В’ячеслав Липинський (1882-1931) – український мислитель, історик, публіцист, теоретик та ідеолог українського консерватизму.
Ілюстрація авторства Ольги Глумчер
Підібрати якусь ключову метафору, що гранично чітко відображала б значення В’ячеслава Липинського в історії становлення нас сьогоднішніх, доволі непросто: він не був активним політиком, на відміну від своїх сучасників — президентів, парламентарів, міністрів, воєначальників, літературних корифеїв. На пост посла в Австрії в 1918–1919 роках можна не зважати, бо через «юність» української державності й специфіку повоєнних міжнародних відносин українські амбасадори просто не встигли вписати свою главу в історію міжнародних відносин. Загалом у період революції й пізніше в еміграції Липинський не був помітним і активним значною мірою через проблеми зі здоров’ям і невідворотне згасання. Тож він не рвався на трибуни дискусійних клубів чи університетські кафедри, не був полум’яним трибуном і публіцистом, не плів хитромудрих інтриг у міністерських кабінетах, не був помічений серед розвідницьких резидентур. У реаліях сторічної давності, як і тепер, той, хто зайвий раз не нагадує про себе й не вміє працювати ліктями, приречений на повільне забуття й стирання з пам’яті. Однак сьогодні Липинський важливий для нас своїми ідеями як ніколи, тож варто докладніше розібратися в них і біографії їх творця.
В’ячеслав-Вацлав Липинський належав до тієї частини поляків, які, віддавна проживаючи в Україні, відчували своїм обов’язком спокутувати провини предків перед українцями активною допомогою в справі їх національного «пробудження». Можна лише дивуватися, яку силу мав приклад Володимира Антоновича й Тадея Рильського, що й десятиліття по тому продовжував надихати їхніх співвітчизників, етнічних поляків, до переходу на українську ідентичність. На Липинського, тоді ще зовсім юного гімназиста, він подіяв магічно, аж до повного розриву з польським світом і переходом на українство. Липинського дуже вабила історія, хоч він навчався на природничому факультеті Краківського університету, де захоплювався лекціями з історії української літератури й культури Богдана Лепкого — нової зірки на небосхилі української гуманітаристики. Сам В’ячеслав пробує свої сили в жанрі наукової історії: йому належать праці, з якими історики звіряються і сьогодні: «Участь шляхти в великому повстанні під проводом Богдана Хмельницького» (1911) та «Україна на переломі, 1657–1659» (1920). Уже з назв очевидно, щойого цікавила історія перехідних епох, зрештою, він сам жив у часи великого зламу, що розпочався Першою світовою війною й продовжився революціями, що повалили імперії. Для Липинського як політичного мислителя історія мала самодостатню цінність, подаючи приклади соціального характеру нації, цінностей і алгоритмів поведінки еліти, ролі держави в житті суспільства. Власне, всі ці питання хвилювали його і як політика, хоча й не такого активного, швидше політичного візіонера.
З початком революції Липинський критикує українських партійних провідників за відсутність чіткої державотворчої програми, особливо наголошуючи на необхідності термінової українізації армії й чиновницького апарату — фундаменту й гаранта суверенітету. До нього дослухаються, хоча й не дуже охоче: міркування Липинського про роль селянина-власника як головного бенефіціара й захисника української державності видаються співзвучними поглядам Павла Скоропадського, з яким вони тісно зійшлися після фіаско уенерівського режиму, поваленого більшовиками взимку 1918 року. Лідера Української держави та голову Української демократично-хліборобської партії єднає політична філософія консерватизму (її Липинський послідовно осмислюватиме впродовж 1919–1926 років, виклавши в праці «Листи до братів-хліборобів»): вірність державницькій традиції, ідея суверенної держави й нації як не етнічної, а політичної спільноти, об’єднаної верховенством права й територіальним суверенітетом. Обидва вважають, що демократична форма правління на етапі становлення держави неприйнятна: надто слабкі її інститути, надто велика їх залежність від примхливої й ще до кінця не сформованої національної ідентичності, індивідуалізму й браку політичного досвіду. Довести її оформлення до логічного результату зможе лише національна держава, політична модель якої має спиратися на автократичний характер влади (в разі необхідності — навіть на спадкову монархію, обмежену й врегульовану конституцією й представницькими органами; цю ідею Липинський розвине вже в еміграції, започаткувавши рух українського монархізму). Нація, на відміну від етносу, не історична даність, а історичний конструктор — вона збирається під час співжиття на певній території, яку спільнота захищає, паралельно витворюючи цінності й засади співжиття. Належність до нації, таким чином, це не про релігію чи кровну належність, а про інклюзію всіх, хто поділяє цінності, витворені територіальною спільнотою й закомпоновані в історичний міф. Цінності своєю чергою працюють через інститути — Церкву, родину, освіту, державу, армію тощо. Але роль держави вирішальна: «Нація — єдність духу — народжується завжди від держави, тобто єдності територіально-політичної», пише Липинський. Найкраще, коли в націєтворенні колективом конструкторів (елітою) керуватиме лідер, що втілюватиме спільні цінності, але лідер не як конкретна персона, а певний інститут (на кшталт монархії), що буде втіленням національних чеснот і засадничих цінностей. Отже, консерватизм — це не апологія диктатури, а повага до культурних і соціальних традицій, права та інституцій — саме вони дозволяють суспільству-нації зберігатися й самовідтворюватися.
