Ми живемо в часи лавиноподібного зростання негативного. Здається, заперечувати легше, ніж утверджувати. Тому негацію більше визискують як засіб для підкорення розчарованих і знесилених. І війни вже схожі не на чесне змагання, а на підступну маніпуляцію. Видається, що світові годі позбутися влади негативного, бо воно дає змогу міцно тримати геть усе в неабиякій напруженості. Прецінь, і філософи не гребували негацією у своїх теоріях як дієвим чинником думки. Проте Ніцше чи не вперше переосмислює негативне й обґрунтовує згубу її тотальності. Недарма Жиль Дельоз, аналізуючи засади його філософії, виокремив у ній ідею значно конструктивнішу — систематичне ствердження життя. Утім, а чому виникає пересторога щодо негативного?
В основу Ніцшевого філософування покладено переоцінку, позаяк оцінювання передбачає встановлення вартостей, які покликані визначати способи нашого життя. До цієї процедури дотична генеалогія. Вона виявляє походження речей і здійснює їх розрізнення з певної часової дистанції. Інакше кажучи, так звершується критика. Зауважмо, критика — це не негативна реакція на те, що не сподобалося, а вираз екзистенції. Критикуючи, відстежують історичні зміни сил, які впливають на ті чи ті події.
Власне, сила інтерпретує, визначає смисли, бо без оцінки залишаються приховані змісти того, що може прислужитися пануванню негативного.
У такий спосіб історія розгортається подібно до гри сил, які постійно перебувають у взаємодії. Співвіднесення сил між собою є волінням. У Ніцше воля не просте прагнення, а те, що відрізняє одну силу від іншої, утім, її не заперечуючи. Натомість у діалектиці Геґеля подвійне заперечення запроваджено для нищення суперечностей і переходу на новий якісний щабель. А от у песимізмі Шопенгауера взагалі бачимо заперечення волі до життя. Беручи це до уваги, Ніцше показує, що негація ніколи не є джерелом активності, а радше — реактивності. Тому дієвішою для нього є воля до ствердження. На цьому побудоване розрізнення рабського й шляхетного: раб жадає урвати бодай дещицю влади та заперечує все, що цьому перешкоджатиме; шляхтянин готовий приймати виклики, промовляючи до буття — «Так!». Ба більше, каже подвійне «Так!». Але будьмо відвертими, шляхетному теж притаманно заперечувати, щоправда, це не є для нього первісною перевагою.
Читайте також: Обшири негативного
Зі згаданого розрізнення виводяться, відповідно, два різновиди трагічного. Перший виникає з конфлікту протилежностей, які живляться запереченнями. На думку Ніцше, це наочно демонструє діалектика Сократа, де життю протиставлений інтелект. І християнство з антитезою поцейбічного світу й потойбіччя. Другий виростає зі змагальності, коли протиставлення взаємодоповнюються. У цьому зв’язку Ніцше розглядає богів супокою та шалу — Аполлона й Діоніса, які зійшлися не для герцю, а щоб витримати страждання світу. З християнського погляду, навпаки, страждання є великим нещастям, яке потребує компенсації: подолати трагедію та відчути радість означає уникати болю. Ніцше бачить у такому квієтизмі заперечення життя (нігілізм). Але Діонісові не треба виправдовувати стражденне життя. Не тому що йому властива мазохістська вдача, а тому що він радіє здатності переборювати муки. Так відкривається множинна перспектива ствердження.
Усяку теорію, де провина за недоладність існування перекладається на когось іншого, Ніцше вважає жалюгідною. Позаяк життя як таке невинне. Ще Геракліт порівнює його зі становленням і грою в кості. В існуванні нема нічиєї вини. Воно випадкове, вільне й самоствердне, хоч і підпорядковане долі, принцип якої нагадує комбінаторику, де поєднані випадковість і необхідність.
Ніцше закликає любити фатум і вічне повернення. Це не означає, що жах і терор повторюватимуться безконечно. Ідеться про постійне випадання необхідного числа випадковостей. А заперечуючи такі можливості, людина нехтує життям і стає нігілістом.
Отже, нігілізм — це не сукупність історичних перипетій і течій, які проілюстровані негативізмом, а формування заперечного стосунку до життя. Наприклад, теорія еволюції Дарвіна нехай і подібна на становлення, та за своєю суттю — реактивна. Позаяк у ній усякому досягнутому рівневі притаманне пристосуванство до середовища, зведення можливості розвитку до вигідного набору варіантів, а не множинності. Для Ніцше в бутті неодмінно повертатимуться можливості, з яких обираються варіанти для непрорахованого ствердження життя. Постійне накопичування сили в усіх її проявах є волею до могутності, інтеграцією, а не владою над окремими захопленими відтинками сущого.
Читайте також: Архетипи людського тіла
Звідси висновок: негативне завжди спряжене з реактивним, а для ствердження потрібні активні сили, що вирізняються, долають усі межі. Та чому реактивні сили є негативними? Бо не примножуються, а розпорошуються. Безперечно, вони можуть об’єднатися й здолати активні сили, проте все одно залишаться нижчими, звужувальними, партикулярними, засліпленими, злиденними, пасивними, нещасливими. Відомо, що рабська сила здатна сягнути надто високо. Такою, скажімо, є природа тоталітаризму й автократії. Хоча це не рятує їх від заперечення себе: вони паразитують на владі та продукують містифікації, що відірвані від життя, а зрештою сповнюються злостивістю, мстивістю, волею до небуття, нігілізмом.
Якось несподівано Дельоз нагадує ніцшеанську формулу: людина за своєю суттю — звикла до сповільненості й обмеження реактивна істота. Можна сказати, що ми такі від природи. Для активності годилося б ще опанувати реактивні сили, доклавши неабиякого зусилля. Дійсно, за Гоббсом, у природному стані люди перебувають у війні всіх проти всіх. У Геґеля свідомість стає самосвідомістю у двобої з іншою свідомістю. Усе це дуже схоже на прагнення раба бути паном. Але як же багато в цьому негативності! Тому лише культура, якщо в ній ще не запанувала реакція як школення людини, дає змогу проявити активні потенції.
Тобто в культурі має здійснюватися добір сильного типу, щоб реактивні сили не підкорювали його, а заперечували себе.
Стверджуючи, воля до могутності не повинна нікому служити чи злоститися, бо націлена на творення цінностей, на художнє винаходження нової можливості життя. Вона хоче захоплюватися, поважати, любити, нести радість і дарувати, звільняти, а не поневолювати. Шляхетність і піднесення — ось її головні характеристики.