Ще змалечку ми настільки звикаємося з нашими тілами, що лише підходячи до старості, якщо ще раніше несподівано не зазнаємо хвороб і ушкоджень, починаємо відчувати тілесну зношеність. Але недарма ж у культурі тіло віддавна розглядають не як знаряддя напохваті, що вписує нас у довколишній простір, а радше як невіддільну частину живого буття. Про це доволі переконливо пише французька дослідниця Аннік де Сузнель у книжці «Символіка людського тіла», спираючись на відомі релігійно-міфологічні та містичні вчення, а також філософські та психологічні теорії. Авторка не лише спростовуєне надто привабливу тезу, нібито плоть — осередокзла, тоді як душа пов’язана з добром, а й пропонує описувати деякі фігури тілесності як осередки правдивого й повносилого існування. Виявляється, наша тілесна подоба реалізує важливі життєві архетипи. Тому зневажати її негоже.
Згадаймо, як у дитинстві ми захоплювалися казкою про Попелюшку, чию долю вирішила її тендітна ніжка. Проте це не тривіальна історія із соціального життя трудового люду. Сакральні тексти часто містять силу-силенну оповідок, у яких окремі частини людського тіла раптово стають ключем до вагомих перетворень особистості. Наприклад, у біблійній історії Христос омиває ноги апостолам, адже помічає найбільш уразливе в людині. Одначе такий його вчинок не вичерпується звичним актом смирення, подібним до того, як грішниця Марія Магдалина приходить до Спасителя, щоб натерти йому ноги пахощами, а потім осушити їх власною чуприною. Цією дією засвідчується очищення Людини як такої. Звідси, напевно, постає звичка скидати взуття перед тим, як увійти до будь-якого помешкання, бо ноги постійно вештаються, сказати б, казна-де. Ці жести зовсім не те саме, що відомий епізод про Понтія Пілата, коли той умиває руки, себто відмовляється дізнатись істину.
Отже, те, що вряди-годи називається фізіологією людини, ніколи не зводиться лише до сукупності органів і їх функціонування. Позаяк уся ця царина розкриває символічні виміри тіла, здатного промовляти мовою, якої варто навчатися мало не впродовж усього життя.
До речі, на продовження теми ніг. Достатньо поглянути на стопу, а надто босу, щоби переконатися, що це доволі незахищена частина тіла. Чи не тому аж так багато є переказів про неї? Від ураженої стрілою п’яти Ахілла, через яку він опинився серед загалу смертних, і до менш відомих оповідей, як-от про вкушену змієм стопу Єви. Чи про біблійного Якова, який під час народження не відпускає п’яткистаршого брата Ісава, бо ще в утробі наміряється перебрати від нього силу. А хто забуде, як батьки новонародженого Едипа після невтішного пророцтва провидця про їхнього сина наказали слузі підвісити немовля за п’яту до дерева й залишити напризволяще? Про що все це? Певно, про те, що хай якої сили набуде людина, та здатності зрозуміти зовнішній світ вона не здобуде доти, доки не вивчить усе про себе, а найпаче про своє тіло та навчиться ним володати.
Щоправда, важливу символічну роль відіграють не лише зовнішні, а й внутрішні органи. Вухо відповідає за вміння не просто фіксувати звуки, а пильно дослухатися до зовнішнього світу, тоді як очі відкривають його нам. Кістки нерідко асоціюються із субстанцією, себто витривалим носієм, а кістковий мозок — із сутністю, квінтесенцією, визначальною характеристикою. Пуп — з осередком самостійності, відлученням від зовнішньої підтримки, здобуттям самовладності. Нирки — це символ очищення ймудрості. Шлунок — осередок перетворення поживи, інтеграції речовини, отриманої ззовні. Печінка — емоційна сфера (у міфі про Прометея шуліки виїдають саме її). Легені асоціюються з повівами розміреності, що відповідає природному ритму. Кров — то вже сама життєва енергія, а серце не тільки знаряддя, що її помпує, але і єство цієї життєдайності, джерело наснаги та світла. Певна річ, іще довго можна блукати «ландшафтами» людської тілесності, байдуже, внутрішніми чи зовнішніми, щоб упевнитися в неможливості пізнати її сповна.
Що там казати, навіть оголене тіло, якщо воно спеціально не скероване на щось інше, на якусь приховану мету, символізує первозданну силу, першооснову життя — прагнення догори.
Власне, прямоходіння теж нагадує вертикальне випростання й піднесення людини. А її хребет — чи ж це не аналогія драбини Якова, що символізує перехід від Землі до Неба? Тобто всі наші прагнення йпересування, перед тим як здійснити в зовнішньому вимірі, ми приміряємо до себе всередині, а передовсім — у суголосності з можливостями нашого тіла. Усе це має стосунок і до зростання, зміцнення, зрештою, піднесення нашого тіла. Та тільки хребцевий ланцюг — зовсім не пряма кістка, а гнучкі вигини, що додають нам вільної здатності маневрувати, а не простувати якимось наперед установленим королівським шляхом. Ось чому наше тіло — теж екзистенційний проєкт, а не даність. Знову–таки це подорож від уразливого й непевного низу (стопи) через бажання, волю, пристрасть ілюбов (статеві органи, серце) до найвищого способу опанування себе на рівні осмислення (голова) та примиреності в усьому із собою на всіх щаблях, що й дає нам змогу досягати щастя та свободи. З’ясовується: якщо не перейнятися істиною в собі та про себе, неможливо досягти її зовні. І попри все, тіло залишається неусувною частиною нашої персональності, воно постійно з нами спілкується, сповіщає про не завжди очевидну потаємну програму дій. Але найбільша небезпека —перетворення його на відчужений інструмент. Про душу й дух годі говорити без тіла, а в разі його зведення до предметності й поготів. Оскільки навіть вилучені органи дають про себе знати. Вони сповіщають про непоправну втрату, що порушує досконалу цілісність і довершеність.