Тестування на воістину засадничі речі: на ставлення до тоталітаризму і демократії, на розуміння власного історичного минулого, на європейськість політичного мислення, на вибір тієї чи іншої перспективи розвитку країни. І на відповідальність за всі ці речі вищого представницького органу держави. Йдеться про постанову N 1221-VI «Про відзначення 90-річчя створення комсомолу України», ухвалену 251 депутатським голосом.
Згідно із цією постановою, комсомол був «унікальною школою мужності, ідейного та морального загартування, виховання на кращих бойових і трудових традиціях нашого народу для десятків мільйонів співвітчизників», його члени були «зразком активної життєвої позиції, відданості Вітчизні, готовності захищати її незалежність, права і свободи людини і громадянина, високих моральних якостей». Отож «великий внесок комсомольського руху в розвиток держави не може бути лише надбанням історії, а повинен слугувати вихованню у нинішнього молодого покоління почуття особистої відповідальності за долю своєї країни, несприйняття корупції, пияцтва, наркоманії, проституції та інших негативних явищ». А відтак Кабміну та органам місцевої влади парламентом було доручено «здійснити необхідні заходи щодо відзначення 90-річчя створення комсомолу України», маючи на меті «посилення уваги до проблем молоді, її виховання, підвищення активності у вирішенні завдань, що стоять перед нашою країною». На щастя, тоді грошей на пишне відзначення ювілею внаслідок економічної кризи не знайшлося, отож ідеї постанови N 1221-VI начебто пішли в пісок, але ж хіба вони не видаються звичними, стандартними, «накатаними» і, здавалося б, самоочевидними й сьогодні для значної кількості політиків (та й виборців)? Але ж нерідко самоочевидності виявляються утіленими міфологемами чи небезпечними примарами духу.
Школа. Але чого?
Комсомол і справді був «унікальною школою ідейного та морального загартування», але – елементарне запитання – якими були ті ідеї? Якщо звернутися до програмних документів комсомолу та компартії більшовиків (а саме вона організувала цю молодіжну організацію і керувала нею), то неважко побачити: йдеться про ідеї між класової ненависті, сегрегації суспільства на «вищі» і «нижчі» класи, перманентної громадянської війни та експорту революції за межі СРСР. До цих ідей у 1930-х роках додалися ідеї нищення «контрреволюційних націй» (про них свого часу чимало писав Фрідріх Енгельс, і ці настанови були витягнуті з партійного арсеналу для втілення в дійсність), у 1939-41 роках – ідеї боротьби з «єврейською плутократією» (читайте статтю Карла Маркса «До єврейського питання») на основі «дружби, скріпленої кров’ю» з німецькими нацистами; з другої половини 1940-х – ідеї відвертої ксенофобії щодо Заходу і «боротьби з космополітами» (простіше сказати, антисемітизму) – і тільки з середини 1950-х років в ідеології комсомолу починають звучати вселюдські нотки, але домінуючими вони ніколи не стали. Тож яким могло бути обґрунтоване цими ідеями моральне виховання? Навряд чи таким, яким можна пишатися…
Наступна теза постанови стосується «виховання на кращих бойових і трудових традиціях нашого народу». Якого саме народу? Видається, автори постанови не випадково використали нечітке формулювання «нашого», бо ж комсомольська пропаганда на теренах України мала на увазі радянський народ, а не український. То який народ виявився «нашим» для депутатів законодавчого органу незалежної України, які голосували за постанову?
Так само не дуже зрозуміло, яку «активну життєву позицію» комсомольців минулого поставили за зразок депутати нинішній молоді. Адже комсомол свого часу брав активну участь у «розкуркуленні» (тобто у нищенні кращих господарів на селі), у колективізації, у «вилученні прихованого куркулями хліба» (тобто в організації Голодомору), у вакханалії доносів й арештів 1937-38 років, зрештою, у виловлюванні «посібників українських буржуазних націоналістів»… Та й серед бійців охоронних військ НКВД, серед вартових ҐУЛАҐу теж вистачало членів комсомолу, чи не так?
А про яку Вітчизну, цікаво, вели мову автори постанови? Про Радянський Союз? Якщо так, то що вони роблять у парламенті незалежної України? Чи для них СРСР й Україна – те саме? А чи можна тоді сподіватися, що українська незалежність становить для цих парламентаріїв бодай якусь ціну, чи вона для них є чимось тимчасовим?
Ну, а щодо «корупції, пияцтва, наркоманії, проституції та інших негативних явищ», подоланню яких, мовляв, сприятиме досвід комсомолу, то просте запитання: а що, корупціонери сучасної України віком за 40 не встигли свого часу побувати членами комсомолу (нерідко і комсомольськими активістами)? Що, перші загони «інтердівчаток» не формувалися із «красунь, комсомолок, спортсменок»? І воістину страхітливих розмірів пияцтво, яке позначило останні десятиліття радянського життя, – хіба воно виникло у суспільстві, де не було комсомолу, і хіба стандартні радянські пияки не були або колишніми, або чинними членами ВЛКСМ і ЛКСМУ?
Комсомольсько-тоталітарна більшість
Тоді, 2009 року, здавалося, що нардепи просто не вчиталися у прийняту ними постанову чи були заколисані знайомими з дитинства словесними ритмами. Якось не вірилося, що аж 251 депутат Верховної Ради України свідомо прагне виховувати українську молодь на зразках тоталітарної ідеології та практики. Бо ж «за» голосували не тільки представники КПУ та Блоку Литвина (як один, навіть «регіонали» не виявилися такими одностайними, аж два з половиною десятки з них не взяли участі у голосуванні), а й депутати з БЮТ (53 особи) та НУНС (один). «Проти» ж насмілилися проголосувати лише шестеро БЮТівців і сімнадцятеро НУНСівців – очевидно, більшість «переконаних демократів» боялася звинувачень «зневазі до історії Вітчизни» і «печерному антикомунізмі». Тепер, коли провладна більшість у діючій ще Раді 6-го скликання якраз становить приблизно таку кількість «кнопкодавів», як під час голосування постанови про відзначення комсомольського ювілею (плюс 25 зазначених «регіоналів»), переконуєшся: всі драматичні події останніх кількох років не випадкові. І програш Юлії Тимошенко на президентських виборах, і масова зрада «тушок», і «конституційний переворот», і фальсифікації виборів, і немічність опозиції та нечіткість її ідеології – все це вже тоді було написано великими літерами на табло Верховної Ради: «ЗА – 251». Тільки не хотілося вірити у написане…
Тим часом те, що комсомол від самого початку був суто тоталітарною політичною організацією, ні для кого не таємниця. Адже керувався він ленінськими інвективами на адресу буржуазної (тобто парламентської) демократії, вважав взірцем політичного устрою однопартійну систему, де всі інакодумці є або «шкідниками», або (в найкращому разі) – «несвідомими дрібними буржуа». Комсомол був важливою (і достатньо ефективною) складовою репресивного режиму, який ігнорував реальні потреби абсолютної більшості населення СРСР. Згадаймо лишень, що тільки в середині 1950-х колгоспникам почали видавати паспорти, а до цього щодо них здійснювалася політика соціального апартеїду. І все за участі комсомолі. А щодо ролі комсомолу, скажімо, у подоланні неграмотності… Чого варте вміння читати, коли існує люта цензура, а «шкідливі» книжки вилучені з бібліотек?
Ба більше: власне український комсомол як такий ніколи не існував: це був бойовий загін всесоюзного комсомолу, який ставив на меті своєї діяльності (згідно із партійними настановами) спершу зближення, а потім і повне злиття націй. На практиці таке «злиття» оберталося витісненням української мови на маргінес, утисками найвидатніших діячів культури, ідеологічними бар‘єрами на шляху розвитку соціальних та гуманітарних наук тощо.
Ну, а що стосується Другої світової війни, то архівні документи, скажімо, засвідчують: серед керівників реальної (а не міфологізованої) «Молодої гвардії» були комсомольці, які ненавиділи не лише Гітлера, а й Сталіна разом з його режимом. Посмертно їх усіх зробили полум’яними прихильниками ідей комунізму, але насправді все було не так. Як і в безлічі інших випадків…
Сказане не означає, що в діяльності комсомолу (особливо впродовж останніх десятиліть його існування) не було певних позитивних рис. Адже через цю молодіжну організацію здійснювалося чимало прагматичних речей, а на додачу комсомол перейняв певні методи діяльності у свого «буржуазного» попередника – скаутів. Але, по-перше, хіба для ефективного здійснення молодіжної політики потрібна монолітна і монопольна провладна організація з єдиноправильною ідеологією? І по-друге, а хіба не було певних позитивних рис (дуже схожих із комсомольським позитивом) й у діяльності інших молодіжних організацій з тоталітарною ідеологією?
Червонопрапорний брат
86 років тому ленінський комсомол одержав свого брата-близнюка. Теж під червоними прапорами, теж із соціалістичними гаслами, тільки дещо іншими. Йдеться про Гітлер-юґенд, який був створений як знаряддя завоювання влади націонал-соціалістами, а потім – як монопольна структура для реалізації їхньої молодіжної політики. Слід сказати, що Гітлер-юґенд був активним учасником реалізації соціально-економічної політики держави, його члени виробляли у себе активну життєву позицію, боролися з «ворогами нації», виловлювали «критикастів» та «шкідників», формували у себе почуття нетерпимості до порушення норм моралі і права. В Гітлер-юґенді проходили свої першу життєву школу чимало політиків, учених, освітян, діячів культури, військовослужбовців і правоохоронців, спортсменів Німеччини.
Але при всьому тому Бундестаг ФРН з якогось дива не ухвалює постанов щодо урочистого відзначення ювілеїв Гітлер-юґенду…
Нацисти знищили у роки Другої світової війни (за участі Гітлер-юґенду) близько половини європейських євреїв; це страхітливий злочин геноциду. А комуністи у ті ж роки знищили близько половини кримських татар за участі комсомольців, яких чимало було у військах НКВД та Червоної армії, що проводили депортацію населення Криму і стерегли місця «розселення» народу у дикому степу, який перетворився на величезний концтабір…
Ні, звісно, різниця між двома «злочинними політичними режимами», як їх охрестив знаний німецький філософ-антифашист Карл Ясперс, існувала – як між чобітьми, що їх так полюбляли взувати Гітлер та Сталін. У парі чобіт носок одного загнутий трохи праворуч, іншого – ліворуч. От, власне, і все. А так і колективізм, і патріотизм, й активна життєва позиція, і винаходи молодих вчених, й участь у розбудові індустрії, і навіть шахти Руру замість Донбасу – все було. Навіть інтернаціоналізм у Третьому райху існував, щоправда, своєрідний – інтернаціоналізм «арійських націй», коли водночас деякі «неправильні» нації та раси оголошувалися «ворогами райху» (в СРСР – «ворогами радянського ладу») – з відповідними наслідками.
А щодо прагматичного боку діяльності Гітлер-юґенду… Знаний російський дослідник молодіжного руху у нацистській Німеччині Сергій Корміліцин пише: «В цілому, молодіжна політика НСДАП в рамках Гітлер-юґенд була спрямована на виховання покоління, ідеологічно стійкого до чужих впливів, міцного фізично, добре підготовленого професійно і безмежно відданого режиму. Методи роботи, які застосовувалися при цьому, були більшою частиною запозичені в інших молодіжних організацій, попередників нацистів… В результаті багато які представники старшого покоління Німеччини – ті, кому в середині 30-х років було 10-18 років, згадують роки членства в Гітлер-юґенд як час товариськості, захопливих походів і театральних постановок – і зовсім не згадують про загонові вечори, просякнуті пропагандою». Та знов-таки – хіба у нинішній Німеччині все це виливається у відзначення на державному (і навіть громадському!) рівнях яких-небудь річниць тоталітарної молодіжної організації, яка вірно служила правлячому злочинному режимові?
І що цікаво у контексті порівняння комсомолу з Гітлер-югендом: наступного дня після ухвалення «ювілейно-комсомольської» постанови Верховної Ради була прийнята резолюція Європейського парламенту, яка зрівняла комунізм із нацизмом, а країни «переможного соціалізму» – з фашистськими країнами. Невже ж українські депутати підштовхнули європарламентаріїв розставити всі політико-правові крапки над «і» в цьому питанні?
Комсомол безсмертний?
Звичайно, певна категорія українських політиків категорично не сприймає як сутнісної тотожності тоталітарних режимів різних держав, так і негативного ставлення до офіційних організацій радянської доби. Ці політики абсолютно свідомо орієнтуються на відновлення червонопрапорного імперського тоталітаризму і не приховують своєї ненависті до демократії (благами якої, втім, охоче і широко користуються). А ще більша частина політичної верхівки, не декларуючи на кожному кроці своєї відданості ідеям Леніна-Сталіна, на практиці намагається побудувати «поліпшений» тоталітаризм, так би мовити, «тоталітаризм із зверненим до Заходу людським обличчям». Ну, а всередині країни можна не соромитися показувати своє реальне лице, своє прагнення до повного й остаточного власного всевладдя. Боюся, такі персонажі є не тільки серед нинішніх владних кіл, а й серед опозиціонерів. Хоча, звісно, серед останніх куди більше таких, що готові в ідеологічному сенсі служити «і вашим, і нашим», мовляв, виборець того хоче…
Ну, а щодо «партії влади» жодних сумнівів немає. Тією своєю квітневою постановою 2009 року вони наочно продемонстрували: для них існує «свій», «хороший», «правильний» тоталітарний лад, який є прикладом для дня сьогоднішнього. І якщо нормально і похвально зачищати «неправильні» класи і нації, то чом би зараз не зробити «друге видання» таких чисток?
Отож починаєш замислювати: можливо, й справді європейська орієнтація не підходить для більшості українського соціуму? Бо ж яке там членство у Євросоюзі, якщо на головних площах переважної більшості міст України стоять пам‘ятники Леніну (чого давно вже немає навіть в Албанії) і якщо на державному рівні відзначаються ювілеї тоталітарних організацій? Максимум, що можливо для таких недорік, як українці, – це членство у «Східному партнерстві» разом із Азербайджаном та Білоруссю, чи не так? Може, взагалі українці у Європі чужі? То так і треба чесно сказати самим собі. Можливо, й демократія надто дошкуляє українському суспільству і політичній верхівці? От й організація на кшталт новітнього варіанту комсомолу стала б одним із м’язів на «сильній руці» неототалітарної влади, чи не так? А ще можна встановити стратегічні дружні відносини з Нікарагуа, Венесуелою, Іраном і Північною Кореєю. Тільки в такому разі доведеться швидко закривати західний кордон, бо ж Україна недорахується кількох мільйонів кращих молодих фахівців, які вже зробили власний європейський вибір – і змінити цей вибір уже не вдасться навіть у разі відтворення якоїсь новітньої подоби «вірного бійця партії» – ленінсько-сталінського комсомолу…
Загалом же ставлення до комсомолу – не до друзів своєї молодості, які добровільно-примусово були членами ВЛКСМ, не до цікавих публікацій у «Комсомольской правде» чи «Молоді України» часів перебудови, не до проявленого тими чи іншими комсомольцями справжнього героїзму на полях війни, не до, зрештою, себе самого, юного та наївного, а до комсомолу як організації з тоталітарною ідеологією та антиукраїнською стратегією, – є одним із головних тестових випробувань для сучасних партій та громадських рухів, політиків та громадських діячів. Бо ж якщо і в новій Верховній Раді виявиться лише менше двох десятків депутатів, котрі заперечуватимуть офіційне вшанування радянського комсомолу як «унікальної школи мужності, ідейного та морального загартування, виховання на кращих бойових і трудових традиціях нашого народу», – Україна буде й надалі приречена блукати кільцями змарнованого історичного часу.