Звільнена від орків Харківщина досі не відійшла від шоку, завданого окупацією. Місяць чи навіть два – це таки занадто мало, аби отямитися. Тим паче, коли війна постійно нагадує про себе, а завдані нею рани ятрять душу. Проте після всього пережитого цей край вражає своєю людяністю та гостинністю. Навіть коли ти приїздиш сюди без запрошення, але з добрими намірами та відкритим серцем, він прийме тебе.
Як ми не намагалися рано виїхати з Києва, як не тиснули на газ, але дістатися засвітло туди, куди планували, так і не встигли. Точніше, ми й не знали, куди насправді їдемо. Про існування села Гнилиця за 30 кілометрів від російського кордону і за стільки ж від фронту дізналися вже дорогою, коли нам призначили там зустріч наші друзі-вояки. Саме туди їхню частину відводили з-під Бахмута на перепочинок. Теоретично з Харкова до Гнилиці каменем кинути. По прямій взагалі кілометрів 60, дорогами, звісно трохи далі. Але це було до війни. А сьогодні Харківщина – це земля сюрпризів. Навіть гугл-карти досі не спроможні осмислити реальні зміни. І йдеться не лише про таблички «Міни» вздовж дороги та страх зупинятися, навіть коли дуже треба, бо тих табличок занадто багато, а в саперів хтозна, чи дійшли руки до кожного закутка. І не лише про зруйновані мости, несподівані об’їзди та дороги, яких у природі не існує, принаймні після дощу. Будь-які плани на цій території нічого не варті, якщо не враховують сьогоднішньої місцевої специфіки.
.JPG)
Там, де ще вчора був міст, сьогодні може не бути нічого. І вам дуже пощастить, якщо боєць на блокпосту в Чугуєві виявиться про це поінформованим. Вам також пощастить, якщо шлях, яким їдете, не буде раптово перекритий, бо десь там проводять розмінування території. А юна поліцейська, окрім як: «Я вас туди не пущу», ще зможе пояснити, якою дорогою краще об’їхати це місце, щоб дістатися пункту призначення. Або ви зможете впіймати хоч якийсь зв’язок, саме там та в той час, коли вам потрібно. Зазвичай на нещодавно звільнених територіях мобільні оператори чомусь доволі повільно відновлюють свою присутність. Імовірно, просто не встигають усе швидко полагодити. Але від цього не легше. Якщо ви не домовилися заздалегідь про точку зустрічі, то серйозно ризикуєте. Гасати розбитими нічними дорогами, прикрашеними спаленою ворожою технікою та блокпостами, – ще те задоволення.
Того вечора ми так і не зустрілися з друзями. Вояки, до яких їхали, не дісталися до місця постою, бо застрягли десь на межі Харківщини та Дніпровщини. Пересування військових колон – це окрема цікава історія, адже навіть вони не застраховані від несподіванок. Ми дізналися про це, коли вже було пізно корегувати плани й довелося самотужки шукати місце ночівлі. У селі, де не світиться жодне вікно, а на вулиці немає навіть ознак живої людини, це не надто просто, але нам пощастило. Із темряви на світло фар несподівано вийшли люди. Уже за п’ять хвилин нам відчинили порожню хату, розпалили піч і пригостили вечерею. Як виявилося, ми зупинилися саме навпроти хати сільського старости, який святкував день народження внучки. Свято було ще навесні, але тільки нещодавно чоловік зміг побачитися з донькою, зятем та двома онучками, з якими майже пів року не мав зв’язку.
Згодом, за два тижні подорожі, ми ще не раз ночуватимемо в зовсім чужих людей, котрі не відмовлять нам і не побояться пустити до хати незнайомців. Це, мабуть, найнесподіваніший сюрприз, який подарує Слобожанщина, пошматована та змучена війною. Люди готові ділитися останнім, готові ділитися болем. Вони потребують цього, хочуть, щоб їх вислухали, щиро радіють, що все нарешті закінчилося, що наші прийшли і їх звільнили. Ні від кого, жодного разу не довелося почути нарікань на те, що змушені були пережити. Люди цілком адекватно оцінюють ситуацію, латають побиті хати, запасаються дровами, готуються до зими. Про окупантів відгукуються як про ординців, зі зневагою та огидою. Але без страху. Він якщо й був, то лишився десь там, коли орда вперше вломилася в їхні села та будинки.
Кожне село та містечко, які відчули на собі московський чобіт, звісно, можуть розповісти свою унікальну історію виживання. Десь і не знайдеш ознак війни, бої оминули стороною, орки приїздили тільки патрулювати вдень та шукати атовців. Місцеві мешканці навіть змогли засіяти поля й тепер цілодобово збирають урожай, щоб встигнути до морозів. А десь не залишилося жодної вцілілої хати, село стоїть пусткою, і лише голодні здичавілі собаки та коти нишпорять по згарищах. Вони настільки голодні, що накидаються навіть на зачерствілі в камінь сухарі, які, на щастя, завалялися в машині.
Найбільшого руйнування зазнали села, що опинилися на шляху просування окупантів. Застосовуючи тактику випаленої землі, вони метр за метром, монотонно знищували все живе, сподіваючись у такий спосіб змусити українських вояків відступати. Скажімо, село Залиман, яке контролювали українці, зруйноване відсотків на 80. По ньому гатили всім, чим тільки можна, впродовж багатьох місяців, а луки перед селом і досі всіяні безліччю нерозірваних ракет. Натомість сусідні Савинці за Сіверським Дінцем, неподалік Балаклії, хоча й були на межі зіткнення, практично не пошкоджені. Як розповідали місцеві мешканці, наші артилеристи ювелірно працювали лише по військових об’єктах орків. Доказом цього є кілька знищених будинків, де був розташований їхній командний пункт і склад зброї, та вщент спалений ліс за кілька кілометрів від села, де окупанти намагалися сховати цілу колону вантажівок із БК.
Іноді ці історії виживання не надто приємно слухати, бо, як виявляється, не для всіх звільнення від орків принесло радість. Таких, на щастя, не багато, проте вони є. І мова зовсім не про звірства та жорстокість окупантів. Це ні для кого не новина. Людська природа в часи війни дуже часто проявляється в найогидніший спосіб. Хтось зводить рахунки з односельцями, хтось мародерить, обкрадаючи хати власних сусідів, і це, на жаль, доволі поширене явище, хтось пішов на співпрацю із зайдами, вирішивши, що окупація – назавжди. Люди не дуже охоче розповідають про такі випадки, проте шила в мішку не втаїш. Тим паче, коли історії вже набули розголосу або йдеться про всім відомих представників місцевої влади. В одного в підвалах знайшли гуманітарку, яка призначалася мешканцям села. Її, кажуть, ще в перші дні окупації завезла якась благодійна організація, але староста все приховав, а сам утік. Інший буцімто за гроші, виділені на відбудову громади, ремонтує свої підприємства й саботує роздавання допомоги для населення. Хтось просто бездіяльний та нічого не робить, а господарям, які повернулися до своїх зруйнованих будинків, саме нині вкрай необхідна хоч якась допомога. Дощі йдуть, хати все сильніше руйнуються, треба хоча б понакривати те, що ще можливо відремонтувати. «Ми просимо хоча б декілька генераторів на село, – жаліються мешканці вщент зруйнованого Вірнопілля. – Щоб хоч помпи для води під’єднати та телефони заряджати, але до нас нікому немає діла».
Попри все, мир та спокійне життя потроху повертаються в села Слобожанщини, рани загоюються. Знову з’являється електрика, помалу відновлюється зв’язок. Тепер, щоб зателефонувати рідним, які десь далеко, вже не треба йти за горизонт, ризикуючи втратити телефон або й життя. Навіть ремонтують дороги. Свіжі латки можна побачити на відтинку траси з Барвінкового на Ізюм, де ще зовсім недавно йшли важкі кровопролитні бої. Але вікна в хатах переважно й досі ретельно завішані чи забиті фанерою. Люди не поспішають позбуватися світломаскування. За понад пів року господарювання тут озброєних дикунів місцеві мешканці звикли не привертати до себе уваги, тим паче вночі. Вони досі насторожено прислухаються до нетипових звуків, підозріло приглядаються до незнайомців, але з настанням темряви села вже не вимирають, як колись. На лавочці гомонять сусіди, а молодь, незважаючи на холод, тиняється по селу з ліхтариками.
Впевненості людям додає присутність українських солдатів, які квартирують по селах. У цих краях по-справжньому вірять у ЗСУ, бо на власні очі бачили, на що здатні наші хлопці. А ще роблять усе, що тільки можуть, аби ті почувались як удома. Забезпечують дровами, перуть одяг, господині по черзі готують їсти. Сам бачив, як під ніж пустили цілу зграю качок, аби пригостити вояків, які щойно приїхали з передової. «Бо хлопчикам треба від’їстись». Люди кажуть, якби 24 лютого тут, на Харківщині, було стільки українського війська, як сьогодні, окупації не було б. Орки просто не змогли б просунутися вперед ані на метр.