Суспільство

  ▪   Вікторія Малишева

Безрадісний шопінг

Одним із місць відпочинку та дозвілля для луганчан до війни була мережа гіпермаркетів «Епіцентр». Хтось планував там ремонти, хтось шукав подарунки, а хтось просто релаксував: повільно пересувався від відділу до відділу, спираючись на візок. Там справді можна було вбити день і нічого не купити. Просто дивитися, тримати в руках, а потім залишати при собі обраний товар так, ніби він на якийсь час ставав власністю.
Матеріал друкованого видання
№ 48 (472)
від 1 грудня, 2016

Улітку 2014-го ми кілька днів спостерігали, як нижній «Епіцентр» горить. Загасити його відразу не мог­ли: пожежа була величезною. Чорний дим бачили всі в місті й передавали ланцюжком: «Поцілили в «Епіцентр». Потім усі мешканці навколишніх кварталів розтягували те, що залишилося після бригад пожежників та «вояків». Хапали навіть землю для квітів, якщо вже нічого більше не можна було знайти. «Щасливі» ті, хто зумів поцупити генератори, техніку, габаритні та коштовні речі… Рейди на згарище чимало хто й досі згадує як найкращі моменти того літа.

Ми були сьогодні в оновленому «Стройцентре» — тому самому магазині, але з новими назвою та власниками: тепер, кажуть, він став «державним». День для довгої подорожі видався гарний, тож ми вирішили вбити час, як колись. Як на суботу, людей та автотранспорту навколо було небагато. Хоча в напівпустому місті й незначне скупчення техніки можна розглядати як ознаку цілком жвавого життя. Відвідувачі, так само як і до війни, мляво сновигали приміщенням магазину, але перше, що впадало в око, — місцеві «військові», котрі становили більшість клієнтів. І якщо цивільні покупці хитали головами біля відверто дорогих позицій, то особи у формі йшли саме до таких, із вищою ціною, товарів і, здається, почувалися доволі комфортно.

Читайте також: Бідний платить двічі

Тут теж певні ножиці: їхні благовірні мали вигляд такий, як і два роки тому, коли ще не були дружинами місцевої «еліти» — «військових»: звичайні люди нижчого за середній статку. Уявіть собі: середньо, якщо не бідно, одягнена жінка та її чоловік у формі впевнено приціняються до телевізора за 60 тис. руб. або садових меблів такого самого прайсового діапазону. Довго обговорюють усі «за» і «проти», а потім рушають до іншого товару. За кілька годин у магазині я побачила тільки одну родину довоєнних багатіїв, що цілеспрямовано вибирала недешеві кухонні стільці: у неї натуральна шубка, шкіряна сумочка, а він цілковита впевненість у собі.

Із гострих вражень — прапор «республіки» над побутовою хімією під дахом магазину. Напроти входу. Щоб видно його було всім і відразу як ознаку того, що «йдемо у правильному напрямку». Але при цьому всі технічні написи українською. На чорно-білих світлинах у кав’ярні довоєнний Луганськ, бо на фотографії вокзалу є поїзди і той самий м’який знак у назві міста, що його немає вже два роки. Знаєте, враження від цього, як від розмови з божевільним: вони дотримуються форми (триколор, нова назва «Стройцентр», позначки «Сделано в ЛНР», а всі написи колишні — українською, як і фото того ще Луганська).

Читайте також: Подорож «за міст»

Дуже багато російського товару невідомих торгових марок. Чайник «Эльбрус», конвектор «Эльбрус», унітаз просто на вході за 2390 руб. («Він прослужить вам на 2390 руб.») І майже дивина — мультиварка Phillips. Мені вона не потрібна, але я від щастя мало не цілую її. Полиці в цьому відділі майже голі. Відшукати новинку там неможливо. Єдина посудомийна машина. Не однієї торгової марки, а саме одна-однісінька на всю залу. Тож коли вам щось дуже потрібне, беріть відразу.

Не найкращий був варіант гуляти магазином у недоброму гуморі, тож ми вийшли з нього о 17:30 (хіба це пізно?) в цілковиту ніч. Темно було навколо. А мертве METRO та понищені снарядами й мародерами фірмові автомагазини створювали дивне враження. Темрява, запустіння, а позаду оновлений «Стройцентр». Стояти на зупинці було страшно. Хтось пройшов поруч, напідпитку горлаючи пісню. Після всього дорога додому, безліч п’яних людей, яких ми зустріли, темні вікна будинків (більше чорних шиб, аніж освітлених) знову створювали враження, що ми зайві в місті. Мабуть, наш час — ранок, коли життя якщо й не вирує, то принаймні не згасає. Увечері я почуваюся зайвою серед пияків, темряви та запустіння. Коли нарешті дісталися домівки, у мене було відчуття, що ніч та порожнечу ми принесли із собою, притягли її в дім у сумках та кишенях. Дорога додому була геть пуста. Їхали майже о шостій вечора, але ніхто не повертався з гостей. Нечисленні пасажири, так само як і ми, квапилися швидше додому.

Читайте також: Життя з «тривожною валізою»

А взагалі враження доволі сумні. О п’ятій вечора працівники кав’ярні почали рахувати виручку й залишки продуктів. Мій син злякався: от-от зачинять, нам треба бігти. Та й вигляд у продавців був саме такий: чого сидіти, коли ніч на вулиці? Ми йшли додому в темряві. Радості від подорожі було куди менше, ніж на її початку. Мабуть, треба вишукувати інші можливості проводити час — без спогадів та порівнянь. Або просто навчитися жити сьогоднішнім днем і радіти тому, що він у нас є.

Якщо ви помітили помилку, виділіть необхідний текст і натисніть Ctrl + Enter, щоб повідомити про це редакцію.