвестора, адже якщо він власник такого майна, на нього слід покласти серйозні зобов’язання. Раз уже хтось додумався приватизувати таку будівлю, то він має виставляти інвесторові чіткі умови, бо інакше це грабіж міської громади й знищення культурної та історичної спадщини. У такому разі споруду треба повернути Києву.
Перемога окремо взятого режисера на Берлінале чи Каннському кінофестивалі, здобуття «Оскара» за найкращий фільм іноземною мовою — це результат його особистої праці чи потрібно казати й про зусилля держави з промоції кіно? Що Держагентство планує робити в цій сфері найближчого року й у ширшій перспективі?
— Поставмо це запитання навпаки: неуспішність фільму є виною режисера чи держави, яка профінансувала проект? Дуже часто, коли ми чуємо про перемогу якоїсь стрічки, у неї одразу з’являється дуже багато авторів. Режисери, продюсери, актори, меценати й навіть кінокритики — ніхто не забуває себе похвалити. Ну очевидно, і держава, яка фінансувала відповідний проект. А якщо йдеться про провал (а таке в мистецтві трапляється теж нерідко), прийнято казати, що «то все прокляте Держкіно нафінансувало». Ставлюся до цього по-філософськи. Я вже згадував про фільм «Тіні забутих предків», презентований 1965-го, а відзнятий у 1963–1964 роках. У ті часи кіностудія імені Довженка створювала в середньому 20–25 фільмів на рік. Скільки ще стрічок 1964 року ми як люди, що більш-менш фахово цікавляться культурою, можемо згадати? Я, крім цієї картини, назву ще одну. Можливо, Сергій Тримбач як експерт згадав би ще кілька. Решта стрічок лишилася непомітною. Але саме їх наявність дала можливість формувати індустріальний процес, що забезпечив діяльність кіностудії імені Довженка та розвиток кіноіндустрії взагалі. Це допомогло творцям стрічки «Тіні забутих предків» досягти високого рівня. Були фахівці нижчої та середньої ланок кіновиробництва, сучасне обладнання та люди, які вміли професійно та високоякісно його обслуговувати. Були творчі кадри, актори й автори, які до того професійно самореалізувалися та могли підійти до створення згаданого вище фільму Сергія Параджанова в піковому творчому тонусі. Успіх однієї кінокартини ще ні про що не свідчить, бо то могло статися випадково. А от системні успіхи — це завжди результат загального процесу, якому потрібна конкуренція, що підштовхує до розвитку.
Читайте також: Українські кінопрем'єри-2018: що варто побачити
У Голлівуді є велетенська кіноіндустрія, і більш ніж 90% фільмів, які там знімаються, не кіношедеври. Лише невеличка кількість — справді якісні, успішні стрічки. Тому люди, що інвестують у голлівудське кіно, вкладають гроші не в конкретний фільм, а в так званий слейт, тобто щонайменше десять проектів інколи навіть різних продюсерів і компаній. Це завжди ризик. Є, наприклад, фільм із Джонні Деппом бюджетом у сотні мільйонів доларів, який провалювався в прокаті. Бо кіно — це також мистецтво, у якому задіяні складні суб’єктивні процеси. Це креативна індустрія з велетенськими ризиками. Важлива місія та внесок Держкіно — забезпечити процес розвитку саме кіноіндустрії, а не успіх окремої картини.
З пожвавленням сфери української кіноіндустрії постало питання, у якому стані наші виробничі потужності, зокрема кіностудії. Принаймні Одеська та Київська слугують приводами для скандалів. Яким є погляд Держагентства на ці питання та чи має воно способи покращення ситуації?
— Одеська кіностудія — це вже давно акціонерне товариство, у якому держава має 50% плюс одну акцію. Кіностудія імені Довженка — державне підприємство. Сучасний український кінопроцес переважно сконцентрований поза межами цих колись великих підприємств. Нині вони масштабні лише за площею землі, яку займають у двох містах. Багатьох вони цікавлять саме територією, яка коштує, очевидно, фантастичних грошей. Це стосується й інших державних підприємств: Національної кінематеки, «Укркінохроніки», студії «Укранімафільм» тощо, які сьогодні практично не є активними суб’єктами процесу створення кіно. Цьогоріч студія Довженка вперше за багато років випустила два повнометражні фільми. Але при цьому вона все одно орендувала техніку в інших підприємств, працювала як продюсерська компанія, а не фабрика. Серед небагатьох речей, що там залишилися, є павільйони, і то такі, у яких холодно й незручно знімати. Сьогодні можна знайти приватні кіностудії, рентали та павільйони, які надають комплексні послуги для створення кіно.
Усі ці згадані вище установи не належать до сфери управління Держкіно, хоч у нас є розуміння, що з ними потрібно робити та як розвивати. Треба усвідомити просту річ: так, як у часи СРСР, на цих підприємствах уже ніколи не буде. Особливо тим, хто хоче, щоб усе стало, як раніше, щоби щороку на студію виділяли певну суму грошей, художня рада та редакційна колегія вирішували, що знімати. Не вистачає ще ЦК КПРС, який потім ті фільми розглядав би.
Варто подивитися, як працюють колишні великі державні кіностудії Східної Європи. Вони не розвиваються як продакшни, і це їхній свідомий вибір. Адже продюсування є приватною ініціативою, роботою не юридичної, а фізичної особи, яка має певну ідею та під неї організовує виробничий процес. Студії ж розвиваються там як кіносервісні підприємства, що забезпечують продюсерів сучасними якісними послугами, а не займаються пошуком сценаріїв. Адже набагато вигідніше брати все в одного постачальника, а не бігати до маленьких підрядників, як це робить більшість українських продюсерів. Колишня студія «ДЕФА», а тепер «Бабельсберг», кіностудії у Варшаві, Будапешті, Празі та інших містах працюють саме так і мають перспективу розвитку саме з такою формою діяльності.
Багато хто каже, що наша головна біда, із якою треба боротися, — корупція, але я вважаю, що це не так. Головні наші проблеми — це некомпетентність, неефективність та інфантилізм. А корупція аж на четвертому місці.
Українське законодавство для держпідприємств висуває багато неадекватних обмежень та умов, які роблять їх неконкурентоспроможними. Вони не можуть ефективно залучати інвестиції, брати кредити й бути нормальними суб’єктами бізнес-відносин. Сьогодні розвиток великих підприємств без залучення зовнішнього капіталу я собі не уявляю. Кожен свій крок держпідприємство має погоджувати з різними організаціями. Наприклад, оскільки власником кіностудії імені Довженка є держава в особі Мінкульту та Фонду держмайна, її директор фактично нічого не вирішує в розрізі стратегії та навіть обмежений у вирішенні оперативних питань.
Читайте також: Мирослав Слабошпицький: «Зйомки фільму — це завжди антропологічна експедиція»
Якщо казати про кіно як креативну індустрію, один із різновидів шоу-бізнесу, то воно потребує зовнішніх інвестицій. За яких умов українські стрічки фінансуватиме не тільки наша держава, а й інші інвестори?
— Для початку треба закликати кінематографістів ставитися до кіновиробництва як до бізнесу, а не лише як до творчої самореалізації, на яку держава зобов’язана давати гроші. Почнімо розвивати кінематограф як індустрію, яка має свою аудиторію. Для багатьох заклики робити глядацьке кіно неактуальні. Проте глядач іде на американські фільми, і в українському прокаті вони збирають сотні мільйонів гривень. Чому ми не хочемо поборотися за глядача? Тому що це нижче гідності «великого митця»: зняти жанровий фільм, на який підуть мільйони людей? Будь ласка, спробуйте так зробити. Це складніше, ніж створити артхаусний фільм, і відповідальніше. Сьогодні ведеться активна дискусія щодо того, чи маємо ми дивитися на кіно як на будь-яку іншу креативну індустрію, яка існує не завдяки грантам і субсидіям, а завдяки грошам, заробленим у глядача.
На мій погляд, держава нині має підтримувати глядацьке, жанрове кіно й показувати успішні кейси. Саме жанрове різноманіття дає змогу охопити всю аудиторію. Люди ходять до кінотеатрів на популярні жанри: горори, детективи, трилери, еротичне кіно, комедії… Українських фільмів у деяких із них узагалі немає, окрім разових спроб. Наприклад, у жанрі горор за останній час на думку спадає лише одна картина — «Штольня» Любомира Левицького. Детективів теж практично немає. Проте сьогодні на екрани виходить військовий детектив «Позивний Бандерас». Триллери, еротичне кіно та комедії ми також створюємо. Лише за останні три тижні в прокат вийшли три українські комедії. А саме їх люди найбільше хочуть дивитися, бо гумор дуже локалізований: він важко експортується, проте у себе вдома є найуспішнішим.
Звісно, артхаусні фільми теж мають бути, і їх ми підтримуватимемо й надалі, але основна підтримка має спрямовуватися на формування глядацької аудиторії українського кіно. Якщо буде мейнстримне кіно, то буде й артхаусне, незалежне, бо перше дає базу для експериментів у кіномистецтві.
Сьогодні певні українські фільми починають продаватися за кордоном, але ми там поки що terra incognita. Дуже важко прийти на ринок, який працює вже давно й де, на відміну від України, є інститут кінозірок. На жаль, поки що в нас немає актора, який може масово привести в зал глядачів. Проте є співаки, стендап-коміки, телеведучі, яким вдається це робити. Тому нині ми змушені працювати саме з ними. Так, є впізнавані кіноактори, але вони не мають фанів, які гарантовано пішли б на фільм із їхньою участю. У чому головна причина успіху фільму «DZIDZIO Контрабас»? У тому, що в Дзідзьо є шанувальники, достатня кількість цільової аудиторії, яка точно кінострічку не пропустить. А це і є зірковість: не просто впізнаваність, а мотивація до дії комерційного характеру. Саме таку креативну індустрію ми хочемо вибудовувати в Україні системно. Кіноіндустрія, а не кіномистецтво. Друге — необхідна й невід’ємна частина першої, проте це лише її частина. Коли ми сьогодні витрачаємо всі гроші на кіновиробництво, то це теж недостатньо ефективний спосіб зведення кіноіндустрії, бо формування пулу зірок, професіоналів та аудиторії не лежить винятково у сфері виробництва. Не варто забувати, що кіно — це шоу-бізнес. Такий самий, як музична індустрія, але дорожчий, витратніший за ресурсами й технологіями.
Чи вдалося подолати міф кінопрокатників про те, що на українське кіно глядач не піде? Останні кілька років, коли на екрани вийшли нові українські фільми, змінили ситуацію з їх дистрибуцією для українського глядача? Якщо так, то які нові проблеми постали в цій сфері?
— У нас уже є успішні приклади, які можуть зруйнувати цей міф. Проте сказати, що ми цілковито подолали упередження українського глядача щодо національного продукту, ще не можна. Воно є, і глядач не винен. Він узагалі нікому нічим не зобов’язаний, адже й так українському кіно, якщо воно йому подобається, готовий пробачати дуже багато недоліків, які не пробачив би американському. Але все ж таки в аудиторії є серйозний запит на нового українського кіногероя: такого, який бореться та перемагає. Якщо в стрічці (і неважливо, у якому жанрі вона знята) він є, то вона одразу ж стає успішнішою. Герой, якого катують, а він плаче, стогне, молиться за Україну й на цьому все, нецікавий, інша річ — герой-переможець. Із ним фільм отримує касовий успіх, а глядач позбувається упередження щодо українського кіно.
Читайте також: Ефект метелика: великі амбіції, дрібні кроки
Кінопродукт — це не лише повноекранні, а й телевізійні картини. Як довго чекати на появу українських за сенсом, а не за місцем виробництва телесеріалів?
— Думаю, що за результатами конкурсу Мінкультури ми побачимо такі продукти. Але, по суті, нам українських серіалів доведеться чекати рівно стільки, скільки й руйнування олігархічної системи телевізійного ринку в Україні. У мене вже є така підозра, що саме телебачення як вид медіа занепаде раніше, ніж ми дочекаємося зміни цієї системи. Поясню чому. У нас усі великі телеканали сконцентровані в руках чотирьох великих медіа-груп. Усі вони збиткові. Великі телеканали існують завдяки дотаціям із боку своїх акціонерів. Мета тих дотацій очевидна й проста: канали потрібні для того, щоб люди дивилися політичні ток-шоу, новини, які певним чином формують суспільну думку. Зокрема, під час виборів. Для великого капіталу то такий самий елемент захисту основного бізнесу, як юристи, служба безпеки, політичні партії на утриманні тощо. А так як цих каналів більше, ніж їх може витримати ринок, вони потребують величезної кількості контенту, якого ринок природно не мав би продукувати. Такий контент і виробляється завдяки дотаціям акціонерів, які теж, очевидно, нікому не хочеться роздувати до грандіозних масштабів. Тому вироблялися (і далі виробляються) серіали, які можна продати на російськомовний ринок. Плата за це ідеологічна, тобто вони позбавлені українського змісту та контексту.
Така модель була дуже популярною. Українським каналам цей контент обходився значно дешевше. Плюс використовували російських зірок, що призвело до того, що в нас не виникало своїх, бо наші грали якісь епізодичні ролі: найкращу подружку головної героїні тощо. Нині ситуація змінилася, але іншою стала також і виробнича цінність цих серіалів, бо на них однаково намагаються дуже зекономити. А потреба в них велика. Тому доки ситуація не вийде на той рівень, коли телеканалів буде рівно стільки, скільки їх зможе утримувати ринок, нічого глобально не зміниться. Тоді зменшиться кількість серіалів, але зросте їхня якість, і, відповідно, вони будуть українські за змістом і за контекстом, бо вироблятимуться насамперед для вітчизняного ринку.