Що можна на це відповісти?
Мої висновки базуються не так на цифрових показниках, як на суб’єктивних враженнях, спостереженнях, які, згодна, можуть бути вибірковими. Але знаю: багато людей, котрі мають стосунок до царини культури, бачать приблизно те, що і я.
Складається враження, що Майдан (звісно, під впливом розпочатої потім війни) став певним вододілом між культурним життям країни на «до» і «після». Відчувається, як застояна енергія раптом потекла — не скажу, що водоспадом, але принаймні джерельною цівкою. Попри кризу, люди купують книжки, відвідують театри, кіно, фестивалі, і стало видно, що до кіл, які робили це завжди, долучаються нові зацікавлені: кількість відвідувачів принаймні книгарень та фестів зросла.
Може, це пояснюється прагненням звернутися до чогось поза болючою дійсністю? Давно визнано, що література — вишуканий спосіб утечі від реальності. Але в нашому випадку вона може бути якраз наближенням до справжніх подій, поглибленням уявлення про них, і бажання читати — це бажання пояснити самим собі, що відбувається довкола.
Мова не лише про затребуваність книжок, про тут-і-тепер: на «Книжковому Арсеналі» торік було помітно, як неофіти відкривали для себе воднораз і літературу якнайсучаснішу, і українські 2000-ні, 1980-ті, 1960-ті й 1920-ті.
Але повернімося до літератури сучасної. У попереднє двадцятиліття сучукрліт був перенасичений книжками, написаними, умовно кажучи, «філологами для філологів», — ця надмірна «філологічність» читалася на рівні як стилю, так і сюжетів. Надуманість була шита білими нитками: впадало в око, що автор — не очевидець — висмоктав сюжет і деталі з уяви або з пальця. Не дивно, що частка читачів української літератури залишалася мізерно малою.
Зараз ми стоїмо на порозі буму, пов’язаного з репортажною літературою, що створена очевидцями. Її художня вартість — питання, звичайно, важливе, але наразі другорядне. Література є, і я вірю, що кількість здатна певної миті перерости в якість, що для постання добрих романів про війну чи революцію потрібен гумус, який зараз активно твориться. Зрештою, нині популярними стають інші жанри. «Вищість» роману піддано сумніву, і нарешті почалося заповнення лакун: розвиваються коротка проза й особливо документалістика.
Нарешті виробляється традиція писати про тут-і-тепер. Адже пригадаймо, що в 1990-ті майже не було творів про той час (про нього також пишуть сьогодні), а книжки про початок 2000-х — про кучмізм, а потім про Помаранчеву революцію — також можна перелічити на пальцях двох рук, та й то вони з’явилися не відразу після пережитих подій. Що ж до останніх двох років, то літературні твори про них з’являються як гриби після дощу. Звичайно, існує чимало кон’юнктурного, написаного, бо читачі чутливі до цих тем. Але такі випадки не змінюють загальної картини.
Читайте також: Літературний вересень
Прикметно, хоч, може, на перший погляд не аж так помітно: нині вже менше очікують на коментарі давно незмінних «метрів», натомість з’явилися нові імена, яким довіряють. Багатьом зрозуміло, що Марія Матіос у книжці «Приватний щоденник. Майдан. Війна» не розповість чогось істотнішого, ніж, скажімо, Валерій Макеєв, який побував у бранцях і видав свої «100 днів полону, або Позивний 911». Книжок, створених очевидцями, іще не так багато, але є підстави думати, що їх кількість зростатиме.
Сучасна українська література змінилась і своїми настановами: значно посилився етичний компонент. Концепція «Бу-Ба-Бу» (бурлеск, балаган, буфонада) безнадійно відійшла в минуле. І, хоча торік святкування 30-річчя цього угруповання відбулося гучно, його ідеї, а великою мірою й ґрунтовані на них тексти мають тепер хіба що історичне значення. Література, як і мистецтво загалом, знову стає соціально заангажованою: маятник гойднувся в інший бік. Підсумовуючи, можна сказати, що література й — ширше — культура переживають не найгірші часи за роки незалежності, якщо не найкращі. До розквіту нам далеко, але від занепаду й застою ми так само вже відійшли.
Читайте також: Класика популізму
Коли на певному заході Книгарні «Є» прозвучала якось ця думка, один із відвідувачів обурився, мовляв, що ви таке кажете? Кояться такі страхіття, а література, по-вашому, розвивається? Так, потік енергії в культурі дається нам неймовірно дорогою ціною, зрештою, він не є достатнім, щоб виправдати нинішній жах. Однак маємо пам’ятати: коли болючий досвід не проговорений, не ословлений, не переданий наступним поколінням, він узагалі не має жодного сенсу й слід чекати, що ті самі помилки неодмінно повторяться. А якщо цей досвід присутній у культурі, то можна сподіватися: наступні покоління його оминуть.