На початку липня 2026 року за допомоги родини, отця Богдана Пушкаря та громадської організації «Народна самооборона Львівщини» Національний університет «Києво-Могилянська академія» отримав надзвичайну пожертву — інтелектуальний спадок Лева Біласа (07.08.1922 — 17.05.2004): рукописи, листування, книжки (93 коробки), привезені із Інсбрука (Австрія). Чому спадщина Біласа виявляється на диво цінною для розуміння української інтелектуальної традиції та інтелектуальних дискусій про долю й особливості Центрально-Східної Європи? І чому цей дарунок має би зворушити дослідників?
Уже походження Лева-Ростислава Біласа передбачило його увагу до української тематики. Народився майбутній історик у Львові в родині лікаря Ростислава-Едмунда Біласа, свого часу санітарного референта військового міністерства ЗУНР. Але літні місяці і враження дитинства пов’язані були з Трускавцем, звідти походження його матері з родини Терлецьких. Ольга Терлецька була онукою трускавецького війта, її батько був власником земель, де знайшли нафту. Це була досить знана родина. Про своє дитинство та юність Лев досить яскраво розповідав у мемуарах «Оглядаючись назад. Пережите 1922–2000 рр. і передумане», виданих 2005 року у Львові.
Спогади Лева Біласа.
Спогади, написані Левом Біласом, дуже важливі оповіддю про міжвоєнний час і початки Другої світової війни, періоду його дорослішання і становлення особистості. Час насичений політикою і ідеологіями: українське питання в Другій Речі Посполитій, прихід до влади націонал-соціалістів у Німеччині, війна в Іспанії, початок Другої світової і окупація Радянським Союзом західноукраїнських земель: усе це поруч із першими зацікавленнями й розчаруваннями, поруч з арештами, втратами, репресіями. Усвідомити ці зміни дуже складно і часто неможливо, для історика цей час — «доба ідеологій», що потребує пояснень, незрідка за відсутності логіки подій.
Читайте також: Як історія ставала наукою
Біографія автора спогадів — українські школи в Трускавці і у Львові, академічна українська гімназія. Виїзд родини для порятунку від репресій 1940 року із Галичини до Лодзі, вступ до університету в Бреслау (Вроцлаві) і подальша доля, переважно пов’язана з Німеччиною і Австрією. Навчався у Віденському університеті, а потому в Гайдельберзькому (на філософському факультеті). Велике значення цієї освіти, особливо студії у професорів Карла Ясперса і Альфреда Вебера, було очевидним. Загалом вплив тогочасних філософів (зосібна Бенедето Кроче і Ортега-і-Гассета) досить вирізняв підходи і стиль Лева Біласа.
Велика війна ставила й великі питання для історії і філософії. Ті питання кризи гуманності і нових підходів до історії ставали засадничими для численних осмислень і пропозицій. Світовий конфлікт із великими жертвами і зневагою до людини узагалі поставив питання пізнавальності історичного процесу. Для початків людиновбивства використовувалися ж історичні аргументи. Віра в соціальний прогрес була підважена. Однак ХХ століття також подарувало розуміння «модерної людини» і масової культури, механізації певних форм суспільної взаємодії. Українське емігрантське середовище по війні підштовхувало до роздумів щодо минулого і сучасного людства на рівні есеїстики і літературознавства: Віктор Петров, Юрій Шевельов, Ігор Костецький залишили про це досі не осмислений спадок.
Стаття Лева Біласа.
Для багатьох великим поштовхом для роздумів стало «Дослідження історії» Арнольда Тойнбі з думками про виклики й відповіді на них, цивілізаційний підхід. Даний пошук зворушив і середовище української еміграції (зокрема фахових істориків Лева Окіншевича і Бориса Крупницького): як пояснити те, що відбулося з людством у ХХ столітті і як осмислити особливості української історії? Світ з 1950-х років потребував нового бачення минулого, не пов’язаного з ідеологічними постулатами. Певною мірою — це і прагнув пояснити Лев Білас, піддаючи попередні образи історії істотній критиці на сторінках «Сучасної України» (мюнхенського щомісячника і його додатку «Української літературної газети»), а потім і «Сучасності» наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років.
Сама ж наукова кар’єра історика і філософа була доволі складною. Захист докторської дисертації «Алєксандр Керенський в російській революції 1917 р.» 1952 року не приніс чіткого місця в науковій ієрархії, переїзд до Мюнхена не був вдалим (попри завдання займатися дослідженням творів В’ячеслава Липинського, одного з найцікавіших українських мислителів ХХ століття), далі спроба займатися тюркологією й урешті, після додаткової освіти, посідання посади завідувача відділу в Гамбурзькій державній університетській бібліотеці у 1963 році, а потому і пропозиція підготовки історичних праць Липинського для запланованого багатотомного видання. У 1984 році Лев Білас вийшов на пенсію й оселився поблизу австрійського Інсбрука (у селі Альдранс), дбайливо збираючи матеріали і продовжуючи формувати розпочате ще змолоду — архів і книгозбірню (ця спадщина й потрапила допіру в Україну).
Увага до історіографії передвоєнної доби — очевидне зацікавлення для історика. Чи могли пояснити український історичний процес запропоновані моделі, передусім Грушевського? Мабуть, на час написання, Лев-Ростислав Білас вважав, що це була викінчена модель. Та кризу такого народницького бачення знаменували твори В’ячеслава Липинського і націоналізм Дмитра Донцова, власне як і поява сталінсько-більшовицької інтерпретації. Для Біласа недоречність таких розумінь показував повоєнний час і потреба відкритості до майбутнього, де українська історія мала розумітися як складник європейської та світової і лише як частина сьогодення, а відповідальність історика лежала тільки перед власним сумлінням.
Читайте також: Карло Ґінзбурґ та його бенанданті: кілька речей, що про нього знаємо
Лев Білас не написав надто багато праць, це переважно есеї і рецензії. Цікавою була спроба кількох науковців уже в незалежній Україні розпочати переклади основних політико-філософських творів світової думки. У 1996 році (у перекладі Біласа разом із філософом Левом Коленським) вийшов переклад «Бегемота» Томаса Гоббса, важливої праці XVII cтоліття для характеристики початків ідеологій і революцій. На жаль, проєкт нереалізовано. У Львові у 2002 році видано його «Кризу нашого образу історії» (1958) (з невеликим вступом Ярослава Ісаєвича), Олексій Ясь зі своєю передмовою передрукував в «Українському історичному журналі» 2015 року бачення Левом Біласом цивілізаційної концепції від Освальда Шпенглера до популярного тоді Арнольда Тойнбі «Історія як спокусник» з критикою основних підходів (надруковано ще у 1958 році в «Українській літературній газеті»).
Більшість тез Біласа не була сприйнята в українському еміграційному середовищі. Будемо відверті, і зараз не зовсім добре сприйматимуться українськими «материковими» істориками. Як приклад, моя улюблена Біласова рецензія на праці Олександера Оглоблина (на «Людей старої України» і «Гетьмана Івана Мазепу і його добу»), надрукована в часописі «Сучасність» 1961 року за назвою «Ідеологія як історія і як поезія». Білас розкладає по поличках «ідеологічну трансформацію» Оглоблина на рівні навіть вживання метафор від історика фабрик (у радянській частині біографії) до історика «громадсько-політичної» та «національно-визвольної» думки. З огляду на те, що і сьогодні рецензовані твори Оглоблина є канонічними для українських істориків і авторів підручників, думки Біласа як науковця з європейською освітою і розумінням історизму і досі, через сімдесят років, не стали засвоєними. Для рецензента «Історія є думкою, логосом, поезія — мітом», і з огляду на свідомість історія приходить у людське мислення після «поезії» (з численними штучними фразами й перебільшеннями, метафорами, де православні колегіуми, наприклад, названі «Атенами»), тож для Біласа роботи Оглоблина радше є «поезією». Білас наслідує європейську думку ще з просвітницьких практик, де історія завжди сучасна і теперішнє породжує історика, історик завжди «суб’єктивний», а сам історичний процес змінний і кожна генерація «здобуває історію заново», як і оновлює своє мислення.
Передання архіву й бібліотеки важливого критика бачення історії післявоєнного періоду відбувається у вкрай потрібний час (хоча час — завжди слушний). Український історик стоїть перед викликом розуміння суспільних і політичних процесів під час великої війни, уявлення про світ і культуру змінюються після 24 лютого 2022 року. Криза бачення минулого і його разючої зміни, зокрема через поширення штучного інтелекту і масових мереж, — очевидна. Принаймні ту кризу слід визнати, як те визнавали інтелектуали під час і після Другої світової війни.
Селище Альдранс у Тиролі, де впродовж останніх двадцяти років життя мешкав Лев Білас.
