25-та річниця юридично незалежного існування Української держави є нагодою замислитися, а чи був цей період, що розпочався в 1991-му, періодом позитивних трансформацій і національного поступу, чи це, як висловлювався Нечуй-Левицький, «пропащий час»? Доба змарнованих шансів і нехтування сприятливими комбінаціями історичних обставин… Чи вийшов «корабель», що зветься Україною, в оперативний простір цивілізації, чи сів на болотяну мілину? Неминуче виникають питання до людей, які стояли й стоять на капітанському містку цього «корабля», які прокладали йому курс і контролювали його кермо, себто до тих, кого заведено називати елітою…
Колись радянські марксисти дуже полюбляли розмірковувати про роль особистості в історії. Вони визнавали велике значення історичної особистості, проте загалом у них виходило так, що вирішальний вплив усе ж належить масам, класам, групам тощо. Однак досвід показує, що нерідко долю цих великих спільнот визначають окремі люди з їхніми особистими специфічними якостями. Якщо на чолі нації опиняється волею історії Вацлав Гавел чи Лех Валенса, то це один шлях розвитку, а якщо сірі номенклатурні бюрократи на кшталт Кравчука та Кучми, то це зовсім інший шлях, і явно не розвитку, а радше блукання в соціальних хащах.
Еліти спрямовують енергію нації або на великі звершення, або в нікуди. Здається, у випадку України є всі підстави говорити про другий варіант. Звісно, тут ідеться не про людські одиниці, а про групи осіб, що стоять за спиною лідера й з’єднані з ним попереднім досвідом і спільною діяльністю. Сильна цілеспрямована особистість (а тим більше ціла верства таких) здатна змінити негативний вектор суспільного руху навіть за вельми несприятливих умов. І навпаки, примітивна, морально розкладена, слабка особистість та її оточення здатні провалити все, коли країна, здавалося б, приречена на успіх і цьому немає альтернативи. Що ми й спостерігаємо в Україні після 1991 року, після Помаранчевої революції та після Революції гідності, коли величезний потенціал народної активності творення було бездарно змарновано, коли «вожді» замість того, щоб рятувати та реформувати Україну, кинулися грабувати «обоз» попередніх керівних злодіїв і нездар. Країні ці особисті особливості нових (а фактично старих, бо влада й опозиція в нас — то сполучені посудини) начальників коштували Криму й частини Донбасу…
Читайте також: Історія однієї мутації
Сьогодні ми маємо державу, економіка якої працює на кілька десятків родин та їхню політичну, ідеологічну, правову та інформаційну обслугу, на вузьку верхівку, яку за духом і мисленням важко назвати українською. Вона живе з українським суспільством паралельним життям, щороку відправляючи за кордон в офшори мільярди доларів, які потім Україна змушена принизливо випрошувати в західних благодійників. Ця «еліта» нагадує радше купку окупантів, котрі залюбки використовують українську націю та державу задля власного збагачення й гедоністичної самореалізації. У цьому сенсі економіка України не є національною, такою, що працює на мільйони українців. На жаль, усі 25 років номінальної незалежності ми не можемо позбутися номенклатурно-олігархічного характеру її функціонування, її зорієнтованості на інтереси злодійкуватої бюрократії від сільради й районної адміністрації до найвищих кабінетів Києва й того клубу мільйонерів, що називається «Верховна Рада».
Феноменальна продажність наших політиків пов’язана не тільки з браком міцних моральних засад у більшості «народних обранців» і браком національної самосвідомості, а й із тим прикрим фактом, що в Україні не відбулося відокремлення бізнесу від влади, а влади від бізнесу. Тому в нас бізнес (в особі олігархів включно з президентом) став владою, а влада перетворилася на прибутковий бізнес, де посади конвертуються в гроші, а гроші в посади. Український парламент нагадує чи то ринок, чи то біржу, на якій ділять владні повноваження, фінансові потоки, ще не розкрадене державне майно тощо. Якщо вдатися до біблійних алюзій, торгівців таки ж доведеться виганяти з храму…
Читайте також: Елітне дзеркало
А поки що, навіть після Революції гідності, знову воюють між собою фінансово-промислові угруповання, клани, що нагадує часи феодального розбрату в Середньовіччі, а українська політика, держава, медіа та й суспільство загалом змушені ці чвари обслуговувати. Навіть після Майдану не відчувається припливу свіжих, патріотичних, конструктивних сил в українське політичне життя. Це тому, що в нинішній кадровій політиці влади та її союзників зберігаються традиції часів кучмізму: корупція, непотизм (кум — брат — сват — зять), закритість, побоювання нових, конкурентоспроможних кадрів, та сама клановість тощо.
Тим часом якість еліт — це якість історичної долі нації. Якщо не буде знайдено механізм швидкої та якісної ротації еліт, у нас раз по раз втілюватиметься в життя біблійна мудрість: «Сліпі вожді сліпих, і якщо один сліпий поведе другого, то обидва впадуть у яму». Нинішні «еліти» в Україні (незважаючи на суто формальні, кількісні відмінності між ними) вже 25 років водять українців «від ями до ями», позбавляють націю будь-яких шансів на гідне майбутнє. Тому на запитання «яка еліта потрібна Україні?» можна відповісти: «Така, що була б абсолютним антиподом чинній, була б геть не подібна до неї, виступала б її історичним запереченням». Влада, що 25 років керує Україною, дала чудовий приклад, якою не повинна бути професійна, патріотична і порядна влада. Отже, негативне визначення вже є.
Сучасна кадрова політика в Україні не залишає надій на оновлення верхівки українського суспільства. Та примітивна, егоїстична, денаціоналізована «еліта», що бездарно й неефективно керує країною нині, намагається за будь-яку ціну увічнити себе при владі, стати нашою спадковою аристократією, не маючи для того жодних моральних, інтелектуальних і професійних підстав. Закритість «еліти» для широких верств суспільства, використання економіки й державних механізмів задля забезпечення інтересів вузького кола привілейованих осіб сприяють відчуженню українського народу від держави, яку йому важко вважати своєю…
Нова українська еліта повинна бути носієм етосу служіння, коли задоволення дістають не від хабарів, крадіжок із державного бюджету та різноманітних корупційних схем, а від відчуття шляхетного служіння своїй країні, особливої відповідальності за неї, власної державно-політичної обраності. У своїй основі це лицарський етос давньої Європи…
Читайте також: Утрачений імідж
Наприкінці ХХ століття міністром оборони Сполучених Штатів став такий собі містер Карлуччі, який прийшов на урядову посаду з бізнесу, де заробляв набагато більше, ніж у міністерстві. Коли журналісти запитали його, чи варто було міняти роботу на менш прибуткову, містер Карлуччі відповів: «Зате мої діти й онуки пишатимуться тим, що їхній предок був міністром оброни США!». Сьогодні про таку мотивацію високопосадовців у нас в Україні можна лише мріяти…
З етосу служіння випливають моральність і міцний, глибокий духовний зв’язок зі своєю Батьківщиною, коли Україна не буде для елітаріїв лише місцем проживання і заробляння статків. Натомість нині в нас чимало людей із «верхів» мислять такими категоріями: «Моя Батьківщина там, де мої гроші». А де вони зберігають свої трудові мільярди, ми здогадуємося…
Є великі підозри, що всі механізми традиційної західної демократії (геть спотворені в Україні корупцією, медіа-проституцією, аморальністю політичної верхівки) нам нову еліту не сформують (досить лише поглянути, на що в нас перетворилися вибори). Тут має йтися про екстраординарні засоби. Справжня еліта формується в боротьбі, у важких випробуваннях, в особистому ризику й жертвах в ім’я вищої мети, а не в бюрократичних чварах і фінансових оборудках.
Драматичні події 2014–2016-го засвідчили, наскільки невдало, неефективно відповідає вища верства України на суворі виклики історії. Є всі підстави вважати, що такі виклики наприкінці нинішнього й на початку наступного років загрозливо наростатимуть і ця слабка, зоологічно егоїстична та боягузлива верхівка їх не витримає.
Головне питання: як зробити так, щоб присмерки українських псевдоеліт не стали присмерками української державності?