Погодьмося, щойно випадає нагода поміркувати про те, чим є література, як одразу ж на думку спадають сюжети, що достачають яскраві враження від прочитаного. Утім, є і дещо несподівані погляди на письменство. Для прикладу, його порівнюють зі сповненим особливими лакунами простором. А потрапляння в ці порожнини нерідко вганяє в екзистенційну непевність, яка, попри все, часом оприявнює питання про можливості літератури та межі авторства. Отже, перебування в цих проміжках буття нехай і нагадує провали в порожнечу, проте не заперечує існування. А як щодо писання? У тому-то й річ, що цей акт більше нагадує не планомірне продукування текстів, а поступове затягування в круговерті запиту про себе. Власне, приблизно так загалом і виглядає теорія літератури Моріса Бланшо. Хоча точніше було б її назвати антитеорією. І щоб у цьому переконатися, достатньо зазирнути в його книжку «Простір літератури» (1955).
Буквально з перших же сторінок нас ошелешує фраза: правдиве писання ніколи не робить із письменника центральної фігури творення, а завжди викидає кудись на узбіччя.
Ба більше, через свою принципову самотність авторові нізащо не дізнатися, чи вдалося йому завершити свій твір. А тому вже в іншому тексті доводиться далі творити чи руйнувати те, що розпочато в попередньому. Тож акт творіння — це інтимність, а творець — схожий на медіума самітник, який кориться силам невизначеності, здійснюючи свою справу несамохіть, і тому не здатен збагнути геть нічого ним написаного. Та це не означає, що цього ніхто не прочитає. Навпаки, читач матиме змогу підтвердити його самотність, адже створене завдяки відчуженості є не цілісністю буття, а тим, що штовхає літератора, та, зрештою, і читача, до повноти. З цього випливає, що письменник належить творінню, й аж ніяк не навпаки.
Читайте також: Не руйнуючи тиші
Хай як дивно, проте Бланшо затято заперечує персоналізоване письмо. Для багатьох це може звучати несподівано, позаяк завжди хочеться почути позицію заангажованого в ту чи ту ситуацію автора. Та Бланшо апелює до Кафки, якому якраз і кортіло говорити не від першої особи, тобто казати не «Я», а «Воно». У такому разі замість письменника голоситиме мова. Тоді як сам він мовчить. Одначе в акті творення йому вдається робити відчутнішими численні шварґотіння мови. Його перехід на рівень «Воно» рівнозначний висловлюванню з позиції того, хто є «Ніким», а точніше — «Іншим».
Отже, письменник — не просто іграшка в руках таємничої невидимої сили, що крутить ним як заманеться. А література — не хаотичні каракулі чи вигуки, які медіатору вдається транслювати, подібно до піфії, що передає повідомлення від оракула до людини. Творіння набуває мистецького статусу, щойно письменник починає шукати зв’язку із собою. Себто може віднайти себе в письмі, що виникає зі страху перед самотністю.
Усе ж творення не лише викидає творця на маргінеси. Воно вершиться поза часом, коли той, хто пише, не відчуває теперішнього. Ба більше, творення не є актом викликання буття з небуття, а навпаки — починається, щойно буття втрачається, а відсутнє звільна натякає, що без творця нічого не відбудеться. «Там, де я сам, хтось є… — каже Бланшо. — Там, де я сам, мене немає, там немає нікого… Хтось — це велике “Воно”, “Щось”, частиною якого стають». Оце «Щось» і є абсолютно невловним і схожим на безособове існування. Проте йому до снаги змінити все, що стосуватиметься його. І відбуватиметься це завдяки здатності налаштувати мову так, щоб зачаруватися її звучаннями.
Як видно, писання ні до чого не спонукає. Це не бажання слави, а створення того, на що можна спертися в існуванні. Кафка ніколи не думає, що напише щось вартісне, натомість лиш у писанні виправдовує власне буття. Йому незатишно в реальному світі. Щоби виправити цей прикрий стан, він і намагається писати. Цим література виказує самовтрату письменника. Проте в цій стихії відбувається віднайдення ним самого себе. Та немає в тій справі жодних гарантій. Це суцільний ризик віддавання себе нескінченному, несталому. Для створення бодай одного твору, каже Бланшо, необхідно достоту вибрати життя. Тому писання пов’язане із самовладанням перед лицем смерті. Того, хто перед нею заклякне, вона відразу знесилює. Творення є постійним відвоюванням місця в смерті, де вдається, либонь, щось сказати. Саме на грані спустошеності й виникає потреба творити. Наприклад, Малярме пише свій «Іґітур», щоб зобразити чисту відсутність і показати невидиме: герой іде з кімнати, п’є труту, а відтак переходить у небуття. У цьому його зниканні й розкривається «потуга негативного», що звільняє від тягаря речей.
Парадоксально, утім, у Бланшо творчий акт порівнюється із самогубством, але без смерті. Це не жага самознищення, не воління померти. Смерть залишається частиною людського існування, будучи «мудрою подругою життя». Вона не має нічого спільного з бажанням безслідно зникнути.
Рільке розглядає смерть як найвище випробування, шукаючи можливості зробити з неї ще один бік життя. Виходить, що життя та смерть утворюють дві площини існування, без яких не зрозуміти ні першого, ні другого. Улюблений персонаж Рільке — Орфей — уміє переходити в позасвіття, трансформуючи факт смерті, бо в наближенні до неї не бачить її загрозливої присутності, натомість черпає із цієї близькості натхнення. Творіння не народжується в муках, а звільняється у святості такої події.
Читайте також: Нехіть
Наведені міркування виглядають дещо екстравагантними, місцями містичними. Та за цим усім, наполягає Бланшо, стоять цілком конкретні випадки. Для Малярме поетична творчість була постійним віддаленням від буття, ба навіть цілковитою його відсутністю. Віршування нагадувало йому впадання в безодню та неминуче помирання. А все тому, що він умів вибирати такий мовний режим, де слово нічого не називає, не націлюється на конкретні речі. Це мова нереального, а її сировинні слова створюють хіба що ілюзію. Так може початися література. Та Бланшо схиляється до думки, що літератури, найімовірніше, нема, бо вона не посідає фактичного місця.
Звідси його категоричне твердження: хто не зазнає самотності й не випадає із часу — той і не творить.
Художні висловлювання — то тільки тіні слів, які не несуть ніяких смислів, залишаючись нічиїм шемранням. Тільки майстер слова вміє зробити так, щоб його творіння зазвучало сповна. Він вихоплює їх, перебуваючи на межі. Промовляння слова слугує не самовираженню, а уможливленню себе в літературному акті.