Останнього тижня українську наукову спільноту й небайдужу громадськість сколихнув анонс представництва німецького Фонду імені Гайнріха Белля щодо запланованого візиту історика Ґжеґожа Россолінського-Лібе, влаштованого в межах реалізації програми академічних обмінів ФРН. Справа, здавалось, би звична для пострадянського простору – приїзд західного вченого-гуманітариста із серією публічних лекцій, презентацією відстороненого й цілком незаангажованого погляду на окремі сторінки нашої минувшини, новітнього методологічного інструментарію та ексклюзивної інтерпретації окремих аспектів, проблем, постатей тощо.
Своєрідні інтелектуальні місії західних науковців упродовж періоду незалежності значною мірою пожвавлювали вітчизняний науковий дискурс, підносили його на новий рівень, допомагали історикам у пошуку ключів до розуміння багатьох проблем українського минулого завдяки свіжому погляду зі сторони. Цього разу, однак, не склалося…
Читайте також: Лекція Россолінського-Лібе стала уроком ненависті від німецького посольства
ПРОСТО В ЛОБА
Власне, заявлених тем, які виніс на свій публічний виступ гість із Гамбурга, було дві: «Степан Бандера: життя українського революційного ультранаціоналіста та пам’ять про нього, 1909–2009 рр.» (у німецькомовній версії звучить як «Степан Бандера: життя українського фашиста…»), а також «ОУН–УПА та етнічне й політичне насильство в Західній Україні, 1939–1950 рр.». Майданчиків для промов Россолінського-Лібе Фонд імені Гайнріха Белля обрав одразу кілька: Дніпропетровський національний гірничий університет, Всеукраїнський центр вивчення Голокосту «Ткума» у Дніпропетровську, Центр візуальної культури при НаУКМА та посольство ФРН у Києві.
У цьому широкому виборі топографії прочитувались масштабність, помпезність і неабиякий розмах задумів фундації, котра, окрім історії, займається ще й питаннями боротьби з гомофобією і сексизмом, захистом навколишнього середовища, тварин та іншими проблемами життя українського соціуму.
Нетривіальна постановка проблеми для серії виступів Ґжеґожа Россолінського-Лібе під час його українського вояжу (справді такого оригінального формулювання науковці не пам’ятають, напевне, з часів видання праць радянського агітпропу на зразок Клима Дмитрука «Жовто-блакитні банкроти» чи Івана Іванченка «Ідеологічна диверсія в націоналістичній упаковці» тощо) відразу привернула увагу не тільки фахового історичного «цеху», а й громадських та політичних кіл.
«НЕСПОДІВАНІ» ПЕРЕПОНИ
У ЗМІ з’явилась інформація про погрози на адресу Россолінського-Лібе, який начебто був змушений переїхати з одного із київських готелів під опіку німецького дипломатичного представництва (російські сайти навіть повідомляли, що його хотіли вбити). Затим почалися відмови приймати гостя: у Дніпропетровському гірничому університеті, місцевому Всеукраїнському центрі вивчення Голокосту. Остання установа ствердила, що заявлена Россолінським-Лібе тема суперечить результатам її довголітніх напрацювань і може погіршити українсько-єврейські відносини в нашій державі. До речі, напередодні вона провела прес-конференцію на тему «Сучасні дослідження історії Голокосту та Другої світової війни на Дніпропетровщині». Центр візуальної культури НаУКМА, попри свої агресивні марксистські настрої (діяльність його вчена рада академії на той момент уже призупинила через системний відхід від статутних завдань), також відмовився надавати майданчик для виступу Россолінському-Лібе.
Компенсацію втрати могилянського подіуму для інтелектуального перформансу від гостя з Гамбурга менеджери фонду знайшли досить оперативно, хоча не зовсім успішно: в залі Київської торгово-промислової палати, керівництво якої спочатку погодилось прийняти у своїх стінах історика, а згодом раптово відмовилось. Причина так і не була оголошена.
Чергове грюкання дверми перед самісіньким носом науковця дало досить ефектну й наочну демонстрацію відкритого бойкоту його виступу з боку українських наукових і навчальних закладів. Цілком прогнозовано ВО «Свобода» поспішило скористатись ситуацією, оголосивши зрив гастролей Россолінського-Лібе своїм видатним політичним здобутком.
Утім, організатори заходу мало переймалися «непередбачуваними» обставинами, бо ж, очевидно, саме на такий перебіг подій і розраховували. Суцільна негація німецького гостя дала привід заявити про відсутність наукового майданчика для повноцінної дискусії в Україні на тему Бандери. Мовляв, ми приїхали з наміром висловити свої погляди на діяльність його та ОУН, а нас нікуди не пускають, погрожують, та й ще залякують переслідуваннями. А передбачувана активізація «Свободи», котра так технологічно експлуатує тематику визвольної боротьби під проводом ОУН та УПА у своїй політичній діяльності, дала нагоду заявити, мовляв, ультранаціоналісти тримають у страху суспільство. Отже, провокація, яку планували промоутери акції, цілком вдалася.
За цих умов сама лекція привезеного автора вже не мала жодного практичного значення. Справу було зроблено (підтвердженням цьому може, зокрема, слугувати відмова Россолінського-Лібе та Фонду Белля від участі в обговоренні заявленої теми у прямому ефірі державного радіо «Культура»). Тепер потрібно було лише для галочки зімітувати академічний тон дискусії у стінах німецької амбасади, яка стала єдиним майданчиком для гамбурзького історика. Втім, із цим, як з’ясувалося, виникли певні проблеми.
Читайте також: Хто збудував дорогу, яка привела до Бабиного Яру?
НАУКОВА ОБСТРУКЦІЯ
Усім охочим слухачам, а їх виявилось чимало (заповнено всі місця в залі, а напередодні неможливо було акредитуватись для участі в заході), відразу заборонили відео- та фотозйомку й користування технічними засобами (ноутбуками, диктофонами, ай-подами, мобільними телефонами тощо), обґрунтовуючи це правилами безпеки посольства (охочі могли послуговуватись лише папірцем і ручкою).
Після початку дійства офіційний представник ФРН заявив, що німецьке посольство вважає своїм обов’язком провести лекцію Россолінського-Лібе у своїх стінах, бо в Україні ще не дозріли до справжньої наукової дискусії навколо оцінки історичної постаті Степана Бандери.
Однак найтриваліше слово мав головний герой наукової драми на теренах України – Ґжеґож Россолінський-Лібе. У своєму довгоочікуваному виступі він виклав основні загальновідомі факти з біографії Степана Бандери (які легко знайти на українській версії Вікіпедії), наклавши на них штампи радянського ґатунку: фашист, ультранаціоналіст, революційний націоналіст, антисеміт тощо.
Лектор незвично широко трактував поняття фашизму, зараховуючи до цього типово італійського явища всі націоналістичні рухи міжвоєнної Європи, зокрема й український. Підтвердженнями наявності його елементів в ОУН, на його думку, стали насамперед зовнішні ознаки: використання гасла «Слава Україні! Героям Слава!», яке виникло ще задовго до появи самого феномена фашизму – на початку ХХ століття; начебто наявний в українському націоналістичному середовищі слоган: «Один провідник, одна нація, одна держава» (на зразок нацистського: «Один фюрер, один народ, один Рейх); підняття правиці на знак привітання, чим послуговувались усі європейські праві партії міжвоєнної доби тощо.
Сам автор відкрито позиціонує себе з так званою школою канадського історика Джона-Пола Химки, яка намагається довести суцільний антисемітизм в ОУН та УПА і списати на рахунок українського підпілля нацистські жертви Голокосту. Конструюючи демонізований образ Степана Бандери як фашиста та ксенофоба, Ґжеґож Россолінський-Лібе намагався вплести в нього також антисемітський підтекст, зобразивши провідника ОУН як творця фашистської ідеології та ініціатора практик етнічних чисток в Україні проти росіян, поляків та євреїв. Виділивши негативні риси постаті Степана Бандери, лектор не спромігся назвати бодай однієї позитивної.
Однак квінтесенцією інтелектуальних відкриттів німецького історика стала заява про те, що джерелом фашизму в Західній Україні була греко-католицька церква. Тут, певно, й сам Ярослав Галан із його «Плюю на папу» був би вражений. На цей безапеляційний ляп лектор оперативно дістав відповідь від представниці Українського католицького університету, яка вимагала від нього офіційних вибачень за відвертий наклеп на церкву.
Спроба диригування обговоренням, яка, зокрема, проявилась у забороні українському історикові Володимиру В’ятровичу висловлювати всі критичні зауваження, не вдалась. Вітчизняні науковці піддали повній обструкції Россолінського-Лібе (якого на російських сайтах уже встигли охрестити професором), що не написав жодної самостійної монографії, ще не встиг захистити докторської дисертації (PhD), поверхово працював з українськими архівними джерелами й, незважаючи на це, бажає повчати українське фахове середовище на предмет «новітніх методологій наукових досліджень» та унікального погляду на українське минуле.
Критичні запитання, від яких незграбно ухилявся лектор, а також зізнання в тому, що його концепція трактування постаті Степана Бандери та українського націоналістичного руху загалом не далеко відійшла від радянського агітпропу 1960–1980-х років, відіграли набагато більшу роль у дезавуюванні тверджень автора, ніж десятки офіційних звернень ВО «Свобода» до українського МЗС та німецького посольства.
На жаль, принципово нового погляду на наше минуле німецький історик не приніс, дарма цього так сподівався весь зацікавлений науковий «цех». Оціночні судження й аргументи, які наводив у своєму виступі Россолінський-Лібе щодо постаті Степана Бандери та ОУН, можна легко знайти в публіцистиці радянської доби, тобто немає жодної необхідності ходити на лекції до німецького посольства.
Читайте також: Парад нікчем
ЗНАРЯДДЯ ПРОВОКАЦІЇ
У процесі підготовки приїзду Россолінського-Лібе Фонд Гайнріха Белля в Україні висував звинувачення на адресу вітчизняної сторони, котра начебто не готова до повноційної наукової дискусії, вільного висловлення контроверсійних думок. Насправді ж ішлося про виступ, який, як сказав присутній на зустрічі український політолог Остап Кривдик, був схожий швидше на обвинувачувальний виступ радянського прокурора, аніж на справжній академічний спіч.
Усе скидається на те, що молодий німецький історик із неорадянськими візіями українського минулого, пишно вбраними в шати західної методології та наукоподібності, став легким інструментом для провокації, влаштованої вкотре в нашій країні з метою політичного спекулювання на темі «української ксенофобії та антисемітизму», а зовсім не серйозної наукової дискусії на тему тих чи тих аспектів вітчизняної історії.
Задовго до 1 березня, дати проведення лекції, посольство Німеччини достатньо володіло інформацією, щоб усвідомити, що просування ідей Россолінського-Лібе не може бути елементом наукової дискусії чи просвітництва українців – хіба що авантюрою, за якою рукою подати до розпалювання міжетнічної ворожнечі в нашій державі. Однак воно наполягло на проведенні цього заходу.
Чому диппредставництво обрало таку виняткову позицію щодо виступу гамбурзького історика, коли надати майданчик для доволі сумнівної з погляду науковості акції відмовились і українські ліві (ідеться про Центр візуальної культури НаУКМА), і Центр вивчення Голокосту в Дніпропетровську, і Київська торгово-промислова палата?
Чому молодий історик Россолінський-Лібе, який має польське коріння й фокусується переважно на українсько-польських відносинах у період Другої світової війни, просуваючи радикальну позицію щодо ОУН і УПА, не знайшов підтримки в дипломатичних установах Польщі? Навпаки, її дипломатичні й культурні інституції в Україні впродовж усього періоду нашої незалежності ведуть вельми конструктивну роботу, спрямовану на розвиток наукового, культурного й суспільного діалогу, зокрема і щодо складних сторінок історії.
Цікаво, як відреагували б у Ватикані на назву лекції на кшталт: «Римо-католицька церква як знаряддя фашизму та ідейне підґрунтя європейського Голокосту»?
І чи можливою була б лекція, скажімо, в амбасаді великої європейської держави у Варшаві на тему: «Армія Крайова: військові злочини на тлі ідеології фашизму»?
А що сказали б фіни, якби в університеті Гельсінкі виступити на тему: «Фінський фашизм у війні проти СРСР»?
Чим пояснити таку заангажованість і радикалізм у трактуванні історії саме України з боку посольства Німеччини, одного з її найважливіших партнерів у Європі?
Ми не припускаємо думки, що погляди посла ФРН і Фонду Белля – це офіційна позиція Німеччини, країни, яка є не тільки значним стабілізуючим чинником Євросоюзу, а й важливим партнером для України впродовж усіх років незалежності. Достатньо згадати активну роль офіційного Берліна під час Помаранчевої революції, коли завдяки активності, зокрема, німецької дипломатії, вдалось уникнути найгіршого сценарію розвитку подій.
Швидше за все, йдеться про відсутність інтересу в пана посла до країни, в якій він перебуває вже не один рік, звідси й байдужість до наслідків своїх дій, які, однак, впливають на сприймання Німеччини в Україні.
Скидається на зверхність до країни, в якій працює пан дипломат. Її диктує переконаність, що вся вітчизняна «тусовка», від знаних інтелектуалів до різношерстих митців і медіа, не наважиться псувати стосунки з посольством, джерелом численних грантів та інших потенційних благ.
Мовчання інтелектуалів і ЗМІ останніми днями підтверджує цю гіпотезу. Якби Россолінського-Лібе привіз нардеп Вадим Колесніченко, організатор численних антиукраїнських акцій, реакція була б вочевидь потужна й наскрізь негативна.
Україна платить ціну за відсутність справді незалежних медіа та адекватного інтелектуального середовища.
РЕАКЦІЯ
2 березня Центр польських та європейських студій НаУКМА оприлюднив відповідь на заяву Фонду Белля від 28 лютого про «жалюгідний стан академічних свобод в Україні». У ній спростовано твердження про начебто тиск партії «Свобода», чинений на цю організацію, аби вона відмовила в наданні сцени для виступу Россолінського-Лібе, про що фонд повідомили ще 8 лютого. За словами директора центру Олени Бетлій та її заступниці Катерини Диси, поступово знизився науковий рівень публічних заходів, організованих центром у співпраці з Німецькою службою академічних обмінів, Фондом Белля та посольством ФРН під назвою «Національне державотворення в Україні ХХ сторіччя», в яких у 2010–2011 роках брали участь знані західні науковці (Тімоті Снайдер, Франк Ґольчевський, Ґжеґож Мотика, Джон-Пол Химка та інші). «Однак із жовтня 2011 року стало зрозуміло, що рівень лекцій не відповідає нашим очікуванням. Лекції були розраховані на німецьку, а не на українську академічну аудиторію (повторення відомих фактів і «непроблемність» загалом). Деякі з цих лекцій виявилися звичайними захистами дослідницьких проектів», – резюмували керівники центру. Виступ Россолінського-Лібе, на їхню думку, плановано було як скандальний захід, оскільки фонд просив про забезпечення охорони для доповідача, що прийнято вважати безглуздим для публічної лекції: «Було схоже, ніби до нас у гості збирається Салман Рушді». На відмову центру вплинула також думка західних науковців, які знали Россолінського-Лібе не за його академічними досягненнями, а за екстремістськими заявами на історичних форумах.
Читайте також: У Києві Романа Шухевича вшанували живим тризубом