Продукт РУІна

Радянська українська інтелігенція (РУІна, вона ж реєстрова) і просто українська інтелігенція різняться не менш суттєво, ніж поняття «колгоспник» і «селянин». Українська інтелігенція як особлива суспільна верства в Україні починає формуватися з ХV–XVI століть, а РУІна – явище, що цілком належить ХХ століттю, зокрема періоду комуністичного режиму (від 1918 до 1991 року), але й сьогодні вона існує у прихованих формах і поки що помітних ознак щодо свого зникнення з історичного кону не демонструє.

Засіб підкорення

РУІна виникла тому, що була вкрай необхідна більшовицькій владі, яка прагнула ефективно контролювати Україну. Бутафорська псевдоукраїнська ерзац-державність у вигляді УРСР (спочатку вона називалася УСРР) була певним компромісом між більшовиками та широкими українськими масами. Жоден насильницьким шляхом нав’язаний, тим більше експортований режим не може існувати без якогось опертя на місцевих мешканців, тобто без колаборації серед частини населення. А з цим було не все гаразд від самого початку. Адже відсоток українців у лавах КП(б)У, що народилася влітку 1918 року в Москві, був вельми низьким. У складі її керівництва на той час етнічних українців налічувалися одиниці. Це була неукраїнська політична партія для України. Ось чому в період першої війни більшовицької Росії проти УНР Владімір Лєнін був змушений вдаватися до маскараду з перевдяганням, вимагаючи, щоб командувач російських червоних військ Володимир Антонов-Овсієнко відкинув першу складову свого прізвища, а військова формація, що прийшла з Росії, називала себе «Українською Червоною армією». Не дарма політика українізації 1920-х – початку 1930-х років згідно з московськими планами передбачала активніше залучення місцевих етнічно українських кадрів до розбудови комуно-тоталітарного режиму і розширення етносоціальної бази імперського центру в Україні.

Звісно, більшовизм, який захопив владу в межах колишньої Російської імперії, був не в змозі керувати цими просторами і забезпечувати якусь повсякденну життєдіяльність без певної частки людей розумової праці. Оскільки серед його активу таких бракувало, спочатку червоний режим змушений терпіти попередню буржуазну інтелігенцію, що була носієм класово чужої ідеології. Не випадково Лєнін дуже не любив публічно виступати перед інтелігенцією (то була страшенно незручна для нього публіка), але охоче виголошував промови перед робітниками, солдатами і селянами, не обтяженими не те що університетською, а навіть неповною початковою освітою.

Кузня кадрів

Однак дореволюційної інтелігенції треба було позбутися за будь-яку ціну, спочатку організувавши їй заміну. Для цього було проведено докорінні зміни в системі освіти та підготовки кадрів. Найперше завдання – перекрити доступ представникам «експлуататорських класів» до навчальних закладів, щоб ідеологічно чужа інтелігенція не могла відтворюватися. Запроваджувалися численні соціальні обмеження для дітей підприємців, лікарів, професури, заможних селян, представників вільних професій, урядовців дожовтневого періоду та ін. Водночас перед тими, кого нова влада вважала своїм, відчинялися двері навіть туди, де щасливці були не здатні вчитися через брак здіб­ностей чи попередньої освіти. Тому освітні вимоги спрощувалися і профанувалися, всіляко полегшувалися.

Здобута таким чином кваліфікація нерідко була суто формальною. Досить сказати, що до радянської Академії Генштабу приймали в 1920-1930-х роках військових, які мали у своєму активі три-чотири класи церковно-приходської школи. Вважалося великим успіхом, якщо такий «академік» по закінченні закладу був здатен скласти іспити за 10 класів середньої школи. Потім це далося взнаки під час Другої світової… Для порівняння: щоб вступити до царської Академії Генштабу, треба було опанувати повний курс гімназії чи кадетського корпусу, провчитися два-три роки в юнкерському училищі, послужити стільки само на офіцерській посаді у військах, скласти безліч іспитів в умовах жорсткої конкуренції і, лише перемігши в ній, нарешті приступити до занять. 

Та головним інструментом звільнення від впливу буржуазної інтелігенції, безперечно, були репресії. В Україні цю функцію виконали терор 1920–1930-х років проти «петлюрівської інтелігенції», потім терор 1940–1950-х проти «ідеологічно нестійкої інтелігенції» і репресії 1960-х – початку 1980-х років проти шістдесятників. Але це були лише сплески, активізація репресій, «нормальний» плановий терор проти інтелігенції в Україні мав постійний характер. Він також був засобом формування потрібного ідеологічного продукту з визначеними імперським центром властивостями та особливостями.

Щоб полегшити заміщення старої інтелігенції вихідцями з робітничо-селянських мас, утворювалися спеціальні гібридні заклади освіти, що мали своїм обов’язком не тільки дати вищу чи середню спеціальну освіту, а й знівелювати вади шкільної: робітничі факультети, куди зараховували за спрощеною процедурою, промислові академії (таку закінчив Микита Хрущов без відриву від партійної роботи), інститути червоної професури тощо. Зокрема, на виховання РУІни активно працював такий інститут у тодішній столиці УСРР – Харкові.

Більшовики в Україні поставили собі дуже складне завдання: створити абсолютно нову, цілковито підлеглу в ідеологічному плані інтелігенцію з деяким регіонально-українським забарвленням – РУІну. Тих інтелігентів, які на це не йшли, чекала жахлива доля: фізичне нищення, смерть у таборах чи на засланні, забуття чи напівпідпільне існування. Дехто, щоб вижити, відчайдушно намагався змінитися, проте не всім це вдалося.

Виховуючи національний страх

Більшовицька кузня інтелігентських кадрів працювала з 1918 до 1991 року, коли заповзято, з шаленою активністю, а коли формально і мляво, але необхідний соціальний продукт було сформовано. Це була не самостійна суспільна верства, не модератор громадських настроїв, не генератор ідей, а інтелектуальна обслуга тоталітарної влади, що мала панічно боятися українського націоналізму, будь-яких згадок про українські національні інтереси, будь-якого критично-об’єктивного ставлення до панівної нації радянської імперії. У них виховували комплекс потенційного винуватця, крипто-націоналіста, який у будь-який момент може бути викритий. Власне, лише формальна належність до української національності була достатньою підставою для звинувачень такого штибу. Екзистенційний страх перед українським націоналізмом, а відтак і перед чіткою артикуляцією й захистом українських національних інтересів, і перед страшною потугою Кремля, який, як Бог, усе знає й усе бачить, є характерною і майже невиліковною рисою РУІни. Тому її патріотичні поривання – то переважно «бунти навколішках».

Це також були екзистенційний страх перед власною націо­нальною ідентичністю і почуття провини за неї, за неналежність до найпрогресивнішої і найвидатнішої (за словами Сталіна на банкеті з приводу перемоги у Другій світовій) нації Радянського Союзу. За винятком деяких своїх представників, РУІна – плід імперсько-колоніального виховання.

Про те, що цей страх у середовищі української інтелігенції виникав не спонтанно, а внаслідок цілеспрямованих зусиль імперського центру, після розпаду СРСР написав у московському журналі «Дружба народов» дослідник Юрій Барабаш: «Прихід до влади «совєтів» не змінив сутності мовної політики центру, нові моменти з’явилися лише в тактиці: традиційний протекціонізм стосовно російської мови (постанови ЦК КПРС 1976 і 1983 років) було доповнено й підкріплено позірно демократичною концепцією двомовності – «добровільно»-змагального спів­існування національних мов як нібито рівноправних із російською, однак необов’язкових, на відміну від останньої, для вивчення і застосування… У цих умовах концепція двомовності могла виконувати і виконувала виключно функцію привілейованого становища російської як мови загальнозрозумілої («я вам русским язиком говорю!»), а отже, «загальнорадянської». Водночас двомовність формує своєрідний психокомплекс страху перед рідною мовою як віддзеркалення страху бути українцем, потураючи таким способом і можновладцям, і денаціоналізованому міщанству».

Цей потужний комплекс меншовартості зумовив і побоювання РУІни згодом після здобуття Україною незалежності брати на себе відповідальність за долю нації та держави, страх бути інтелігенцією державного народу з усіма наслідками, що звідси випливають, з величезним морально-політичним тягарем.

Під керівництвом партії

Імперія постійно культивувала національне боягузтво в РУІні. Той, хто сягав належного рівня глибокоекзистенційного страху перед Москвою, ставав офіційним «спецукраїнцем», що був записаний імперським центром до реєстру «представників українського народу», який від його імені на форумах і фестивалях міг виступати з дозволеними промовами, представляючи «українську літературу», «український театр», «українське кіно», «українську науку» тощо.

Боягузтво доповнювалося холуйством, яке щедро винагороджувалося і заохочувалося через систему творчих спілок та академічних ступенів і звань, через премії, урядові нагороди й номенклатурні спецрозподільники.

Творчі спілки УРСР – доволі ефективний засіб партійного управління інтелігенцією, типовий для тоталітарних держав, адже вони були не продуктом самостійної ініціативи інтелігентів, а елементом партійної розбудови духовної сфери. Аналогічну систему контролю за інтелігенцією запровадили в нацистській Німеччині у вигляді так званої Імперської палати культури з підпалатами преси, радіомовлення, кінематографії, театру, літератури, музики, зображувальних мистецтв. Членство в одній із них було обов’язковим для будь-якого без винятку представника творчих професій Німеччини. За творчу діяльність без наявності відповідних членських посвідчень нацистська влада переслідувала і карала дуже суворо – від заборони на професію до ув’язнення чи запроторення до концтабору. Згадаймо долю російського поета Іосіфіа Бродского, який насмілився в брєжнєвську добу писати вірші, не будучи членом Спілки письменників: його засудили за «неробство» і відправили до виправної колонії. Потім, уже за кордоном, Бродскій став нобелівським лауреатом.

Але РУІна виховувалася не тільки насильством і залякуванням, а й підкупом і розтлінням. Член Спілки письменників України в часи СРСР за вельми обмежених здібностей, проте з правильною ідеологічною позицією міг стати мало не живим класиком української літератури з виданням багатотомного повного зібрання творів коштом держави. Було багато й інших «лакомств нещасних», про які деякі представники творчого цеху досі згадують із ностальгією.