Кажуть, що війну закінчено тоді, коли поховано останнього її солдата. У випадку ситуації на Південному Кавказі, коли шальки хитких терезів схиляються в бік радше війни, ніж миру, про конструктивне залагодження вірменсько-азербайджанського етнічного конфлікту найближчим часом говорити не доводиться, як і про те, щоб урегулювати питання статусу Нагірного Карабаху.
Більше ніж два місяці минуло відтоді, як засуджений на вісім років ув’язнення азербайджанський офіцер Раміль Сафаров, що вбив свого вірменського колегу, тріумфально повернувся додому, де з рук президента Ільхама Алієва дістав не лише помилування, а й службове підвищення. Такого кроку вистачило, щоб переповнити чашу терпіння вірменів. Посилення конфронтації було засвідчено як офіційними за-явами, так і посиленням перестрілок на лінії вогню між Вірменією, Азербайджаном та Нагірним Карабахом.
Уже зараз експерти, які аналізують ситуацію в регіоні, впевнені: щоб розморозити наявний конфлікт, вивести його на рівень війни, достатньо одного жесту чи то з вірменської, чи то з азербайджанської сторони. Водночас, безперечно, за умови переведення протистояння в гарячу фазу, осторонь не залишаться не тільки сусіди, тобто Росія, Туреччина, Грузія та Іран, а й США та ЄС. Останні зацікавлені у збереженні миру на Південному Кавказі – стратегічно важливому регіоні між Сирією, що розбурхана громадянською війною, вибухонебезпечним Іраном та не менш неспокійним Афганістаном. Для всіх зацікавлених сторін передусім ідеться про можливий перерозподіл політичного й матеріального капіталів регіону на власну користь.
інформаційна конфронтація
Найновіший гучний інцидент із Рамілем Сафаровим – лише верхівка айсберга вірменсько-азербайджанського конфлікту, на якій за посередництва медіа було сфокусовано увагу міжнародних кіл. Це той шум, що його інколи чутно за стіною, коли сусіди поміж собою голосно сваряться.
Ще на початку літа стало зрозуміло, що протистояння на Південному Кавказі знову активізується. На кожен азербайджанський заклик «вигнати вірменів із Нагірного Карабаху» звучала одна й та сама їхня відповідь – заклик до свободи невизнаної у світі Республіки Арцах (Нагірно-Карабаської Республіки). Тоді ж таки на шпальтах турецької газети Hurriyet була оприлюднена заява віце-прем’єр-міністра Азербайджану Алі Гасанова про те, що його країна готова вдатися до відкритих бойових дій проти Вірменії. «Якщо процес урегулювання конфлікту протікатиме в такому річищі й надалі, ми оголосимо війну», – відрізав чиновник. Водночас він наголосив, що цього разу не обійдеться без залучення до збройного конфлікту закордонних партнерів Азербайджану, зокрема Туреччини.
Новинарські стрічки вірменських і азербайджанських інтернет-медіа переповнені взаємними звинуваченнями. Інформаційна конфронтація не просто шкодить процесові замирення між сторонами, а й щодня провокує ворожнечу та схиляє до перетворення конфлікту на війну.
Геополітичне перехрестя
Південний Кавказ нині є важливим регіоном у зовнішньополітичній стратегії як США, так і Росії. Це одна із зон активного конкурування двох країн. Зокрема, Вашингтон зацікавлений у ньому через його наближеність як до Сирії, де нині лютує громадянська війна, так і до Ірану, що його республіканець Мітт Ромні назвав «найбільшою загрозою національній безпеці» Америки. За тиждень до фінального раунду президентських дебатів у Сполучених Штатах країни Південного Кавказу відвідав заступник помічника держсекретаря у справах Європи та Євразії Ерік Рубін. Програма перебування цього високопосадовця мало чим різнилась у Вірменії та Азербайджані, так само як і в їхній сусідці Грузії. Причин було дві: офіційний Вашингтон хотів показати всім трьом країнам не лише спорідненість їхніх внутрішніх проблем, а й те, що ставиться до них як до рівних партнерів. За останні півроку всі три держави з офіційними візитами відвідали держсекретар США Гілларі Клінтон і генсек НАТО Андерс Фоґ Расмуссен.
Вірменія цікавить США та їхніх союзників своїм географічним положенням. Азербайджан – нафтою та продуктами її переробки, зокрема пальним для бойових машин, яке дешевше і швидше отримувати в регіоні, ніж везти з-за океану. Обидві країни межують із цілою вервечкою інших, які Вашингтон визнає пріоритетними у своїй зовнішній політиці. З одного боку, йдеться про запобігання можливим ядерним атакам зі сторони Ірану, із другого – про прогрес демократизації Росії та вгамування її амбіцій у регіоні.
У вірменському місті Гюмрі розташована 102-га військова база сухопутних військ РФ, ключовий форпост росіян на Південному Кавказі. Вже навесні цього року їхні військові заявили, що нова геополітична ситуація «підштовхує Росію до пришвидшення модернізації своїх військ у регіоні Південного Кавказу, Каспійського, Середземного та Чорного морів». Як стверджує експерт Інституту миру та демократії Азербайджану Азад Ісазаде, історія збройного протистояння між вірменами та його співвітчизниками показує, що першими порушували перемир’я не учасники конфлікту, а саме російські військові. Сьогодні теж немає жодних гарантій, що Кремль не ризикне почати розморожування нагірнокарабаського конфлікту з однією чіткою метою – не пустити американців у стратегічно важливий для нього регіон.
Окрім уже згаданих США й Росії, Південний Кавказ належить до зони інтересів Туреччини та Ірану. Після розпаду СРСР Анкара серед пріоритетних партнерів у регіоні обрала Азербайджан. Так сталося не лише через тюркський сентимент, а й через багаті поклади паливних ресурсів каспійської держави. Добросусідські відносини з нею прямо гарантували Туреччині не лише доступ до ресурсів, а й прибуток від їх транзиту до Європи (згадати хоча б газопровід «Баку – Тбілісі – Джейхан»).
Іран також має свої інтереси на Південному Кавказі, зокрема давні історичні територіальні претензії до Азербайджану щодо його південної частини. Так само – стосовно розподілу сфер видобутку паливних ресурсів у акваторії Каспійського моря. Упродовж останніх 20 років Тегеран неодноразово лякав Баку збройним вторгненням, якщо воно дозволить західним країнам та Ізраїлю використовувати свою територію для ведення бойових дій супроти Ірану. До того ж Ісламська Республіка є статегічним партнером Росії. Обидві країни добре розуміють, що вплив на Південному Кавказі автоматично веде до контролю над постачанням газу й нафти в Європу, а також над Північною розподільною мережею Міжнародних сил сприяння безпеці в Афганістані. Останнє дуже важливо для США й НАТО, адже 2011 року для них закрив свій транзитний простір Пакистан.
Енергетичні інтереси
Вірменcько-азербайджанська суперечка за Нагірний Карабах є прикладом того, як етнічні конфлікти можуть стати засобом боротьби за енергоресурси для третіх сторін. Зокрема, йдеться про потенційну конфліктогенність зони Каспійського моря. Баку має намір прямо постачати в ЄС свої паливні ресурси, зокрема газ із каспійського шельфу. Зрозуміло, що Москва, яка йде за своїми монополістичними схемами на європейському енергетичному ринку, зовсім не бажає віддавати частини свого прибутку на користь колишніх радянських республік.
Найзручніший маршрут газових і нафтових трубопроводів географічно проходить приблизно за 20 км від можливої лінії фронту між Вірменією, Азербайджаном та Нагірним Карабахом. Згадаймо газопровід «Баку – Тбілісі – Ерзурум», який неодноразово доводилося латати після терактів і бойових дій.
Розморожування карабаського конфлікту для російської сторони є важелем впливу на торгівлю Азербайджану енергоресурсами. Та, попри все, за умови загострення згаданого протистояння ця країна не залишиться самотньою – і США, і ЄС зацікавлені у стабільності на Південному Кавказі, аби тільки блакитне паливо потрапляло до них поцінно й безперебійно.