Депутат Верховної Ради Роман Забзалюк певною мірою шокував громадськість оприлюдненням відеозапису його перемовин із лідером депутатської групи «Реформи заради майбутнього» Ігорем Рибаковим щодо переходу до цього фракційного об’єднання. Ті, хто хоч трохи знається на парламентській кухні, і до цього випадку чудово знали засади, на яких стоять вітчизняні законотворці. Всі заяви про служіння народу, відстоювання інтересів своїх земляків або конкретної соціальної групи – пафос для простаків-виборців та наївних романтиків.
Щоправда, ексклюзивною інформацією стало детальне пояснення технології обробки депутатів та озвучення конкретних сум за перехід на інший бік барикад. Завдяки Забзалюку зникли сподівання на конструктивну роботу опозиції. Як з’ясувалося, вона принаймні на дві третини контролюється напряму або через «офшорні контори» Януковичем.
Тепер, гадаю, більше ні в кого не виникне запитань про походження статків нардепа, його нерухомого майна або автомобіля класу «люкс». І не обов’язково він вкрав у народу або взяв хабар, можливо, йому просто заплатили за лояльність до влади та перехід із одного табору до іншого.
Власне, тут і прискіпатися нема до чого. Хіба кожен депутат давав своєму виборцеві обіцянку діяти прозоро і чесно, відповідно до неписаних етичних норм? Хіба народний обранець зобов’язаний дотримуватися вірності партії (опозиційній, провладній – байдуже), якій він заплатив за присутність у прохідній частині списку (а за чутками, і нині деякі лідери деяких опозиційних партій практикують продаж місць)? Тут діє залізне правило ділового світу – конкуренція пропозицій. Цинічний підхід, не заперечую.
Читайте також: "Плівки Забзалюка": нечистий прийом проти брудної гри
Впевнений, що коли в українській політиці бізнес і державна служба будуть розмежовані – а не працюватимуть, як фондова біржа, де сьогодні купив одних, завтра перепродав іншим, – ми зможемо сподіватися на цивілізований шлях розвитку України, де правилом дурного тону є розкішне життя депутатів і президента, перекриття доріг під час ходу президентського кортежу, численні охоронці вищих посадових осіб, безкарність слуг народу після скоєних злочинів тощо.
Здається, на перше запитання про причини всіх негараздів ми відповіли. Звідки беруться продажні політики та чим спричинено існування збоченої суспільно-політичної системи? Саме тут варто згадати про іншу подію, яка залишилась переважно непоміченою в українському суспільстві. Тиждень тому російська хакерська група Anonymous почала викладати в інтернеті зміст електронного листування керівництва Федеральної агенції у справах молоді Російської Федерації, яка крім «боротьби із молоддю» відповідає за пропагандистську роботу в мережі – просування кремлівських ініціатив та протидія опозиційним настроям. «КремльГейт», як його встигли обізвати самі ініціатори, детально розкриває підходи російської влади до роботи з інтернет-середовищем, механізми та обсяги фінансування.
Найпікантнішим епізодом цього детективу стала публікація списку найпопулярніших та найвпливовіших блогерів, які отримували конкретні суми за просування потрібних оточенню Путіна меседжів. Серед байдужих до політики авторів інтернет-щоденників опинилися й ті, хто публічно декларував незалежність від Кремля і навіть опозиційність. Наприклад, відомий в СНД фотоблогер Ілья Варламов (zyalt), який встиг разом із музикантом Юрієм Шевчуком, журналістом Лєонідом Парфьоновим та іншими видними представниками російської антипутінської інтелігенції створити «Лігу виборців» (з метою протидії фальсифікаціям під час виборчих процесів), отримував шалені гроші за піар у своєму блозі «антипомаранчевого» молодіжного форуму «Селігер».
Українців мав зацікавити факт співпраці «нашого» рідного блогера Ігоря Бігдана (ibigdan). Два місяці тому адміністрація «Живого журналу» тимчасово заблокувала його блог. Тоді він на альтернативному майданчику висунув дві основні причини закриття: «Это может быть как политика (нашли способ заткнуть антипутинский блог), так и нечестная конкуренция». Завдяки російським хакерам ми тепер знаємо, «антипутінський» блогер успішно брав з путінських рук від $130 до $200 за пост.
Коли я запропонував у своєму блозі обговорити вчинок блогера Бігдана, то отримав такі відповіді, що мене шокували: «кожен заробляє гроші так, як може»; «в цьому немає нічого поганого»; «поняття «джинса» стосується лише медіа, а блог – це не повноцінне ЗМІ» тощо. Більшість таких «адвокатів» хлопця з Кременчука – це критично налаштовані до політики Януковича люди. Деякі з них є затятими прихильниками Юлії Володимирівни і водночас ненависниками усіх «противсіхів». Згодом і сам ibigdan виступив із заявою, мовляв, він ніколи не приховував, що в його блозі є реклама. Щоправда, одна річ рекламувати спрей від прищів, а інша – свідомо вводити читачів в оману своєю псевдогромадянською позицією.
Фактично два однакові вчинки – два прояви корупції. Але різна оцінка громадськості. В мене постає запитання: якщо блогери дозволяють собі продавати переконання (а інші виправдовують вчинок колеги), то чому ми вимагаємо чесності від депутатів? Як у хворому суспільстві, де кожен мріє зайняти місце депутата і так само жадібно пхати долари у кишені, з’явиться чесна влада?
Новий Заповіт вже як дві тисячі років нам каже: «Не може добре дерево поганих плодів родити, а погане дерево родити добрих плодів». Ми ж намагаємося усістися на двох стільцях. Історія доводить недієздатність цього шляху.