Про створення дивізії було оголошено 28 квітня 1943 року. Галицькі політики сприйняли її як шанс повторити історію часів Першої світової війни, коли сформований за ініціативою Австро-Угорської імперії легіон Українських січових стрільців під кінець війни став армією Західно-Української Народної Республіки. Але історія не повторюється…
Ставка на слабшого
Квітень 1943 року – це вже після Сталінграда і висадки англо-американських військ у Північній Африці. Звісно, програна битва – це ще не програна війна, і ніхто не міг знати наперед про Курську дугу, Прохорівку, висадку в Італії, зречення Муссоліні та перехід його країни на бік союзників. Але і без дару провидіння не бракувало тривожних ознак. Німеччина так і не здійснила висадку на Британських островах, натомість програвала військову кампанію у Північній Африці. Також уже було очевидно, що після Сталінграда далі Волги дивізіям вермахту не прорватися.
Проводи добровольців. Львів, літо 1943 року
Та й чи такою вже потужною й ефективною була німецька військова машина у роки Другої світової? Про найпоширеніший у вермахті танк Т-1 генерал Гудеріан якось висловився, що це –лише «тягар для німецької армії». А це ж була основна зброя польської і французької кампанії! Т-1 гармати не мав, був озброєний двома кулеметами. Непропорційно висока центральна частина робила його гарною мішенню для ворожих снарядів (товщина броні становила 13 мм). Станом на 1943 рік уже були й інші досконаліші серії, включно зі знаменитими «Тиграми», але всі вони програвали порівняно з радянськими танками.
Та й проблеми німці мали не лише з танками. Уже в липні 1941-го генерали звітували генеральному штабу про нестачу палива і набоїв. Взимку стало веселіше: німецькі танки, бувало, за ніч безнадійно примерзали до землі, а потужностей моторів бракувало, щоб зрушити машину з місця. Хто уважно дивився кінохроніку та й просто якісні художні фільми, мав зауважити, що німецька піхота часто пересувалася на велосипедах – мотоциклах. Повість Івана Багряного «Той, хто біжить над прірвою» розпосинається описом відступу німецьких військ із теренів Харківщини того-таки 1943 року: непереможна армія Третього Рейху та її італійські союзники переміщували свої пожитки навіть не кіньми, а віслюками. Коні тягнули важливіші вантажі – часто розміщені на возах із залізними колесами. Німеччині не вистачало гуми. Як і алюмінію. Якщо вже зібралися воювати в країні з такою зимою і такими дорогами, то був сенс підготуватися як слід.
Дивізійники на відпочинку. Літо 1944 р
Але фронт був лише частиною проблем. Опір – з більшим чи меншим успіхом – чинили Польща, Франція, Чехія, Югославія, Греція, Україна, держави Прибалтики. У більшості з названих окупованих країн протинімецький опір станом на 1943 рік уже перейшов у стадію масштабного збройного повстання. Поляки взагалі організували цілу підпільну державу, яка без особливого стресу пережила арешт її керівника Стефана Ровецького – «Грота» влітку того ж таки 1943 року. Наступного, 1944-го, поляки підняли повстання у Варшаві і, якби не «допомога» радянських військ, відстояли б свою столицю. Навіть у порівняно тихій Чехії 1942 року було вбито рейхспротектора Гейдріха. Чеськими руками, хоч і підготованими у Великій Британії. Та й українці не дрімали: на 1943 рік вплив Української повстанської армії поширився з Волині і Полісся на Галичину з Поділлям, а підпілля ОУН уже існувало по обидва боки Дніпра. На Волині створені «повстанські республіки» – райони, повністю контрольовані УПА, до яких німцям заходити не рекомендувалося. Якщо не кортіло героїчно загинути за «фюрера і фатерлянд».
Скільки окупаційний режим може витримати тотальну війну (а підпільний збройний спротив завжди є тотальною війною)? Питання риторичне. Ефективність одного партизана відповідає ефективності шістьох –сімох вояків регулярної армії. Для порівняння: Радянському Союзові, переможцеві у Другій світовій війні, знадобилося десять років, щоби впоратися із антикомуністичними рухами у Західній Україні та Прибалтиці. Не найбільші за площею, не найбагатші економічно, не найлюдніші… І от Німеччина мусила витримати тотальну війну на території всієї окупованої Європи. На додачу до двох фронтів – проти СРСР і західних союзників.
Бісмарк якось висловився, що Німеччині ніколи не можна воювати на два фронти, але не можна також на одному фронті, на якому Росія. Він пояснював це тим, що в Німеччини не вистачить ресурсів банально пересидіти Росію. «Пересидіти» – це найвиснажливіший метод ведення війни. Щоправда, він дає змогу зберегти відносно цілою країну. Але і на нього Німеччина шансів не мала: зі сходу розгортався наступ червоних, на півдні влітку 1943 року союзники висадилися в Італії, на Заході у червні 1944 року – у Нормандії. Усе це супроводжувалося постійними бомбардуваннями: союзники не збиралися чекати, поки грушка сама впаде з дерева.
У ролі гарматного м’яса
Словом, станом на 1943 рік було достатньо доказів, що Німеччина не така вже надпотужна. І, чого не усвідомлювали українські творці дивізії, так це того, що гітлерівська Німеччина принципово відрізнялася від імперії Габсбургів. Насамперед, попри усі негаразди, Третій Рейх був значно потужніший за Австро-Угорщину останніх років.
Публічна маніфестація у Коломиї з нагоди проголошення набору до дивізії "Галичина". 28 квітня 1943 року. Промовляє губернатор дистрикту "Галичина" Отто Вехтер
В умовах війни правила гри диктує сильніший. І спроба партнерства між сильним і слабким завжди завершується поразкою останнього. В такій ситуації слабшим партнером був легальний український сектор. А ось сильніший – Німеччина – вже гостро потребував людських ресурсів для відправки на фронт. Простіше кажучи, гарматного м'яса.
Причому, якщо імперія старого ґатунку ще могла мати якісь моральні застереження щодо такого використання підвладних їй людських мас (все-таки до чеснот монарха належало і турбота про підданих), то Третій Рейх такими речами не переймався. Українців як слов'ян ідеологи нацистського режиму ставили на нижчий щабель порівняно з німцями. Отже, їх у будь-якому разі не було шкода.
Та й без будь-яких ідеологічних ілюзій галичани вже мали можливість довідатися, як саме німці сприймають перспективу самостійної України та, відповідно, формування окремого українського війська за неповних два роки до початку творення дивізії «Галичина». Після розгону на початку липня 1941 року Українського державного правління і відправки ОУН по Освенцимах і Сакзенгавзенах німці взялися за батальйони «Нахтігаль» і «Роланд». Обидва в серпні 1941-го були розформовані. Частину офіцерів «Нахтігалю», зокрема і Романа Шухевича, перекинули в Білорусь, де вони і відбули весь наступний рік як офіцери охоронного 201-го батальйону. Місією цього батальйону була охоронна служба, зокрема, протидія радянським партизанам. Для такої роботи фронтові солдати не годяться – це робота поліцейських воєнізованих з'єднань. Вояки «Нахтігалю» такими не були, тому за першої ж нагоди, а саме наприкінці 1942 року, перейшли в підпілля боротися проти німців.
Прощання добровольців перед Оперним театром у Львові. 18 липня 1943 року
З Гітлером на той час зв'язуватися ніяк не вартувало. І хоч тоді світ майже нічого не знав про Освенцим, Майданек, про морення голодом мас радянських військовополонених, про вбивства психічно хворих, медичні експерименти, газові камери та інші «принади» практичного нацизму. Але галичани вже на той час побачили на власні очі достатньо: творення гетто, винищення євреїв, написи «Лише для німців», повстанці перехопили не один вагон з остарбайтерами тощо. До того ж були дані українського підпілля про полювання на людей, концтабори, прилюдні страти, розстріли заложників у тюрмах…
Плями на репутації – найтяжчі. Беручи участь у створенні дивізії, її українські організатори, хотіли того чи ні, засвідчували прихильність частини українського суспільства нацистському режимові, чим необачно кинули тінь на всіх українців. Творці дивізії залишили у спадок наступним поколінням українських самостійників обов’язок доводити, що ми не «нацистські поплічники». Дотепер пояснюємо, що «ми не колаборанти, а дивізія не фашисти». Дискусія цілком безплідна, але в сучасному світі краще чубитися за таке, ніж своєю мовчанкою «підтверджувати» факт співпраці з Гітлером. Можна, звісно, роздумувати про те, що є колаборація нації державної і нації недержавної. Але навіть недержавна нація матиме шанси стати державною лише за наявності мудрих політичних керівників.
За ілюзію повторення історії дивізія «Галичина» поплатилася в липні 1944 року в бою під Бродами загибеллю 8 тисяч з 11 тисяч молодих українських чоловіків. Пізніше частина воювала у Словаччині, Угорщині, Німеччині… Які такі українські інтереси потрібно було захищати, наприклад, у Словаччині? І за всієї поваги до пролитої крові, який сенс мала загибель під Фельдбахом весною 1945 року, коли Німеччині вже фактично було покладено край як такій і сам Берлін опинився в танковому зашморгу?
Чимало українців неприхильно поставилося до створення дивізії. Зокрема, ОУН(б) різко виступила проти, аргументуючи свою позицію якраз простою логікою права сили та національним інтересом. Для бандерівців було очевидним, що українці для німців є тим слабшим партнером, якого при нагоді можна і треба використовувати, але в жодному разі не воювати за його інтереси. Того ж таки 1944-го, коли знекровлена дивізія воювала у Словаччині, німці самі запропонували бандерівцям переговори. Право війни однакове у всі часи – поважають лише сильного.