Навіть якщо ці люди досі не знали про себе такої правди. Надія Устинова — на перший погляд звичайна пенсіонерка, колишня вихователька в дитячому садочку. На пенсії вона всіляко урізноманітнювала власне життя, щоб не перетворитися на «домашню квочку»: відвідувала всі театральні постановки, концерти місцевих музичних колективів та інші культурні заходи. Бо не лише сама любила співати, читати й насолоджуватися прекрасним, а й намагалася передати цю любов своїм вихованцям.
Важливі зміни в Україні застали членів її родини в різних ситуаціях. Рідний брат Володимир одразу поїхав на Майдан, де підтримував Революцію гідності разом із земляками в «донецькому» наметі. А чоловік тоді перебував на заробітках у Москві, бо кілька років до пенсії не міг знайти роботу в маленькому донбаському містечку. Коли розпочалася російська військова агресія, родина знову зібралася разом: чоловік Геннадій повернувся в Україну, бо, зізнається, не зміг далі працювати в країні-агресорі. Донька з родиною також була змушена приїхати в батьківський дім — Донецьк, де вона мешкала вже багато років, окупували бойовики. І майже одразу після того, як на Сході країни пролилася перша кров, пані Надія, її чоловік і брат із дружиною почали допомагати українській армії.
Читайте також: Архітектор з «Острова»
«Звісно, ми ні на мить не вагалися щодо власної позиції, коли в місті відбувалися різні мітинги і псевдореферендуми. Ми — українці, хоча насправді мій чоловік — етнічний росіянин, він народився далеко за Уралом. Я закінчила україномовний клас (до речі, останній тоді в місті), хоча потім, коли вступила в педагогічне училище, була змушена навчатися російською. Але в нашій родині завжди плекали любов до України. І навіть мій чоловік із початком війни виявився неабияким патріотом і взявся говорити й писати українською», — згадує пані Надія. Роботи для звичайних людей, які опинилися в епіцентрі війни, тоді було багато: за умови що ти просто не міг залишатися осторонь.
Місто, яке після звільнення стало прифронтовим, наповнилося військовими: добровольцями, бійцями Нацгвардії, воїнами ЗСУ. І допомога була потрібна всім. Добровольці, які жили в порожніх студентських гуртожитках, чекали на місцевих мешканців, які щодня по черзі варили по кілька відер борщу й годували хлопців, що поверталися з бойових завдань. Солдатам тоді не вистачало елементарного: місцеві швачки масово шили труси й балаклави, а чоловіки возили мішки, пісок, будівельні матеріали, дроти й електрообладнання на позиції, де вже формувалася лінія оборони. Проте особливим «місцем сили» в Бахмуті стала міська лікарня, куди з літа 2014-го почали привозити поранених. Спочатку їх було небагато, проте перебування військових там навряд чи можна було назвати комфортним: налякані й часто агресивні медичні працівники, злиденна лікарня, де на обід пропонували тарілку ріденького супу з макаронами, відсутність логістики, фахівців високого класу, медикаментів і загалом розуміння, що робити. Тому ті, кого потім назвуть волонтерами, взялися змінювати ситуацію самотужки.
Хтось установлював водонагрівач, хтось купував ліки для поранених, комусь вдавалося закуповувати змінний одяг чи знаходити гуманітарну допомогу у вигляді операційних столів та хірургічних інструментів. А пані Надія взялася керувати харчуванням бійців у лікарні, де потім сформують шпиталь Національної гвардії. «Чиновники довго не могли вирішити, хто саме повинен годувати поранених бійців у цивільних лікарнях. У місцевому бюджеті на це грошей не передбачено, а військові не можуть забезпечувати поранених у закладах, що не належать до профільного міністерства. А в нас у всіх відділеннях лежали військові: окрім поранених і травмованих у хірургії і травматології, багато пацієнтів було також у кардіології, урології, неврології та відділенні лор-органів. На війні ж не тільки ранять, там загострюються й інші хвороби», — згадує Надія події початку війни. Уже згодом стане зрозуміло, що процес затягнеться надовго: волонтерські «годувальні бригади» при бахмутській міській лікарні працюватимуть майже три роки.
Читайте також: Терикони і роботи
Щоб ніхто не залишився голодним, пані Надія розробила чіткий графік, за яким волонтери готували їжу для поранених і хворих бійців. «Сніданок, обід і вечеря. Щодня, без вихідних і святкових канікул. Хтось готує, хтось роздає, хтось миє посуд. Треба постійно бути готовою когось замінити, бо всі ми люди: хворіємо, маємо невідкладні справи, втомлюємося», — каже пані Надія. У найгарячіші місяці зими 2015-го доводилося одночасно годувати до кількох сотень військових, яких привозили прямо з боїв під Дебальцевим. Тоді було складно організувати не тільки сам процес роботи, а й знаходити продукти для організації харчування такого масштабу. Пані Надія згадує про той час, як про роботу великого механізму: «Здебільшого допомагали звичайні бахмутяни: пенсіонери, працівники освітніх закладів, студенти, дрібні підприємці. Важко було за власні гроші постійно купувати продукти, навіть якщо доводилося чергувати раз на тиждень. Тому ми робили запаси, які нам допомагали наповнювати небайдужі люди з усієї України. Овочі, консерви, олія, сало, крупи — усе це зберігалося в мене на балконі, у холодильниках родичів і друзів, у підвалах і гаражах. І щодня видавалося нашим господиням, які несли готову їжу до лікарняних палат».
Бували, звісно, й неприємні моменти, коли в лікарнях зникали продукти, постільна білизна чи посуд, які волонтери приносили для обслуговування поранених. Напевно, комусь здавалося, якщо все це хтось дає, то воно дармове. Але пані Надія воліє згадувати тільки хороше: радість хлопців, коли вони бачили турботу; щирість містян, які відгукувалися на прохання допомогти нагодувати військових; гуртування зовсім різних людей. «Зараз це все вже здається дивом: як ми втрималися тоді, як змогли не втомитися й не зневіритись. Ми ж звичайні люди, а не герої. Але тоді відчували, що просто не маємо права зійти з дистанції, поки ще є хоч трохи сил», — пригадує пані Надія.
Читайте також: Чітка система координат
Навіть після того, як неподалік міста відкрили справжній військовий шпиталь і проблему годування бійців нарешті розв’язали, пані Надія та її родина не покинули волонтерської діяльності, що її потребує життя у прифронтовому місті: від організацій патріотичних заходів до плетіння маскувальних сіток. До її оселі й далі постійно навідуються хлопці, ротація за ротацією. У гаражах і підвалах зберігаються різноманітні «побутові дрібнички», які вона передає власникам, коли вони повертаються на передову після відпочинку. Пані Надія активно приєднується до організації культурних акцій: створення презентацій, фестивалів і концертів для військових і місцевих мешканців. «Нещодавно ми були на фестивалі документальних фільмів, що відбувався в місті. І коли побачили на великому екрані знайомих хлопців, які часто бували в нас у гостях, а потім пройшли через важкі випробування, поранення і втрату друзів — то щиро розплакалися. Бо це вже не просто історія, це наша історія», — пригадує вона.
І, звісно, Надія Устинова особливо прихильна до дітей: за шість років війни вона кілька разів допомагала поширювати українську літературу в школах і бібліотеках Донеччини. А останнього року активно організовує зустрічі з молоддю міських і сільських навчальних закладів. Вона презентує віртуальний музей «Ті, хто тримає небо», у якому волонтери зібрали інформацію про 20 воїнів, пов’язаних із Бахмутським краєм, що віддали своє життя за волю та мир в сучасній Україні. «Думаю, про це треба якомога більше говорити: у школах, у родинах, на різних заходах. Бо молоді доведеться підтримувати те, що підхопили ми в найважчий для країни час», — упевнена жінка.