У Британії дуже мало людей знають про трагедію Голодомору. Я особисто всіляко намагаюся поширювати інформацію про це. Термін «геноцид» і далі не вживають стосовно Голодомору. У Британії, до речі, валлійці знають про нього більше, ніж англійці. Ми, валійці, перебували у схожому становищі. Можливо, саме тому більше цікавимося цією трагедією. Як і українці, маємо травматичний досвід придушення сильнішими сусідами – англійцями. На щастя, ми не зазнали геноциду. Але також маємо спогади про колективні страждання, набули комплексу меншовартості. Однак сьогодні в Уельсі відбувається ренесанс валлійської мови. Близько півмільйона людей розмовляють валлійською. Всі назви й документи дублюються англійською та валлійською. Вона є обов’язковим предметом у шкільній програмі. Однак ще 100 років тому про це навіть не могло йтися. Англійська була єдиною мовою навчання.
І це доволі символічно, що саме валлійський журналіст Гарет Джонс, мій дядько, одним із перших у світі відкрито сказав правду про Голодомор. Наша родина зберегла деякі його архіви. У 1990 році будинок моїх бабусі та дідуся обікрали. Та, на щастя, більшість його статей, щоденників, листів залишилися в нас. Певний час вони зберігалися у мене. Згодом частину матеріалів я передала до Національної бібліотеки Уельсу.
За своє коротке життя Гарет Джонс не встиг створити сім’ю, не мав постійного прихистку. Він увесь час прагнув бути у вирі життя. У січні 1930 року почав працювати радником із закордонних справ британського екс-прем’єра Девіда Лойда Джорджа, неймовірно впливової людини у Британії. Думаю, таке оточення дуже подіяло на Гарета. У 25-річному віці він опинився в епіцентрі великої політики, зустрічався з багатьма відомими людьми. І бачив, що несправедливі симпатії британських політиків та інтелектуалів до Сталіна заважають їм бачити реальність. Це й було передумовою того, що в 1933-му про Голодомор як про доконаний факт ніхто не хотів навіть чути.
Крім статей Гарета Джонса та Малкольма Маггеріджа (британський журналіст. – Ред.), надрукованих у березні 1933 року, в серпні 1933-го в The Daily Telegraf було оприлюднено матеріали німця Отто Шиллера, у яких ішлося про масовий голод. Це єдині відомі мені згадки про трагедію в Україні в британській пресі тих часів. Можете собі уявити, як це мало та дивно, що тоді ніхто не підхопив і не розвинув тих поодиноких свідчень правди. Волтер Дюранті, інший британський журналіст, який у той самий час писав, що масового голоду немає, називав Гарета Джонса брехуном. Мій дядько потрапив до чорного списку КДБ. Правда про Голодомор не сподобалася і його колишньому босу Лойду Джорджу. Повернувшись до Британії, у березні 1933 року Гарет напише в листі до цього політика: «Мене дивує ваше захоплення Сталіним». Незабаром Дюранті отримав премію Пулітцера, найпрестижнішу американську нагороду для журналістів, а Гарет Джонс загинув у 30-річному віці за дивних обставин у Внутрішній Монголії (нині – територія Китаю. – Ред.) з незмитим клеймом брехуна. Вочевидь, британський істеблішмент дуже хотів зберегти дружні відносини з СРСР. Наші політики були налякані сходженням на вершину влади Гітлера. Страх перед нацизмом домінував над усім і засліплював.
Лише в останні роки я відчула, що справедливість щодо Гарета Джонса почала відновлюватися. Було оприлюднено його статті. Мій син створив присвячений Гаретові сайт (www.garethjones.org). Я написала про нього дві книжки. Рання смерть Гарета – це наша сімейна трагедія. Моя бабуся, мати Гарета, так і не змогла до кінця свого життя оговтатися від втрати сина. До самої смерті вона ходила в чорному. Між іншим, у 1889–1892 роках вона жила в Україні, працювала вихователькою дітей Артура Юза, сина валлійського підприємця, засновника Донецька. Таким чином історія нашої родини переплелася з історією України. І наша сімейна трагедія переплелася з трагедією вашої нації.