Нова редакція Українського правопису, що почала діяти від 3 червня цього року, тобто з моменту її публікації на офіційних сайтах Міністерства освіти і науки України та НАНУ, природно, стала предметом широкого обговорення. Власне, це та ситуація, якої не варто боятися з кількох причин. Правописні реформи нерідко викликають бурхливі дискусії не тільки в нас, і це здорова суспільна реакція на те, що відбувається. «Якщо подивитися на історію з німецькою реформою чи португальською, то ви побачите, що там були дуже бурхливі дискусії і консенсус вибудовували роками. Мовою послуговується дуже велика кількість громадян, у всіх свої погляди й преференції. Зрозуміло, що всім угодити неможливо. Тільки в тоталітарних суспільствах реформи такого штибу проходять гладко й тихо, бо всіх незгідних можуть суворо покарати», — коментує Тижню ситуацію український мовознавець Лесь Белей.
Літературна українська мова — це один з інструментів, що зшиває країну докупи, запорука тривкої ідентичності нації, основа її етнокультурної цілісності. Спільна для всієї України школа витворила симбіоз єдиної літературної української мови, про який мріяв свого часу Іван Франко. Доводиться констатувати, що спільне шкільництво охопило всю Україну після Другої світової війни. Власне, і в контексті сучасності поширення літературної мови та шкільництво тісно прив’язані одне з одним, але про це мова згодом. Однією з найсуттєвіших ознак такої цілісності є функціонування в різних суспільних сферах літературної мови, яка має кодифікований правопис. А її правописна кодифікація завжди вписана в соціолінгвістичний контекст. Якщо його розуміємо, то легко пояснити, що слугує причиною правописних змін, впровадження нової редакції правопису нашої мови, який нині привертає увагу.
Читайте також: Тягар помилок
Хоч ми й багато інформації сприймаємо нині на слух, будь то радіо чи телебачення, не варто недооцінювати вплив друкованого слова на те, якою нині є українська літературна мова. «Раніше критерієм становлення правописної норми (ще півстоліття тому) був зразок мови письменників, мова художньої літератури. У виданні «Літературна норма і мовна практика» ми обґрунтували, що засоби масової комунікації диктують сьогодні розвиток мовної норми», — зазначає в коментарі Тижню Світлана Єрмоленко, мовознавець, доктор філологічних наук, голова робочої правописної групи, якій завдячуємо новою редакцією Українського правопису. Коли адміністративний контроль над дотриманням правописних стандартів відійшов у минуле, ціла низка засобів масової інформації, видавництв, освітніх закладів тощо стали користуватися орфографічними правилами, відмінними від офіційних. Це, як ідеться в преамбулі до нової редакції Українського правопису, дезорієнтує широке коло користувачів української мови, зумовлює непевність у власній мовній компетенції, перешкоджає розширенню суспільних функцій української мови та, врешті, розхитує мовну норму. Як зазначають автори нового Українського правопису, сучасна редакція повертає до життя деякі особливості правопису 1928-го, які є частиною української орфографічної традиції та поновлення яких має сучасне наукове підґрунтя. Водночас правописна комісія керувалася розумінням того, що й мовна практика українців другої половини ХХ — початку ХХІ століть уже стала частиною української орфографічної традиції. Таким чином кодифікатори мови не можуть знехтувати тим, що мову народу творить його історія: мова змінюється, і правопис має відображати насамперед її сучасний стан.
Нинішня українська багатофункціональна, із розвиненою різноплановою стилістикою, сучасною науковою термінологією, взаємодіє з багатьма світовими мовами. Вона відкрита й динамічна. Змінюється її словник, з’являються нові терміни в різних сферах суспільної комунікації, виникає потреба адаптації загальних і власних назв до раніше сформульованих орфографічних правил. Навіщо переглядати ці правила? Для того щоб відреагувати на зміни в сучасній мовно-писемній практиці, визначити правила написання нових запозичених слів, нових власних назв, усунути застарілі формулювання та спростити й, де це можливо, уніфікувати орфографічні норми. Хоч уточнення й коригування орфографічних правил — це завдання насамперед професійних мовознавців, співтворцями Українського правопису є також широке коло освічених українців, чия писемна практика узвичаює те чи інше написання. Слід наголосити, що вперше за всю історію України нова редакція правопису пройшла етап широкого громадського обговорення, протягом якого було висунуто близько 3 тис. пропозицій. Найдоречнішими виявилися запропоновані мовними практиками: вчителями та літературними редакторами. Загалом зміни в новій редакції Українського правопису можна поділити на дві великі групи: власне зміни в написанні слів і варіантні доповнення до чинної норми.
Читайте також: З окупації по українську мову
«У новій редакції Українського правопису, думаю, іншомовні слова — це пункт номер один, який потребував упорядкування. Англіцизми, запозичення з німецької, французької мов та решти важливо було підвести під стандарти, як їх передавати українською на письмі. Хемігвей, Гемінгвей чи Гемінґвей — як правильно писати прізвище видатного американського літератора?», — провадить далі Світлана Єрмоленко. В історії правопису написання слів іншомовного походження було й залишається предметом гострих дискусій. В українській, так само, як і в багатьох інших мовах, і транскрибування, яке передає звукову форму іншомовного слова, і транслітерування, яке відтворює його графічну форму, і комбіноване застосування цих підходів, і орфографічна адаптація слова завжди були природними й легітимними способами поповнення національного лексикону.
Як зазначають мовознавці, із якими поспілкувався Тиждень, уже за часів незалежності Української держави відбулося кілька спроб оновити Український правопис, та вони не були доведені до кінця. Складно було йняти віру, що робота тієї групи, яка розробляла нову редакцію Українського правопису, матиме край і виллється в певний конкретний результат. «Мова постійно змінюється, тому час від часу норму слід переглядати, і так роблять у всьому світі.
Але найважливіше тут — концептуальний підхід, інакше кажучи, яку мету ставить собі правописна комісія: спростити норму, полегшити її, ліквідувати неоднозначності та відповісти на виклики сучасного мовного вжитку чи боротися за якесь своє бачення норми (відновлення історичної справедливості, несприйняття будь-яких змін тощо)», — зазначає Лесь Белей. Він звертає увагу на той факт, що правопис як зібрання правил орфографії та пунктуації є далеко не в усіх мовах. «В англомовному світі орієнтуються, наприклад, на словники (Оксфордський, Вебстер тощо). Зі світом права тут важко провести аналогію. За недотримання правопису не передбачено жодної відповідальності. Державний апарат та освіта за визначенням повинні закріплювати мовний стандарт, натомість медіа чи видавництва самі вибудовують свою мовну політику, і ніхто не може їх змусити дотримуватися правопису. Якщо реформована правописна норма логічна або ж реформу провела авторитетна інституція, то кількість її прихильників буде більшою», — констатує співрозмовник Тижня.
У кожної реформи є свої як ідеологи, так і виконавці. Від їхньої співпраці залежить, чи буде впроваджено запропоновані зміни, а чи вони лишаться на полицях історії. Справді, норми та правила нового правопису вже запропоновано використовувати, але йдеться про довгий і поступовий шлях, який потребує часу. Велику роль відіграє масовість переходу на нові правописні норми. Для багатьох це складно з тієї причини, що спрацьовує набутий у школі автоматизм, як писати правильно. Масовість охоплення має забезпечити шкільна освіта. Так чи інакше її роль (а конкретніше роль шкільного вчителя) у цьому процесі ключова. «Кількість змін у новому правописі така, що їх можна опанувати за стислий термін. Питання тільки в тому, що система освіти громіздка та багаторівнева. Тому поки новий правопис пройде всі рівні, — від МОН до вчителів у віддалених селах, — це може зайняти певний час.
Читайте також: Мова освіти — ключовий фактор єдності та безпеки держави
Зрештою, головне в такій ситуації не поспішати, але цього, мені здається, ніхто й не збирається робити», — ділиться міркуваннями Лесь Белей. Нині, як зазначає прес-служба МОН, у міністерстві розробляється план імплементації нової редакції Українського правопису. Цей документ, зокрема, передбачатиме терміни та етапи впровадження змін в освітній процес. Поряд із цим речники згаданого міністерства зазначають, що ЗНО з української мови наступні п’ять років відбуватиметься за старими правописними нормами, а не тими, які запропоновані в новій редакції Українського правопису.
Однак річ не лише в освітянах, а й у політиках та чиновниках. Наприкінці квітня цього року парламентарі ухвалили закон «Про функціонування української мови як державної», який замінив ганебний мовний закон депутатів Ківалова — Колесніченка. Будьмо відверті: за роки незалежності України гуманітарний вектор нашої держави залежав від керманичів, не був незмінним, розвертався між полюсами малоросійства та українізації. Власне, в одній із перших пропозицій новообраного президента йшлося про те, що він збирається переглянути новий закон про українську мову. А це підважує дуже важливу стратегічну ідею: державна мова України тільки одна, і це українська.
Питання гуманітарної, конкретніше, мовної політики, бо йдеться саме про них, не є маргінальними. Новообраному президентові та його команді активна частина суспільства висунула низку вимог щодо тонких червоних ліній, які їм не варто перетинати, коли йдеться про майбутнє України. Питання в тому, чи готова вона доповнити цей список претензією, що українська мова не предмет для політичних спекуляцій, і тиснути, щоб уже й норми нещодавно ухваленого мовного закону та норми нової редакції Українського правопису були не проігноровані, а втілені?