Білоруський доброволець «Червоний»: «Я жодної дівчини так не добивався, як контракту із ЗСУ»

Статті
10 Листопада 2022, 14:25

–  Як ти опинився на нашій війні?

–  Приїхав добровольцем, коли війна почалася.

–  Навіщо?

–  Я мав як особисті, так і суспільні причини. Мене багато що пов’язувало з Україною. Найперше – родина, до того ж я чимало подорожував тут, тому знаю і люблю Україну. Білорусь – це як мама, а Україна – як рідна сестра. Крім того, я воюю проти російського імперіалізму і проти режиму Лукашенки. Щоб отримати бойовий досвід, знання й потім повернутися додому та протидіяти тому самому імперіалізму й режиму. А ще, якби я не виїхав, то сів би за політику. А тут у мене є можливість зробити щось корисне.

–  Ти раніше вже мав якийсь досвід?

–  Моє життя крутилося довкола армії, хоч я не служив. В Україні були різні напіввійськові молодіжні організації «Тризуб» чи «Пласт», а в нас такого не було. Але були туристичні походи, страйкбол тощо. У 2016 році я здобув досвід парамедика. Пройшов курси в Госпітальєрів, і після того поїхав на фронт. Це була моя перша ротація.

–  Чим для тебе є ця війна?

–  Для мене сьогодні шлях додому, у вільну Білорусь, лежить через падіння Росії. Протести в Білорусі у 2020 році були придушені в тім числі завдяки підтримці Путіна Б’ючись із Путіним, ми робимо слабшим Лукашенку.

– Є щось, що тебе вражає на війні?

–  Нічого. Це просто двіж. Через те, що моє життя крутилося довкола армії, для мене немає нічого нового на війні. Нехлюйство командування, кров, бруд, насилля, люди викристалізовуються – я до цього спокійно ставлюся. Багато про це читав. Що таке ПТСР, я знав і до того. Кров чи поранення не вражають. Але згодом помічаєш за собою, що машина загальмувала, і ти сіпаєшся. Це професійна деформація.

Читайте також: Офіцер ЗСУ: «До Нового року маємо всю ту нечисть вигнати. Бо там починаються різдвяні свята, а українці святкують удома»

Я вже почуваюся тут, як у своїй тарілці. Це як у Булгакова, коли він описує петлюрівського офіцера, який спочатку був шкільним учителем, а потім став самим собою на войне. Це, мабуть, і є ознака добровольця, адже це завжди люди-пасіонарії.

–  Багато білорусів сьогодні воює?

–  Так. Їх було багато ще з 2014 року. Сьогодні, думаю, є тисяча або й більше.

– Вам вистачить цих сил, аби скинути Лукашенку?

–  Це може стати основою, яка підготує інших. Умовно, це школа молодших командирів. Одного з досвідом можна поставити, щоб він навчив ще десятьох. Таких людей ніколи не вистачає, і їх ніколи не забагато.

Тут могло б бути ще більше білорусів. Але для нас, окрім війни на фронті, є ще війна з українською бюрократією. Я жодної дівчини так не добивався, як контракту із ЗСУ. Тепер я маю військовий квиток, але раніше були проблеми на кожному блокпості. З одного боку, я розумію, чому до нас насторожено ставляться. Але десь глибоко в душі таки прикро відчувати «особливе» ставлення до білорусів з боку українців і з боку української влади. Бо, попри все, білорусів на війні не так уже й мало. Тим паче дружити з Лукою донедавна тут не було «зашкваром».  Хоча ми казали, що він вас усе одно надурить і кине. Але все одно винні білоруси…

–  Ви як спільнота, як народ, уже дозріли до того, щоб скинути диктатора?

– Звісно. Події 2020 року це засвідчили. Але наш режим – це не чотири роки Януковича, як у вас, а цілих три десятиліття. Так, у нас як нації є багато проблем із визріванням, але ми робимо, що можемо.

Річ у тім, що білоруси – це в принципі нація парадоксів. Нас не мало б бути, але в кожен історичний момент ми знаходили якусь свою вигоду. Як, врешті, й українці. Проте нас менше, у нас менше ресурсів… Через нас прокотилась Перша світова війна, Друга світова, до того були інші війни, й усе йшло до того, що нас мали стерти з лиця землі. Але ми вижили. І на початку 1990-х ми «вистрілили». А після тридцяти років режиму, 2020 року, знову піднялися. Чого, здавалося б, не мало бути.

Читайте також: Андрій Потічний: «Якби я зараз купував собі бронежилет, то брав би українського виробництва»

Можна довго розказувати про білоруський характер, особливості, але білоруська національна ідея постійно генерує нових пасіонаріїв, які будуть змагатися за неї. Всупереч Путіну та Лукашенці. Цей шлях проходять усі нації. Більшість здолали його ще в період Весни народів. В українців це сталося з певних причин пізніше, а в нас ще пізніше. Але ми все одно, як писав класик, посядемо своє місце між народами.

–  Чи будуть воювати білоруси з українцями, якщо Путін таки переконає Лукашенку повноцінно вступити у війну?

– Це буде зрозуміло в той момент, коли це станеться. Але навряд чи. У білоруської диктатури є та сама проблема, що у всіх диктатур. Коли все крутиться довкола однієї особи – всі інші створюють віртуальну реальність. Коли диктатура молода, вона ще щось робить, і, може, навіть добре. Але з часом, коли диктатор старіє, усі займаються тим, що імітують вірність йому, а самі користуються становищем.

Білоруська армійська система не працює в принципі як армія. Білоруські солдати можуть пройтися парадом, влаштувати показуху і т.д. Але коли дійде до війни – все посиплеться. Солдати поводитимуться по-іншому. Замість п’яти танків виїде один, бо все вкрадено. Це не рахуючи того, що на білоруську армію весь цей час просто «клали болт» у сфері фінансування. Я вже не кажу про ідеологічну та моральну складові. Білоруський режим не вибудував жодної ідеології. Є тільки персона диктатора, але він – як флюгер. То він з Європою, то з Росією. І він не сакралізований як цар. Його тільки іноді треба боятися. «Навіщо мені вмирати за  лукашенку?» – це перше питання, яке виникне в білоруських солдатів.

Немає чіткого обґрунтування потрібності цієї війни. Це прокол білоруської пропаганди. Вони не змогли цього зробити. Плюс, перед очима програші Росії, «Київ за три дні» й таке інше. Тому в сумі, я думаю, нічого в них не вийде.

– Брак лідера стає на заваді нації боротися?

–  Це деколи нервує, але питання – навіщо лідер? Коли є певна кількість активних людей, що мають ідею, вони можуть самоорганізуватися й налагодити роботу так, аби її реалізувати. Лідер – це надбудова, яка допоможе рухатися до втілення ідеї. Кожен лідер має свої мінуси, і це іноді може бути проблемою. Проте головне, щоб він добре виконував покладені на нього функції. У нас є лідери. Тіхановська виконує представницьку функцію, і це добре. Є силові лідери. Якщо вони будуть на своїй ділянці працювати на ідею, то мене це влаштовує. Із часом лідер викристалізується. Ну а те, що вони сваряться? Це політика, так завжди було. Я, наприклад, хочу навчитися стріляти з кулемета, щоб мати цей досвід. І коли кожен на своєму місці робитиме щось, то з часом лідер з’явиться. Головне, щоб ми йшли до мети.

–  Чому протести 2020 року в Білорусі не мали успіху й не переросли у щось більше?

–  Кожна нація у процесі формування проходить свій індивідуальний шлях, на який впливає історія, культура, менталітет. У білорусів станом на 2020-й було 26 років диктатури, за якої придушували всі суспільні патріотичні, націоналістичні рухи, усе, що виходило за рамки дозволеного владою. Іноді були відлиги, але рано чи пізно все закінчувалося закручуванням гайок. Плюс, був уявний соціальний контракт, якого Лукашенка дотримувався. Він давав певний рівень життя в обмін на те, що суспільство не втручатиметься в політику. І загалом до певного часу це працювало.

Одним із каталізаторів протестів у 2020 році став COVID-19. Він поставив під сумнів цей контракт. Якщо раніше режим забезпечував стабільність, то його реакція на COVID-19 була знущальною. Замість допомоги людям режим зробив ставку на економіку. Пропонував лікуватися горілкою і трактором.  Багатьох це обурило та змусило задуматись, чи це та влада, яка нам потрібна. Коли настав час виборів, з’явилися кілька кандидатів, які, з погляду політтехнологій, були менш чи більш успішні. Люди сподівалися, що до їхньої думки прислухаються. Проте влада приписала собі неймовірно завищену підтримку. Якби приписали 55 відсотків, то це могли б стерпіти. Але людям плюнули в лице, коли приписали 80+ відсотків підтримки. Просто стало образливо від ставлення влади до свого народу. А на додачу відбулося насилля з боку влади. Це призвело до того, що навіть найбільш консервативні громадяни спитали, що це таке.

Читайте також: Ізраїльський доброволець: «Український героїзм почасти вимушений, тому що нам бракує високотехнологічних засобів боротьби з ворогом»

Утім, бажання бути на світлому боці зіграло основну роль у тому, щоб протести були мирні. І хоч старі опозиціонери та ті, хто мав досвід участі у протестах, розуміли, що режим просто так від мирних протестів не впаде, вирішальним став чинник, який я вже згадував: 26 років у Білорусі знищувались усі патріотичні рухи. У нас не виявилося більш-менш організованих сил, які могли б не просто протестувати чи сидіти за свободу, а битися за неї. Бо всі паростки регулярно викошували. Вони народжувались, але їх садили, витісняли з країни і т. д.

2020 рік показав, хто на чиєму боці. І дав розуміння великим масам людей, що за свободу треба битися. Треба вміти битися. І що кращим буде твоє вміння, то швидше можна здобути свободу. Власне, війна це демонструє. І тут дуже показовим прикладом буде ставлення до тих білорусів, які ще брали участь в АТО. Раніше навіть опозиційні ЗМІ намагалися зберігати паритет у висвітленні участі білорусів у війні в Україні, розповідаючи і про тих, що були в «ДНР». Так, до 2020 року в Білорусі були незалежні ЗМІ, доволі об’єктивні до влади та опозиції. Хоча, за моїми спостереженнями, вони часто взагалі намагались обходити цю тему білорусів-добровольців в АТО. Мовляв, усі все розуміють, що хлопці ідейні, пішли воювати, але це ж не війна за Білорусь. Це їхній вибір. І лише після 2020 року ці незалежні ЗМІ зайняли більш чітку позицію щодо добровольців. Уже немає цієї псевдо-об’єктивності. Вони перестати замовчувати цю тему і висловлюються радше на боці тих, хто воює в Україні.

–  Чи зможуть білоруси скористатися ослабленням Росії, спричиненим війною, та позбутися нарешті Лукашенки?

– Ослаблення Росії, звичайно, істотно вплине на білоруський режим. Проте складно спрогнозувати, чи складеться революційна ситуація. З нашого боку, ми маємо кожен робити те, що вміємо, щоб впливати на ситуацію. Але чи ослаблення Росії ослабить режим, чи він лише трансформується у щось схоже на Північну Корею? Чи вистачить у них ресурсів, щоб втриматися? Хто його знає. Я сподіваюся ще дожити до цього моменту та похитати систему, наскільки можливо. Робитиму все, що зможу.

15