Ми вже кілька днів в Одесі, а кінець серпня — це пора, коли квітне амброзія. Я, як з’ясувалося, маю опірність до її алергенної дії, натомість моя дружина ходила з великим запасом гігієнічних хусточок, які допомагають гамувати нежить, а зрештою почала вживати антигістамінні препарати, які зміцнюють антиалергічні бар’єри організму. Одне слово, ми в Одесі під час цвітіння амброзії. Надворі спека, понад 30 градусів, а отже, треба ходити в затінку, якого, на щастя, у місті не бракує. Розлогі крони платанів — чудовий захист від пекучого сонячного проміння. Як стверджують одесити, вулицями повними платанів, ми завдячуємо французам, які, плануючи одеські бульвари, не забули про потребу в лагідному затінку в тій південній місцевості, яка купається в сонці. Але тисячі відпочивальників, які приїжджають до Одеси, чекають від неї не затінку, а сонячних пляжів і теплого моря.
Читайте також: Визначення
І, що тут довго думати, мають цього добра вдосталь. Я уникаю прямої дії сонячного проміння, тож те, що для інших становить велику перевагу, обтяжує мене. Тому ходжу затіненими вулицями Одеси в брилику та світлому льняному одязі й ненастанно замислююся над феноменом цього культового у свідомості багатьох людей міста. Що робить Одесу Одесою? Я зустрічаю знайомих, давніх приятелів, і рано чи пізно в наших розмовах зринає Одеса, а також спроби її опису, характеристики, пошуку geniusм loci, духу-охоронця. Мене дивує, чому так багато одеситів має далеко не оптимістичний образ міста, а щоб було веселіше, ще і його мешканців. Відчуваю, що чимало людей радо покинули б Одесу, а водночас підозрюю, що покинути її не можна, що люди завжди беруть її із собою. Підозрюю, що вони беруть із собою ще й міф міста, у якого насправді небагато спільного із сучасною Одесою, але, мабуть, небагато і з Одесою минулого.
Міфи мають ту властивість, що існують у якомусь позачасовому вимірі. І хоча їх щохвилини розбивають, вони швиденько відроджуються в новій формі. Та нова форма теж часто буває звичайною карикатурою на розхвалену й, вочевидь, міфічну минувшину. Досить поглянути на новостворювану архітектуру Одеси, що рясніє страхітливими спорудами, які вирізняє кричущий несмак. Я не годен уявити собі, як хто-небудь, ходячи щодня бульварами й широкими вулицями міста XIX століття, може замовити, а ще гірше спроектувати ті нові будинки, що є вульгарним втручанням у характер міста. Поки нещодавно забагатілі одесити дозріють і оцінять вартість доброго смаку, що аж ніяк не може перешкодити їхньому прагненню продемонструвати свій достаток, у місті стануться зміни, які буде важко виправити. Стара Одеса має так багато цікавої сутності, яку варто зберегти й відродити, що роботи вистачить на кілька поколінь. Не знаю, чи можна змінити цю ситуацію і як саме, але вірю, що молоде покоління одеситів, вільне від постсовєтських комплексів, буде здатне чинити ненастанний тиск і боротися за нову Одесу. Мій колишній працедавець, мільярдер і філантроп Джордж Сорос полюбляв казати: «Гроші важливі, але ще важливіші за гроші ідеї».
Я приїхав до Одеси на запрошення українського Аспен Інституту, який у цьому міфічному місті в пору цвітіння амброзії організував Фестиваль ідей, зустріч людей, які крутяться у світі ідей і намагаються розповісти одне одному про їхню цінність, силу та привабливість. За вікнами надто вже «трендової» споруди ImpactHub на вулиці Грецькій, де відбувалися фестивальні зустрічі, тривало неквапливе життя південного міста — не знати, чи справжнього, а чи якоїсь фантасмагорії, зануреної в давно вже неактуальний історичний міф. У повітрі літав пилок амброзії, який у декого спричиняє алергію, а решта людей, напевне більшість, тим часом виставляла свої тіла сонячному промінню на піщаних і рінистих одеських пляжах.
Читайте також: Ars longa
Невдовзі вони повернуться до своїх домівок десь там у глибині України й згадуватимуть Одесу, вулицю Дерибасівську, Потьомкінські сходи, пляжі, море й утверджуватимуть міф про місто, яке кожен із нас уявляє собі по-своєму. Для одних це тінь імперської історії, для інших тінь єврейської Одеси, для інших совєтської, а ще для інших це Одеса українська, що ніяк не може реалізувати себе повною мірою (до речі, мені цікаво, хто і як запроваджуватиме тут закон про мову, це одне з тих цілком реальних питань, що, як кажуть, варте «мільйона доларів»). Рухаючись затіненими одеськими бульварами, зустрічаючись із приятелями, відвідуючи занедбані одеські музеї, я маю відчуття, що Одеса потребує НОВОЇ ідеї, яка понесе її в майбутнє, але водночас дасть змогу зрозуміти, оцінити і вшанувати минувшину. У напоєному сонцем повітрі наприкінці серпня літає пилок амброзії, а в давньогрецькій міфології амброзія все-таки була харчем богів, які й тут, на північних берегах Чорного моря, теж мали свій дім.
Амброзія — це гарантія безсмертя й вічної молодості. І саме в цьому, мабуть, полягає найбільша надія Одеси, хоч яка вона міфічна.