Юрій Макаров журналіст, телеведучий, ексголовред «Тижня»

Порятунок рядового читача

28 Травня 2021, 12:48

Сто, ба навіть п’ятдесят років тому відносно освічена людина казилася б від нудьги та сенсорної депривації без щоденного доступу до друкованого слова, а тепер довжелезні романи-епопеї Дікенса — Золя — Толстого замінили серіали на зразок «Абатства Даунтон» і «Гри престолів», легке читво — екшн-бойовики та комедії. А дискомфортне поняття «лонгрід» уже поширюється на пост у соцмережі обсягом понад п’ятсот слів. Але книжка досі необхідна, до того ж саме традиційна, ґутенберґівська.

Поступившись без помітної боротьби частиною своїх навантажень на користь зведених дітей і племінників — кіно, телевізора, комп’ютера, — книжка натомість точніше визначила власні унікальні функції, які досі не до снаги жодному іншому посереднику. Ідеться про довгий синтаксис, складні розгорнуті сенси, тобто те, що навіть теоретично не може транс­лювати твіттер. Саме довжина висловлювання й відтак його потенційна складність є принциповою відмінністю від решти носіїв навіть тоненької брошури, не кажучи про поважний фоліант.

 

Читайте також: Стриманий оптимізм

 

Водночас електронна версія або аудіо­книжка (чомусь досі мало поширена в нас, і це з нашими заторами!) не замінюють собою паперового примірника, того, що англійською влучно називається hard copy — «важкою копією», й не лише тому, що якимось там пенсіонерам родом із неквапного ХХ століття ліньки освоювати гаджети. Як і багато інших явищ, укорінених у культурі, тут важливий символічний складник. Реліз музичного альбому давно вже обходиться без фізичного випуску СD, тим паче вінілової платівки, хіба лише для фанатів і колекціонерів. Натомість вихід книжки тільки в цифрі, без друкованого варіанту, — це якась неповноцінна публікація, щось незавершене й недосконале. Підозрюю, що річ тут не лише у звичці, а в якихось недоусвідомлених складниках цілого культурного феномену, що лежить у засадах цивілізації, якою ми її уявляємо. Так чи так, довго пояснювати, але нація без книжки — нація лузерів.

Періодичні державні заходи з підтримки книговидання не можуть компенсувати відсутності антимонопольної (точніше, антизагарбницької з боку РФ) політики, дорожнечі оренди та зрештою модерного погляду на всю проблему

Вітчизняну ситуацію вже описано й оплакано безліч разів. Порівняно з іншими країнами, вона обтяжена тим, що майже всі 30 років самостійного існування Україна виконувала роль невеличкого й не найважливішого сектора потужного російського книжкового ринку. Знаю з перших рук, що продукцію до деяких мережевих книгарень, які, до слова, належали також російському капіталу, постачали буквально на вагу — з неліквідів великих московських магазинів. Водночас західні правовласники часто-густо продавали права на переклад саме російським видавництвам на весь пострадянський регіон, зокрема й на нас і решту давно самостійних держав. Слід визнати дивом, що українське видавництво не сконало під вагою конкуренції та інших несприятливих обставин, як-от зміна поколінь, укладу, культурних кодів, побутових звичок, загальна економічна ситуація й, найголовніше, зникнення точок контакту, місць збуту, яких ніяк не замінить інтернет-торгівля, бо це ж книжка!.. Проте в нас є нова література, й кількість письменницьких імен, за якими варто стежити, реально перевищує середньозважені ліміти вільного часу (мого, в усякому разі). А є ще есеїстика, поезія, дитяча книжка й навдивовижу величезна кількість перекладів свіженьких іноземних романів, гуманітарних досліджень, популярного нонфікшну — до того ж геть усе чудової поліграфічної якості! І вже на стелажі на автозаправці трапляються поруч Софія Андрухович і Юваль Ной Харарі. Питаю касирку пошепки: «Ну і як, беруть?», а вона відповідає так само пошепки: «Уявіть собі, розбирають!».

 

Читайте також: Екосистема креативності

Пересічному споживачеві невтямки, що весь цей тріумф позірний, його досягають переважно шляхом ентузіазму й у буквальному сенсі слова волонтерства, адже видавництва перебувають на межі банкрутства, а книгарні зачиняються, зараз їх залишилося аж 200 на всю 40-мільйонну країну, і локдаун став лише останнім цвяхом у цій історії занепаду. Періодичні державні заходи з підтримки книговидання не можуть компенсувати відсутності антимонопольної (точніше, антизагарбницької з боку РФ) політики, дорожнечі оренди та зрештою модерного погляду на всю проблему. Жодні державні закупівлі, жоден Інститут книги її не розв’яже, бо це часами вельми вдалі, часами не дуже, але точкові зусилля.

Як годиться в нас, знайшлися чергові навіжені, які започатковують громадський рух під скромним гаслом «Українська книжкова революція». Мета — випрацювати нову державну політику в галузі книговидавництва та книгорозповсюдження. Я закликаю як мінімум стежити, як максимум приєднатися. Бо справа, на відміну від багатьох інших ініціатив, духопід’йомна й на сто відсотків безпрограшна.