Цьогоріч володаркою престижної премії Тернера стала скульпторка Вероніка Раян. Нагорода, названа на честь англійського художника ХІХ століття, видається з 1984 року за найвагоміші досягнення в галузі сучасного мистецтва, причому винятково британським митцям та мисткиням. Організатором премії є Галерея Тейт. Попри критику, премія Тернера залишається однією з головних відзнак для творців, які працюють у різних видах мистецтвах. Головна умова для номінантів — мати виставку, яка суттєво вплинула на англійське мистецтво за попередні 12 місяців. Втім, у 1991–2016 роках ще існувало вікове обмеження – митці не повинні були бути старшими за 50 років.
Якби остання вимога була чинною й зараз, 66-річна Вероніка Раян, вочевидь, не перемогла б своїх конкуренток, серед яких, так сталося, цьогоріч були самі жінки: Хізер Філліпсон, Інґрід Поллард і Вікторія Сін. Цікаво, що з них тільки Філліпсон народилася на туманному Альбіоні, тоді як інші, зокрема сама Раян — в місті Плімут на острові Монтсеррат в Карибському морі, котре є володінням Великої Британії.
«Вздовж спектру». Фото: www.spikeisland.org.uk
Вероніка Раян — видатна скульпторка, що здобула премію із формулюванням «за розширення мови скульптури» та «витончену чуттєвість і тактильність» її робіт. Її номінували передовсім за виставку «Вздовж спектру», яку демонстрували в мистецькому центрі «Спайк Айленд» в Бристолі з 19 травня по 5 вересня 2021 року. Раян працює з природними формами й об’єктами, надаючи їм нової «оформленості», вкладаючи чи загортаючи предмети в різноманітні матеріали. Тому її скульптури завжди порушують екологічні проблеми, що проявляється в майстерній грі з формою і вмістом, часто «невідповідними», а то й протилежними за специфікою (наприклад, синтетична тканина й овочі). Раян нерідко вплітає особисті наративи в історію того місця, де відбувається виставка.
Скульптурна композиція на честь покоління «Віндраш». Фото: news.artnet.com
Так, на виставці «Вздовж спектру» представлені великі купи шкірок саусепу і стручків какао, вилитих із глини та вкритих вулканічним попелом із Алліуаґани (так корінні мешканці Кариб називали Монтсеррат). Найвідоміші її скульптури — збільшені насіння рослин і фруктові кісточки або шкірки як своєрідне нагадування про те, що ми зазвичай оминаємо і швидко забуваємо, хоча це і є символами життя. Попри те, що Раян тяжіє до мінімалізму, не всі її роботи маленькі та такі, які легко перенести. Так, 1 жовтня 2021 року в лондонському боро Гакні вона представила три великих об’єкти, виготовлених із бронзи та мармуру як постійний громадський пам’ятник на честь покоління «Віндраш» (так звуть людей, які прибули до Британії з Карибських островів в 1948–1971 роках). Це три великі карибські фрукти: саусеп, анона і плід хлібного дерева. І їх збільшений до неприродного масштаб — це ніби певне виділення і посилення конфлікту культури і природи, що здавна визначає людську цивілізацію.
Директор Британської галереї Тейт Алекс Фаркухарсон, який є співголовою журі премії, сказав, що творчість Раян «надає нової поезії» матеріалам, які «зазвичай не помічають і викидають». І цим він точно сформулював те, що Вероніка Раян, за її словами, відчувала все своє життя: власну непоміченість, невидимість і непотрібність. В інтерв’ю вона розповідає, що постійно намагалася зробити так, щоб її творчість побачили, однак доля нав’язливо їй заважала: так у 1990-х виверження вулкану повністю зруйнувало її рідний Плімут, а сумнозвісна пожежа на складах Момарта в 2004-му знищила сотні її мистецьких об’єктів. Та, лишаючись вірною своєму покликанню, вона продовжувала працювати попри все, часом створюючи свої скульптури зі сміття, наприклад, з пакування для овочів і фруктів. Раян називає це «перепрофілюванням речей». А ще вона полюбляє збирати ці речі в клунки чи плетені торбинки, бо колись побачила, що так роблять в одному нігерійському селі біля Лагоса, а місцеве населення ставиться до них як до маленьких обітниць, що мають певну силу і секрети.
Якщо скульптури Вероніки Раян видаються вам у чомусь суперечливими, а то й геть не мистецькими — це цілком нормально аж до того моменту, коли ви надумаєте їх купувати.
Премію Тернера часто звинувачують в необ’єктивності, розмиванні меж «справжнього мистецтва» і популяризації «концептуальної фігні» (останнє — слова британського міністра культури Кіма Гауллза). Втім, визначати ієрархію сучасного мистецтва — завжди складно, бо нам бракує безпечної перспективи, сформованої роками та критиками, аби розібратися, що ж достеменно є геніальним, а що дійсно «фігнею». Значна кількість дослідників сходиться на тому, що цінність і значущість сучасних «шедеврів» формує насамперед не талант, а життєвий шлях митця/мисткині й ціна на його/її попередні творчі об’єкти, коли найбільше важить важко вловима «музейна якість», про яку пише Дон Томпсон в книзі «Як продати за $12 мільйонів опудало акули». «Музейна якість» — найважливіший критерій під час того, коли обираєш, яке сучасне мистецтво варто придбати, у чому самому розібратися практично неможливо і треба кликати на допомогу кураторів виставок, мистецтвознавців і інших експертів. Тож, якщо скульптури Вероніки Раян видаються вам у чомусь суперечливими, а то й геть не мистецькими — це цілком нормально аж до того моменту, коли ви надумаєте їх купувати. Бо тоді вже не вдасться відмахнутися від сучасної культури, виправдовуючись своїм невіглаством, а треба буде слухати тих, хто на цьому розуміється. Або здібно вдає, що розуміється.
Читайте також: Та й Бенксі з нами
Втім, аспект «подобається / не подобається» ще ніхто не відміняв, і будь-який мистецький об’єкт має зацікавлювати або спантеличувати, але не викликати байдужість. У цьому плані скульптури Раян підкупають своєю простотою і натуральністю й на позір не пропонують якихось заплутаних смислів чи зашифрованих значень, а є нагадуванням про те, що людина — це передусім частина природи, а тому її збереження — це якраз збереження нас.