Відносини України та Росії в ХХ столітті визначалися трьома договорами: від 28 грудня 1920 року, від 19 листопада 1990-го та від 31 травня 1997-го. Чи є в них спільна риса, яка характеризує договороздатність російської дипломатії? Задумуючись над цим, варто пригадати добре знаний вислів «залізного канцлера» Другого Райху Отто фон Бісмарка: «Договір із Росією не вартий паперу, на якому він написаний».
Договір від 28 грудня 1920 року мав своїм безпосереднім продовженням реставрацію дореволюційної імперії в облудному вигляді «союза нерушимого республик свободных». Договір від 19 листопада 1990-го, укладений Леонідом Кравчуком і Борісом Єльциним із метою спільних дій проти керівника загальносоюзного центру Міхаіла Ґорбачова, став прелюдією розпаду Радянського Союзу. Однак Єльцин одразу ж зробив спробу перетворити СРСР на Співдружність Незалежних Держав — третє «видання» Російської імперії. Спроба зазнала невдачі, і Єльцин був змушений погодитися на укладення 31 травня 1997 року Договору про дружбу, співробітництво і партнерство, який влаштовував Україну, проте не влаштовував російські правлячі кола.
І після численних спроб задушити нас у полум’яних обіймах путінська Росія перейшла до збройної агресії.
Читайте також: «9 травня є днем річного свята армії УНР»
Та навіть агресія в облудному вигляді гібридної війни, що супроводжується безнастанними заявами про українців і росіян як один народ, не переконує істотну частину українського соціуму в імперіалістичній природі політики Кремля: вона не схвалює денонсації Верховною Радою України Договору про дружбу, співробітництво і партнерство. З різних причин: ідеологічних, економічних, національних, релігійних, побутових. На жаль, інформаційний простір України навіть через три десятиліття після її суверенізації контролюють олігархи, економічні інтереси яких пов’язані з Росією.
Що можна зробити в цій ситуації країні, яка поважає демократичні цінності, зокрема й свободу слова? Тільки одне: звернутися до реальної картини українсько-російських відносин, яка спростовує кремлівські навіювання. Яскравою ілюстрацією викривленої реальності якраз і був договір від 28 грудня 1920 року.
Спроба злиття України з Росією
Встановлена в першій половині 1919-го в Україні радянська влада загинула під ударами селянських повстань. Республіку окупували білогвардійці. Окрилений успіхом, Антон Дєнікін розпочав похід на Москву, але тритижневі бої під Кромами в жовтні завершилися його поразкою. Переслідуючи білогвардійців, в Україну знову вступали армії Льва Троцького.
У зверненні до червоноармійців Троцький проголошував: «Україна — це земля українських робітників і селян, лише вони мають право господарювати на Україні, правити нею і будувати у ній нове життя. Пам’ятайте твердо: ваше завдання — не підкорення України, а звільнення її». Наказ закінчувався закликом: «Хай живе Вільна Незалежна Радянська Україна!».
Читайте також: Білоруська народна республіка. Як це було
29 грудня 1919 року Владімір Лєнін написав дещо інший за змістом, з альтернативою «Лист до робітників і селян України з приводу перемог над Дєнікіним»: «Само собою є очевидним і цілком загальновизнаним, що тільки самі українські робітники і селяни на своєму Всеукраїнському з’їзді рад можуть вирішити і вирішать питання про те, чи зливати Україну з Росією, чи лишати Україну самостійною та незалежною республікою і в останньому разі, який саме федеративний зв’язок установити між цією республікою та Росією».
Християн Раковський, який очолював у першій половині 1919 року український Раднарком, ознайомився з листом наступного дня. Перспектива злиття України з Росією, яку Лєнін допускав, посилаючись на волю українських робітників і селян, могла призвести, на його думку, до повторної загибелі радянської влади. Він запропонував формалізувати відносини між УСРР та РСФРР певним договором, і в Кремлі з цим нібито погодилися. Власне, у тому листі були й такі знаменні слова: «Ми, великоруські комуністи, повинні бути поступливі при незгодах з українськими комуністами-більшовиками і боротьбистами, якщо незгоди стосуються державної незалежності України, форм її союзу з Росією».
Та чи були уособлювані Лєніним великороси справді поступливими? Чи вони тримали дулю в кишені? На ІV Всеукраїнський з’їзд рад, який мав розглянути в травні 1920 року питання про статус України, вони затвердили такі норми представництва під час формування його складу: один делегат від 50 тис. сільського населення, 10 тис. міського населення і 1 тис. червоноармійців. Чим відрізнялися червоноармійці від інших виборців, разом із якими мусили утворювати з’їзд рад? На відміну від робітників і селян вони були прийшлими. Лев Троцький наводнив Україну російськими солдатами, тоді як місцеві мешканці, що підлягали мобілізації, відсилалися в інші військові округи. Кількість військовослужбовців Червоної армії в Україні наприкінці 1920 року сягнула 1,2 млн осіб.
Читайте також: Архіви як зброя
50-кратна перевага червоноармійців над селянами і 10-кратна над робітниками дала потрібний результат: «ІV Всеукраїнський з’їзд рад заявляє, — йшлося у відповідній резолюції, — що УСРР, зберігаючи свою державну конституцію, є членом Всеросійської Соціалістичної Федеративної Республіки». До складу Всеросійського центрального виконавчого комітету вводилися 30 представників УСРР. Декларуючи злиття України та Росії, з’їзд оголошував контрреволюційною будь-яку спробу послабити зв’язки між ними.
Автономія чи незалежність?
На постаменті поваленого в грудні 2013 року пам’ятника Лєніну в центрі Києва були викарбувані такі слова: «При єдиній дії пролетарів великоруських і українських вільна Україна можлива. Без такої єдності про неї не може бути й мови». Отже, вождь дозволяв існувати тільки пролетарській Україні. Беручи до уваги, що він вважав авангардом пролетаріату тільки свою партію, йшлося про більшовицьку Україну. З огляду на те що більшовики ховалися від Конституції у своїй державі, виставляючи наперед збільшовичені ради, йшлося про радянську Україну.
Радянська Україна могла будуватися як російська автономія з бездержавним статусом або як незалежна держава. Визначаючи цю дилему в «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Дєнікіним», Лєнін знав, що Кремль не втрачає контролю над окупованою Червоною армією Україною, навіть якщо вона матиме статус незалежної республіки. Адже саме він був винахідником унікальної за своєю будовою держави з двома владними вертикалями: позаконституційною компартійною з диктаторськими повноваженнями та конституційною радянською з управлінськими функціями.
Та все ж таки і Лєнін, і все його кремлівське оточення схилялися до того, щоб будувати абсолютно централізованою не тільки свою партію, а й усю країну. Погоджуючись на автономний устрій відроджуваної імперії, якого не існувало до революції, вони не могли собі уявити, що централізована країна може існувати у вигляді незалежних радянських республік.
Ризький мир. Під час підписання договору з Польщею УСРР у жовтні 1920-го була представлена як окремий суб’єкт
Християн Раковський теж був «людиною центру», тому що входив до ЦК РКП(б), який регулярно скликався і вирішував усі ключові питання державного життя. Однак у нього було дві причини відстоювати статус України як незалежної республіки. По-перше, у Москві він був одним із 19 цекістів, а в Харкові — першою особою в системі влади. По-друге, краще знав настрої українців, до яких звертався Лєнін у «Листі до робітників і селян України з приводу перемог над Дєнікіним». Вони цінували національну державність і не дуже уявляли собі, що незалежність в умовах радянської влади є фікцією. Та вона й не була цілковитою фікцією в ті часи, бо компартійну владну вертикаль ще треба було розбудовувати, спираючись на запозичені з Росії кадри. Московські централізатори здебільшого не знаходили опори в місцевих комуністів, які вербувалися переважно з колишніх українських соціал-демократів і соціалістів-революціонерів.
Аргументи на користь незалежності
У грудні 1919 року VIII партконференція схвалила резолюцію «Про радянську владу на Україні». У ній декларувалося бажання очільників РКП(б) забезпечити вільний розвиток української мови та культури, сприяти досягненню вирішального впливу представників селянської бідноти в органах влади, здійснювати вилучення хлібних «надлишків» у строго обмеженому розмірі, ліквідувати відновлене Дєнікіним поміщицьке землеволодіння, розподілити між селянами орні землі на зрівняльних засадах і, нарешті, не допускати будь-якого примусу в справі об’єднання селян у комуни та артілі. Інакше кажучи, Кремль відмовлявся від тієї політики в Україні, яка спричинила падіння радянської влади влітку 1919-го.
Читайте також: Сіоністи на службі УНР
У першій половині 1920 року внутрішньополітична ситуація в Україні була більш-менш стабільною. Радянська окупація і за соціально-економічною, і за національною ознаками була істотно легшою, ніж дєнікінська. Однак це була все ж таки окупація, і коли декларації про «рідну робітничо-селянську владу» залишилися тільки деклараціями, настрої українського селянства різко змінилися. Яскравим прикладом такої зміни може слугувати адресований червоноармійським командирам лист отамана Коваля, який очолював повстанський загін на Полтавщині (орфографія оригіналу): «Ми, повстанці України, а зокрема я, боремось за самостійну Українську Радянську владу. Коли тілько прийшли на Україну Російські Совєтські війська, проганяючи Денікіна геть за межі України, то я, а також більшість із мого товариства, котре лічилось і зараз лічиться в моїм отряді, пішли в ряди Червоних військ і щиро працювали по затвердженню Радянської влади. Тоді ми, Українці, гадали, що спільними силами с Російськими Совєтськими військами виженемо Денікіна з України, розсіємо чорні зграї контрреволюції і збудуємо Радянську Україну на федеративних началах з Совєтською Росією, надбавши широку автономність для українського народу… Довгий час я мріяв, що ми, Українці, ще зможемо як-небудь мирними шляхами порозумітися з комуністичним Російським Урядом, але згодом переконались, що тілько мечем і кулею ми, Українці, здобудемо для себе право на вільне життя».
Справді, у другій половині 1920 року Україна вже була охоплена селянськими повстаннями. Обурені реквізиціями хліба, селянські маси почали активну боротьбу з частинами Червоної армії, які брали безпосередню участь у продрозверстці. «Куркульський бандитизм», як називали більшовики новий виток громадянської війни, широкою хвилею розлився по всій Україні. У середині жовтня Лєнін свідчив: «Ми беремо хліб із Сибіру, беремо хліб із Кубані, але не можемо взяти його з України, бо там кипить війна і Червоній армії доводиться боротися проти банд, якими вона кишить».
У квітні війська Юзефа Пілсудського разом із Армією УНР Симона Петлюри вторглися в УСРР і 6 травня зайняли Київ. За день до цього до Харкова прибув Фєлікс Дзєржинскій, призначений на посаду начальника тилу Південно-Західного фронту. Він мав організувати боротьбу з повстанською армією Нестора Махна, яка в цей час силами 20 тис. бійців почала здійснювати рейди Лівобережною Україною. Іншим завданням «чекіста № 1» була боротьба з національно-визвольним рухом в усіх його формах і виявах, починаючи від націонал-комунізму в лавах КП(б)У та придушення діяльності тих боротьбистів, які не побажали вступати до партії більшовиків. Звітуючи через півтора місяця Лєніну, він писав: «Місцеві комуністи якісь недоноски, живуть дрібними інтересами. Русацтва я не помічав, та й скарг не чув. У сфері моєї спеціальності тут щедрий урожай. Вся, можна сказати, інтелігенція середня українська — це петлюрівці».
Тим часом виявилася ще одна небезпека в конструюванні радянської влади — главкізм. Ігноруючи український уряд, московські наркомати та їхні главки (головні управління) хотіли безпосередньо керувати діяльністю всієї доступної периферії. Здійснивши інспекційну поїздку губерніями України, Християн Раковський виступив восени з кількома публічними заявами. В одній із них він сказав: «На Україні зберігся весь промисловий апарат. Він чекає на незначний ремонт, а головне — на достатню кількість палива, сировини, грошових знаків. Під час поїздки ще раз виявилося, як важко відбиваються на промисловості ультрацентралістські тенденції». А 2 листопада в політбюро ЦК РКП(б) звернувся Троцький із такою заявою: «Лише зараз проходять на Україні внутрішні процеси, які, ймовірно, забезпечать незрівнянно більшу стійкість радянської влади. Разом із тим новий етап у розвитку передбачає значно більшу самостійність урядових органів на Україні. Той режим, який існує нині, не може бути визнаний нормальним. У господарському сенсі Україна все ще анархія, прикрита бюрократичним централізмом Москви».
Вільна Україна можлива! Доведено всупереч лєнінським постулатам
Існували й міжнародні аспекти проблеми українсько-російських відносин. 12 жовтня в Ризі було укладено перемир’я між РСФРР та УСРР, з одного боку, і Польщею — з другого. «Обидві сторони, що домовляються, йшлося в прелімінарних умовах миру, — відповідно до принципу самовизначення народів визнають незалежність України та Білорусії». Та минав тиждень за тижнем, а становище обох радянських республік щодо РСФРР залишалося невизначеним.
Тривогу забив керівник російського зовнішньополітичного відомства Ґєоргій Чічєрін. У листі членам політбюро ЦК РКП(б) 30 листопада він написав, що визнання незалежності УСРР на міжнародній арені потребує термінового вирішення. «У Ризькій угоді, — зазначав нарком, ми визнали формулу незалежності України, а тим часом ІV Всеукраїнський з’їзд рад висловився за входження України до складу РСФРР. Це було до укладення Ризької угоди, котра зобов’язує нас визнати окремішність України». Чудово розуміючи переваги, які випливали для Кремля з наявності двох окремих вертикалей влади, Чічєрін додавав: «Фактично нинішні відносини можуть залишатися без змін, але їм потрібно надати форми союзу двох держав замість союзної держави».
Союзний договір
Звернення наркома зовнішніх справ РСФРР у політбюро ЦК РКП(б) послужило останньою краплею, яка спричинила практично негайну ревізію рішення ІV Всеукраїнського з’їзду рад про злиття України та Росії. 7 грудня пленум ЦК РКП(б) взяв до розгляду питання у такому формулюванні: «Про врегулювання міжнародних і правових відносин між РСФРР та УСРР». Схваливши директиву про визнання УСРР незалежною та суверенною державою, пленум ЦК запропонував урегулювати міжнародні та правові аспекти, які випливали з неї, президії Всеросійського центрального виконавчого комітету й Наркомату зовнішніх справ РСФРР разом із відповідними органами УСРР.
13 грудня Християн Раковський доповів про ухвалені рішення на політбюро ЦК КП(б)У. Черговий пленум ЦК РКП(б), що відбувся 24 грудня, розглянув питання, винесені на VIII Всеросійський з’їзд рад, зокрема про затвердження з’їздом Союзного робітничо-селянського договору між РСФРР і УСРР. Льву Камєнєву доручалося роз’яснити стан справ на комуністичній фракції з’їзду рад, а Раковському — виступити з повідомленням про цей пункт порядку денного й запропонувати ратифікувати Союзний договір.
Читайте також: Сутність і специфіка російсько-радянської влади
28 грудня відбулося офіційне укладання Союзного договору.
З боку РСФРР його підписали Лєнін і Чічєрін, з боку УСРР — Раковський, який поєднував посади голови уряду та наркома зовнішніх справ. 29 грудня VIII Всеросійський з’їзд рад ратифікував договір. Його ратифікація V Всеукраїнським з’їздом рад відбулася в березні 1921 року.
У преамбулі згаданого документа урочисто підтверджувалися «незалежність і суверенність кожної з договірних сторін». У ст. 1 проголошувався вступ обох сторін до воєнного та господарського союзу. У ст. 2 декларувалося, що «із самого факту колишньої належності території УСРР не випливає ніяких зобов’язань відносно кого б то не було».
Усі ці гучні слова слід кваліфікувати як пустопорожню балаканину, але радянізована Україна зберегла державність, хай це була тільки квазідержавність. Московський центр надійно контролював Українську радянську республіку, але не її народ, який під час визвольних змагань перетворювався на волелюбну та згуртовану націю.