Якщо кінець 2014 та половину 2015 року стан нашого життя та здоров’я гостро турбував як наших рідних так і не дуже знайомих доброчинців, то зараз всі зрозуміли – у нас все нормально. Не може бути погано три роки, правда? Якщо б було дуже погано, ми б виїхали, то стан нашого життя, за логікою багатьох, поступово покращується. Навіть питають про наші справи саме так: «У вас вже стало краще? Все вже налагоджується? Вас вже кудись приєднали?» (останнє питають ті, хто рідко стежить за новинами). І коли в тебе питають саме так, чи стало нам краще, відповідаєш так само, що вже все набагато краще – не стріляють, а до всього іншого ми звикли.
Читайте також: Бідний платить двічі
Підбиваючи підсумки минулого року, мені спадає одна думка – ми втратили причинно-наслідкові зв’язки, які є невід’ємною частиною будь-якого нормального життя. Серед ваших знайомих є ті, хто мріє придбає великий будинок, аби всі рідні збиралися у ньому на свята? А придбати великий круглий стіл для родинних свят? А заощадити на квартиру для сина, щоб він міг жити там окремо, коли підросте? Цілком нормальні бажання нормальної людини. У більшості тих, хто за якихось причин обрав своє життя у Луганську, ці самі причинно-наслідкові зв’язки дивні як на погляд тих, хто живе за межами так званих «республік» – вивезти великий стіл дітям в їх нове життя, якщо там пощастило мати своє житло, назбирати грошей не на поїздку на море влітку, а в Київ до дітей на свята та трохи допомогти їм… Продати квартири у Луганську, бо навряд хтось вже повернеться сюди – у дітей вже зовсім нове життя, роботи, звички, друзі, плани… Батьки доглядають, зберігають, передають, відвозять… Батьки подорожують до онуків та дітей та дуже часто повторюють: «Нам вже нічого не потрібно, куди все це дівати, що збирали ціле життя?»
Читайте також: Передноворічне
Навпроти нашого будинку – найзаможніший дім на нашій вулиці. Два поверхи, басейн, гараж на чотири машини, власне, самі чотири автівки… Та безліч чого ще. Будували це родинне гніздо роками – десятки будівників, безліч будівних матеріалів. Хазяйка маєтку рано залишилася вдовою та піднімала сина сама. Пішки пересувалася лише на початку свого вдівства, потім ані вона, ані хто з її родини пішки вулицями нашого приватного сектору не ходив. Вона забезпечила всіх машинами. Зараз той дім-велетень майже порожній. Родину сина вдовиця вивезла на територію України. Купила там їм квартиру, меблі, гараж. Вони іноді приїздять до матері. Тоді музика лунає кілька днів – автівки друзів, сміх, феєрверки до ранку. Останнім разом так збиралися влітку. На Новий рік матір поїхала до сина. Надовго у нас не прийнято лишати власні будинки – ані грати на вікнах, ані собаки не зможуть зберегти майно від злодіїв та сусідів-наркоманів та пияк. Але дивлячись на той дім-велетень навпроти нашого, темний та порожній, стає дивно – хіба для такої долі його будували роками, прикрашали, додаючи нові риси в його «обличчі». Навіть, наймали садівників задля прикрашення ззовні туями та трояндами… Це теж про нове життя – родини живуть не тільки в різних містах, навіть, в різних країнах. Мій приятель-лікар двічі на рік літає до сина в Ізраїль. Там почуває себе «білою» людиною – відпочиває, купує одяг, подорожує. У Луганську він багато працює та відвідає покинуті дітьми квартири. Де є вода, там миється, іноді дозволяє собі спортзал, іноді – ресторани. Але, зізнається, настрій не той для такого відпочинку. Луганськ тримає нерухомістю та роботою. Не мало, але життя з усіма барвами там – у Ізраїлю, біля дітей. Поїхати поки не може, хтось повинен провідувати майно. Таких прикладів теж безліч.
Читайте також: Безрадісний шопінг
А взагалі кажучи про зв’язки та логічні ланцюжки, навчання стало не кроком до чогось (омріяної роботи, майбутнього), а самоціллю. Вчиться багато хто, бо немає роботи зараз. Отримувати стипендію – це теж різновид заробітку. А куди потім піде той менеджер з туризму або готельного бізнесу -цілковита загадка. Диплом буде лише місцевий, його не визнають у Росії. Тож навчання стає самоціллю, а не проміжним кроком у майбутнє. І так стосовно багато чого. Купівля техніки зараз – абсурд. Як її ремонтувати? Як ввозити запчастини? Взагалі, обживатися зараз – дивна річ. Це роблять або цілковиті оптимісти, або дурні (а це не одне і те саме?) Багато хто прагне оформити російське громадянство хоча б для дітей…Тобто зовсім нормально зараз працювати з людиною, яка раз на місяць-два бере кілька днів, щоб з’їздити до Росії, аби поставити відмітки у документах. Або товаришувати з кимось, хто тут зараз лише тому, що це вигідно – бізнес. Але вже через тиждень ця людина буде у Росії, бо там стане вигідніше… І ці приклади можна продовжувати без кінця і краю. Я знаю тих, хто живе в «халупі» та «у чорта на рогах», але при цьому заробляє собі українську наукову пенсію, вчить дітей, чекає вислуги або ще чогось, щоб повернутися сюди з грошима та жити вдома. Прикладів того, що життя десь сприймають як тривале відрядження, я чую ледь не жодного дня. Хтось вчиться не зважати на шпалери, які висять над головою та останній зламаний стілець, а хтось шукає задоволення у такому житті – подорожі, можливості, зарплатня, майбутнє. Хтось вчиться терпіти без дітей, а хтось – заради дітей. Хтось багатий безліччю нерухомості, яка зараз нікому не потрібна у напівпорожньому Луганську, а хтось не може зняти квартиру у Рубіжному або Сєверодонецьку… І єдине спільне між тими, хто по різні боки фронту, це велике бажання, що скінчилася війна… Щоб звикати треба було не до життя окремо від близьких або окремо від власних квартир та друзів, а до реалій мирного життя зі старомодними звичками та цілком мирними планами. Так, дивні тости звучали цього року за святковим столом – миру, тиші, здоров’я, менше труднощів та більше щастя. Та щоб родини знову були разом, як колись. Щоб за тим великим круглим дерев’яним столом, як колись, не було місця, сміх лунав до ранку, а жінкам було зовсім не важко мити посуд та знову подавати страви, бо вся родина знову разом, як колись, як до війни… І немає за цим великим столом вільних місць та крижаної тиші за тими, кого забрала ця війна… Нехай буде мир! З Новим роком!